Галицька мова (бесіда) як західно-український наддіалект і літературний варіант української мови
В Карпатах твердиня, врагом не здобута— Се галицька бесїда, наше заранє,— Вона то в нас зроджує, сердечна нута, Душі найшляхетнійше почуванє.
В останніх часах у нас, на Західній Україні, спостерігається зростання інтересу (не лише поміж окремих інтузіастів-цінителів, але й в мережі Інтернет та ЗМІ) до т.зв. галицької мови, як споконвіку притаманної корінним мешканцям Галичини (нинішні Львіська, Івано-Франківська та Тернопільські обл.), пише газета Галичина. Одразу зазначимо, що уважаємо це явище (аж до спроб поновно увести її в сучасний літературно-мистецький кругообіг) за, безумовно, позитивний момент, що лежить в руслі здорової (натуральної) реакції місцевого населення на уніфікаційні (зрівнялювальні) виклики повсюдної ґлобалізації, що нівелюють як окремі ідентичності (особи), так і цілі народності (етноси), зокрема, теж і в мовному відношенні. Теж газ. ”Галичина” в своєму номері від 14 січня ц.р. також зачепила це питання (стаття І.Горощука ”Мода говорити по-галицьки”). В зв’язку з цим і ми (а автор, зокрема, укладає свій ”Словник покутського говору”,- див. альманах ”Ямгорів” чч.24-25, 2014р.) подамо тут деякі свої міркування по цій темі.
1. Етнічна теорія про мову етносу
Щоб зрозуміти явище галицької мови як мовний феномен, очевидно, необхідно виходити з якоїсь готової логічної схеми, для чого ми тут скористаємось основними положеннями т.зв. етнічної теорії, що пов’язують поняття людських спільнот (етносів) з відповідними їм мовою (ширше культурою), територією замешкання і суспільною організацією. Отож, згадана теорія розглядає історію людського суспільства як процес становлення (розвитку) етносу, який в своєму історичному розвитку проходить слідуючі етапи: рід—плем’я—народність—нація—раса.( Таким чином, преславута Марксова трактовка історії людства, як, мовляв, ”боротьби класів” є, по суті, лише окремим, не надто замітним, але з певним умислом вип’ячуваним комуністами, епізодом в цій новій трактовці…). Відповідно, щодо ареалу обжиття (заселення), то плем’я замешкує (населяє) землю, народність —край, а нація— країну (тоді як раса може обжити й цілі континенти…).
При цьому недвозначно ставиться у відповідність і мову, яку використовує окремий етнос, отож, нація розмовляє мовою, плем’я гуторить говіркою, а народність —діалектом (чи наддіалектом, як і в нашому випадку з галицькою мовою, яку, правильніше, ми називаємо ”галицька бесіда” (в галицькій же транскрипції ”бесїда”), як літературний наддіалект сучасної української літературної мови. Остання ж витворена, як відомо, на східно-українській основі; до речі, за варіант літературної української мови галицьку уважали такі відомі філологи, як Ю.Шевельов і С.Караванський).
(Також, але це вже в суспілно-політичному і економічному плані, рід організується в фамілії, плем’я—в племенні (теж війсьві)союзи, народність же і нація можуть творити державу. Якщо точніше, то лише утворення власної держави є критерієм переходу етносу на національну стадію становлення…).
Тепер зрозуміло, що галичани (і, взагалі, західно-українці) як самобутний етнос, а саме, народність, володіють і своїм, відповідним їм як народності, мовним атрибутом— галицьким (західно-українським) наддіалектом як варіантом української. При цьому, теж зрозуміло, що галицький наддіалект аж ніяк не зводиться до окремих (нижчестоячих) західно-українських говорів (а таких знаємо аж кілька: бойківський, гуцульський, покутський, опільський, надсянський, лемківський), хоча в своїй основі він й має опільський (наддністрянський) як центральний. Ба більше, галицький діалект, як справжній наддіалект, увібрав в себе багато що не лише з названих галицьких говорів, але, почасти, ще й з волинських та подільських, що, очевидно, пояснюється спільною історичною долею ще від часів існування Галицько-Волинської королівства (з ХІІІ ст.).
