Голодомор. Боротьба без бою

Помирати за Батьківщину, батьків, дружин та дітей, мабуть, гордо. А як воно – помирати з чиєїсь дурості, сліпого егоїзму, ненависті… помирати з голоду? 10 000 000 – не просто цифра, це чиїсь долі, плани та мрії, яким так і не судилось здійснитись.

За всю історію України, такого, мабуть, ще не було, аби українці не змогли за себе постояти. І справа зовсім не у войовничих якостях чи амуніції: навіть, якщо б тоді їх забезпечили найкращою, найсучаснішою зброєю, заморені голодом і знесилені важкою працею й хворобами наші предки не змогли б дати відсіч системі, пише ТРК РАІ.

Коли у 30-х роках Голод прийшов в Україну, люди не відразу усвідомили всі масштаби катастрофи. Коли ж зрозуміли – було пізно. Вся боротьба тоді зводилась до одного – вижити.

«У бою люди гинуть швидко, вони боряться, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття»,— так згодом писав один партійний активіст Віктор Кравченко. В той час, як з голоду гинули цілі села, його колеги продовжували конфісковувати збіжжя.

Про те, що Голод був штучним і спрямованим на знищення Української нації говорить ще й той факт, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.. Просто кажучи – харчів не бракувало. Проте так звана «держава» систематично конфісковувала у селян більшу їх частину. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони українців на голодну смерть. Із нації землеробів – ми стали нацією жебраків.

Перша п’ятирічка, насильницька колективізація і як наслідок – Голод. Всупереч усьому селянство таки намагалось чинити хоч якийсь опір системі. Львівський історик Наталія Прокіп у своєму дослідженні наводить два періоди селянського опору колективізації в УСРР:

Перший період — активного опору, з 1928 до серпня 1932 року.

Характерний «бабськими бунтами», збройними повстаннями, вбивствами членів колгоспного правління, нищенням сільськогосподарського реманенту, вирізуванням худоби, масовими заявами про вихід з колгоспів, відкритими відмовами здавати зерно та протидіями його вивезення з села, нападами на склади й комори з хлібом, підпалами колгоспних будівель, населення розпочало самоліквідацію з метою збереження своєї свободи та незалежності від Радянської влади. До слова, ті випадки коли селяни намагалися вийти з колгоспу і повернути собі колективізоване майно, влада трактувала як антиурядові повстання. За інформацією заступника ДПУ УСРР Карла Карсона від 13 серпня 1932 року, яку він подавав до ЦК КП(б)У про зростання кількості офіційно поданих заяв на вихід з колгоспу – ця цифра становить понад 14 тисяч.

Другий період – пасивного опору, з 1932 до 1933 року.

Характерний урядовою політикою терор голодом, в результаті тривалого часу спричиняє поступове послаблення суспільних та культурних заборон, розмиваються індивідуальні риси характеру. Голод пробуджує в людині бажання самоти та відсторонення від усього, щоб могло їй перешкодити вижити. Внаслідок цього ефекту, практично відсутні масові збройні виступи, скоріш за все, спостерігаються поодинокі або сімейні. Головним завданням кожної людини в цьому періоді є зберегти від конфіскації продукти харчування, знайти шлях та можливість обману при обмолочуванні та здачі зерна. Страх голодної смерті штовхав селян на антиморальні, ризикові вчинки, примушував виявляти відкриту непокору владі, яка демагогічно називала себе робітничо-селянською. Українці ризикували життям під кулями правоохоронців і все це заради малого шматка хліба.

Шляхом Голодомору 1932-1933 рр. Україну та українців було упокорено. Селяни в пошуках їжі масово покидали домівки та родини. Дехто добирався аж до Москви. І саме там, долею випадку, благання українців про допомогу почув валійський журналіст Ґарет Джоунз, який якраз перебував з робочим візитом у столиці СРСР. Якось він пригадував: «У березні я всюди чув зойк: «Немає хліба!». Вперше я почув його на московських вулицях. Старий українець підійшов до мене і сказав: «Пожертвуйте трохи на хліб. Ми в Україні вмираємо без збіжжя. Я приїхав до Москви, щоб купити хліба та доправити його до свого села». Невдовзі до мене підійшов молодий український селянин і почав благати. «Ми вмираємо по селах, - сказав він. – Без хліба в Україні ми приречені».

Почуте неабияк схвилювало молодого, але досвідченого журналіста. Отримавши достатньо надійної інформації від дипломатів та експертів у Москві, 27-річний Ґарет, знехтував попередженням посольства і забороною ОДПУ на в'їзд іноземним журналістам до України та нелегально відправився у подорож. Він хотів побачити все на власні очі. Поїздка була недовгою.

Повернувшись до Берліна, 29 березня 1933 року, Ґарет Джоунз зробив відомий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема New York Evening Post та Manchester Guardian: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хлібу. Ми помираємо!» Цей плач лунає по всій Росії; на Волзі; в Сибіру; в Білорусі; в Центральній Азії та Україні — «Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду»».

Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Наче пуля селянин кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей. Іноземний експерт з Казахстану сказав мені, що близько 5 000 000 з 11 000 000 тамтешніх жителів померли від голоду. Окрім диктатора Йосипа Сталіна, голодуючі ненавидять Джорджа Бернарда Шоу за його оповідання про вдосталь їжі, яку вони начебто мають, але їжі нема, і селяни надто слабкі для роботи в полі».

Ці слова Ґарета Джоунза сколихнули весь світ. Ті, хто прагнув знати правду, яку приховував сталінський режим, прислухалися до голосу валійця і вірили йому. Решта ж – спростовувала інформацію про Голод, звинувачувала Ґарета у брехні та продовжувала співати оди режиму.

З того часу минуло понад 80 років. Та як і в 30-х – хтось визнає Голодомор геноцидом українського народу, хтось –ні. А українців досі болять глибокі шрами на тілі держави. Голод 1932-1933 рр. став трагедією, масштаби якої неможливо збагнути, бідою, яку не можна забути, катастрофою, яка не заслуговує прощення.

Та Голодомор не зламав… навпаки – він дав ще більше наснаги жити і працювати для України!

Примітка: на фото - Ґарет Джоунз, валійський журналіст

Автор – Мар’яна Мацьків