ІІ. Галицька мова як наддіалект західно-українських говорів
Таким чином, галицька мова, безвідносно від того, чи галичани за походженням суть східно-слов’янською частиною (субетносом) нинішньої української нації, чи її західно- чи південно-слов’янською складовою (т.зв. ”біло хорватська” гіпотеза ґенези галичан; цілий ряд рис цієї їх мови зближують її як з польською і чеською, так і з хорватською), галицька мова володіє цілим рядом самобутних рис (лексика, фонетика, морфологія і синтаксис), що, власне, і творять мову.
Попри поширену думку, мовляв, галицька мова є недорозвинена (як і всі західно-українські говори), вона вже в часи середньовіччя, орієнтовно, від часів Галицько-Волинського королівства (ХІІІ ст.) устійнилась як своєрідне койне (розмовна мова). В писемному ж варіанті вона існувала вже у ХVІ-ХVІІІ ст. як руська (”проста”) мова. Від кінця ХІХ ст. мова диспонує, окрім записаних фолькльорних пам’яток з більш давніших часів, ще й новітними творами художньої літератури (Шашкевич, Франко, Маковей, Кобилянська, Лепкий, Пачовський і ін. західно-українські письменники), що займають не останнє місце в переліку творів красного писемства української національної культури. Як руська мова вона трактувалась і в офіційних документах Австро-Угорщині до 1918р. (а галичани─ як русини, нім. Ruthenen рутенці). Це саме стосується української термінології з юриспруденції (ще в ХІХ ст. в Галичині було видано перші українські ”правничі словарі”), наукової мови (діяльність НТШ ім. Шевченка), шкільництва (товариство ”Рідна школа”) і ін. галузей. В нормативному плані галицька мова унормована двохтомним словником Желехівського (1883р.) і граматикою Смаль-Стоцького і Ґартнера (1894р.). Апогею свого розвитку вона, очевидно, досягла в творах галицьких (західно-українських) письменників на рубежі ХІХ-ХХ вв., в державно-правових актах ЗУНР (перевиданих, до речі, недавно в Івано-Франківську в кількох тт. 5 за ред. проф. О.Карпенка) та виданнях галицьких видавництв книжок і преси до 1944р., частково ж─ і в післявоєнній українській еміграції на Заході.
Отож, підводячи риску, бачимо, що галицька мова (бесіда), як мовний феномен, є наддіалектом західно-українських говорів і окремим варіантом літературної української мови.
ІІІ. Головні особливості галицької мови (”бесіди”)
Варто ж тут пригадати деякі головніші правила галицької бесїди.
1) Найперше, то є трохи відмінний лексичний (словниковий) склад мови (до речі, у класичному словнику української мови Грінченка 23% слів —галицького походження зі словника Желехівського). Цей склад, говорячи образно, троякого характеру: а) слова зі спільного праслов’янського фонду, що не ввійшли до сучасної літературної (типу: веремє, вергати); б) із вищеперелічених західно-українських говірок (кріс, крисаня, ватра); в) запозичення з деяких іноземних мов (окрім грецької, то головно, з латини, польської та німецької, але— про що забувають указувати критики ”галичанщини”, мовляв, галицька мова— це такий собі австро-польський суржик,— майже завжди іноземне слово, якщо воно запозичується, то піддається певній трансформації (достосуванню) за законами галицького наддіалекту (та й самої української мови: шуфля, обценьки, банбетель. ). Слава Богу, що великим запасом з цього складу галицької бесіди володіє змалку чи не кожен галичанин, а хто бажає собі ще дещо пригадати, то нехай зазирає в згаданий словник Желехівського (до речі, кому кому, а галицьким видавцям годилось би його перевидати !), а якщо тебе часом не завжди вірно розуміє ”східняк”, то— ”нема на то ради”— треба тут же подавати й відповідний український відповідник (напр. г. зимно—у. холодно; г. файно— у. красиво, гарно; г. видіти— у. бачити і т.д.). Бо ж ”державну” мову ми галичани, як істинні представники українського П’ємонту і ”свідомі українці”, повинні знати найперше !
2). Преславута зворотня частка ”ся” (в гуцульському говорі ”си”, а в покутському ”сі”) в галицькому наддіалекті, хоч і тотожна із загальноукраїнською ”ся”, але тут може стояти і в постпозиції (в положенні спереду у віддірванні від свого дієслова: гал.Мені ся хоче у. Мені хочеться), причому завжди пишеться окремо.
3). Відсутність подвоєння приголосних (в іменниках середнього роду) на у. —ілля (гал. весілє у.весілля), —ання (розчаруванєрозчарування), —ення (забезпеченє забезпечення).
4) Закінчення —ти в родовому відмінку жіночого роду, де в у. —ті: гал. нема властивости у. нема властивості, досить невизначености досить невизначеності і т.п.; теж в тих, що закінчуються на приголосну: г. з ночи у. з ночі, коло печи коло печі і т.п.
5) Нерідке використання складних форм часу: г. му (меш, ме, мемо, мете, муть) робити у. ”буду робити” і т.п. для Майбутнього часу; мав-єм робити (-єс/-єси,-єсть, -єсьмо, -єсьте, -суть) і т.д. ”мав робити” для Минулого, се-м роблю ( робиш, робит, сьмо робимо, сьте робите, суть роблять) і т.п. ”роблю” для Теперішнього.
6) Вживання (в другій ступені порівняння всіх прикметників) г.—ійший замість у.—іший (г. гарнійший гарніший, пильнійшийпильніший, догадливійший догадливіший і т.д.) та г.
—шний в прикметниках на у.—шній (г. горішний у. горішній, теперішний теперішній і т.п.).
7) Накорінна вимова (звичайно, наголос в словах паде на корінь): г. ваганє у. вагання, бажанє бажання, питанє питання і т.п.
8) Різниця роду в деяких іменників: г. адрес ч у. адреса ж, аспірина ж аспірин ч., теж наголосу (г. доляр, у долар).
9) Прикметникове закінчення г.—(й)овий замість у.—євий і −евий: г. дійовий у.дієвий, помаранчовий помаранчевий і т.п.
10) Вживання закінчень г. –ови/-еви замість у.–ові/-еві (в дав. відмінку іменників чол. роду): Шевченкови Шевченкові,монастиреви монастиреві і т.п.
11) Закінчення г.—інє/—еніє замість у.—іння в рел. старослов’янських словах: г. Воскресінє/Воскресеніє у. Воскресіння,благословінє/благословеніє благословіння, поклонінє /поклоненіє поклоніння і т.п.
12) Послідовніше вживання звука ”ґ” (г. ґеній у. геній), м’ягкого (середньєвропейського) ”ль” (лямпа лампа), а теж особливе м’ягчення (спеціяльний спеціальний).
13) Закінчення г. -ция замість у. -ція ( в засвоєних латинізмах на –tio): інформация інформація, операция операція і т.п.
14) Широке використання т.зв. европеїзмів (засвоєних переважно з лат, нім., польськ. мов, але ж із відповідною трансформацією): г.евентуально у.можливо, прецезийно точно (докладно), прелєґент лектор (доповідач), сатисфакциязадоволення, амбасада посольство, (за)квестіонувати піддати сумніву і т.д.
15) Теж часткове вживання (з часів москвофільського наслідування ХІХ ст.) й деяких стсл. слів, які зараз уважаються якби лиш за російські, але ж з відмінною вимовою: г. будучність рос. будущее [будущєє] у.майбутнє; г. дїлати рос. делать [дєлать] у. робити; г. правительство рос. правительство [правітєльство] у. уряд; г. обильний рос. обильный [абільний] у. щедрий, рясний і т.д.
Окрім того є ще цілий ряд й інших відмінностей (зокрема, т.зв. ”перезвук іканє”: бесїда бесіда, нїс ніс; відсутність апострофа в його роздільній функції, замість якого використовується ”й”: бурйян бур’ян; особливе м’ягчення в словах типусьвіт світ; затримання давних скорочених форм: барвно барвисто, свердло сверло, гардло горло; відмінювання іноземних запозичень типу фр. авто (авта, автом і т.п.); цілий ряд специфічних ідіом (усталених словесних зворотів) і ін. особливостей (всього автор налічує їх 38; всіх же їх докладно зібрати і науково-філологічно вивчити та описати─ завдання наших краєвих мовознавців). Очевидно, що, як галицький (і, взагалі, західно-український) наддіалект, галицька мова щедро користає зі свої же галицьких говірок (почасти й з інших західно-українських), причому в освоїй основі має центральний опільський (наддністрянський) говір, яким і писав свої писання ще наш Будитель М.Шашкевич, що є предтечею нашого ж національного пророка Кобзаря Т.Шевченка.
1V. Майбутнє галицької мови (бесіди)
Галицька мова, як бачимо, не дуже відмінна від сучасної української літературної мови (і це добре, бо, як говориться, позволяє ”мудрим людям розуміти одне одного”, а головне, не доводить до зовсім небажаного двоподілу нації), одначе й має цілий ряд самобутніх характерних особливостей (і це теж добре, бо позволяє галичанам, так би мовити, ”залишатись при своєму” (інтересі) .
Між тим говорити по-галицьки і в західних областях зараз проблематично, а говорити, власне, бесідувати, слід поправно(не говорю вже, щоб якесь видання взялось видрукувати якийсь галицький текст в цілості). Нема вже старих галицьких інтелігентів (а авторові, благо, ще довелось знати особисто кількох професорів української довоєнної гімназії, як теж дістати ”в спадок” декілька автентичних галицьких друків з першої половини ХХст.). Молодь тут, щоправда, добре знає ”державну” (теж т.зв. блатняк); люди середнього покоління часом можуть ”приправити розмову” файним галицьким слівцем чи більш, менш влучною галицькою ідіомою (мовним зворотом), та більше нею говорять старі люди (по селах), але ж бо … перемішуть з говіркою, характерною для своєї місцевості. Та ж правдішна галицька бесіда, як наддіалект, стоїть вище говірок і діалектів! Відомий сучасний галицький (теж західно-український і український) письменник Андрухович свої галицькі пасажі пише вправно, але ж бо … частку ”ся” в них пише разом з дієсловом (а мо’ за нього це свідомо роблять редактори ?!), а новоутворена ”Українська галицька партія” в своєму обласному органі (хай і лиш передвиборному ”Наша Галичина” №2 за жовтень м.р.) понижує статус Галицько-Волинської держави до ”князівства” (ніби королівські реґалії не суть вищі князівських ?!). Теж наші науковці-філологи, в кращому разі, обмежуються описом і укладанням словничків говірки рідного села, хоч і це потрібно робити. Отака то зараз наша мовна галицька справа…
Що ж до дальшого майбутнього галицької мови (бесіди), то, напевно, багато що залежатиме від подальшої державно-політичної ситуації в Україні. Якщо ця ситуація розвиватиметься в позитивному напрямку (Україна залишиться незалежною державою, вступить в ЄС і т.п. демократично реформується), то, зрозуміло, що вона (бесіда) не зможе виступити якимось серйозним конкурентом українській літературній (”державній”) мові, бо (теж й для галичан) і не буде такої потреби (хіба, вони використовуватимуть її —не як мову, але лише як бесїду—для свого ”внутрішнього користування”: цінитимуть, як мовний релікт, друковатимуть на реґіональному рівні, записуватимуть фолькльор, зберігатимуть про запас і т.п.). Але, очевидно, має бути досягнуто і якийсь компроміс теж в державному мовному плані (гадається, що окремі риси галицької мови мають бути закріплені в ще готованому правописі української мови як наше спільне, всеукраїнське, надбання; дещо з цього, замітимо, вже й було пороблено в т.зв. ”скрипниківському” правописі (1929р.), який діяв до 1933р. Пригадаймо ще, що галицька мова, по суті, широко використовувалась в західно-українських виданнях до 1944р., а опісля теж в українській еміґрації.
Навпаки, якщо в цьому плані із збереженням, як держаності України, тим більше, і самої української мови, виникнуть серйозні проблеми (а мусимо признати, що і перед нашою солов’їною (себто українською) і далі стоять небезпечні виклики, насамперед, з боку ”старшобратньої” російської…), то все тут може змінитись. Тоді ця наша галицька бесіда може (і мусить!) виступити як справжня мова— стати своєрідною нашою ”другою лінією оборони” ( говори ж є якби ”третьою”, хоча й найменш укріпленою лінією) на цьому мовному фронті протистояння як і, взагалі, ціла Галичина, що од віків є незламним західним бастіоном України в Карпатах, бо ж самі галичани одвіку суть істою закваскою (ферментом) української нації.
