Хто купив ґрунт під Народний дім: нові краєзнавчі знахідки

Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського, який містяни називають просто музеєм, – це візитівка Коломиї, заклад, знаний не весь світ.

Однак тривалий час це приміщення існувало у своїй первісній назві як Народний дім, з додатком спереду спочатку – руський, а потім – український, пише Дзеркало Коломиї. Значення цієї споруди і всіх тих установ, організацій і товариств, які містилися в ній, унікальне. Саме там українці Коломиї від 1902-го до 1939-го вели своє культурно-мистецьке, а почасти й політичне життя. Польська влада у 1920-і хотіла відібрати цей імпозантний будинок в українців, але його вдалося відстояти. Тому читачам буде цікаво знати передісторію…

У вересні 1880 року в Коломиї відбулася велика подія – до неї приїхав цісар Австро-Угорської імперії Франц Йосиф І! Та не сам, а з високими достойниками віденського двору й галицького краю. Безперечно, місто й околиці готувалися до цього приїзду. А причиною таких авґустійших відвідин стали дві резонансні виставки. Одну з них, Виставу господарського промислу, організували коломийські українці, а другу, Етноґрафічну виставу, організували коломийські поляки. Перша відбувалася на теперішньому бульварі Лесі Українки, приблизно там, де тепер залишки міського парку ім. Трильовського, а друга – на т. зв. Затишку, на теперішній вул. Театральній, на місці, де тепер музей та кафе “Еліна”.

Що ж було далі, коли цісар поїхав до своєї столиці, а виставки розібрали? З коломийської газети “Русская Рада” за 1909 р. довідуємося, що в павільйонах, які залишилися після Етнографічної виставки, теплої пори місцеві аматори грали для публіки вистави. Потім павільйони почали використовувати не за творчим призначенням, а господарським, і зробили там склади з сіном. Однак міська влада, боячись пожеж, заборонила тримати в середмісті висушену траву. І тоді дієві коломийські українці спряглися і викупили ділянку, на якій тепер стоїть Національний музей та кафе “Еліна”. Хто ж були ці люди, які втілили в життя таку корисну ідею, такий довговічний проект?

Отже, на земельну ділянку тоді склалися такі українські організації: міщанська читальня (провідники: суддя А. Решетилович, професор гімназії Т. Грушкевич, економіст І. Гарасимович), перше літературно-драматичне товариство (провідники: Теофіль Грушкевич, педагог і драматург Ізидор Трембіцький (Сидір Трембицький), коломийська філія Общества ім. Качковського (провідники: Юліан Кисілевський, видавець і друкар Михайло Білоус та ін.) і церковне братство. Організував цю справу голова міщанської читальні, суддя Адольф Решетилович. Всі вони зібрали доволі велику суму – 3600 золотих ринських і викупили землю. Згодом на тій території почали будувати Народний дім, який відкрили 1902 р. Тому належиться добрим словом згадати наших предків, які мудро вчинили, коли закупили ту землю. Напрошуються й інші висновки…

У 1880-і рр. в Коломиї існували справжні українські громадські організації й товариства. Частина з них володіла майном і фінансами та могла вершити великі громадські справи. Діялося це, як знаємо, не в українській, а в австро-угорській державі. А тепер подивімося на 2010-і рр., коли ми живемо в українській державі і маємо в Коломиї купу громадських організацій, товариств і політичних партій. А хто з них володіє власним осідком, бодай однією власною, а не орендованою, кімнаткою? Хто з них має на рахунку тисячі гривень і авто чи хоча б ровер? Які наші громадсько-політичні чи культурно-мистецькі організації могли б скластися і купити бодай 10 сотиків у Коломиї? Тому наше покоління не залишить по собі таких величних споруд і справ, як це вміли зробити за цісаря коломийські активні, відповідальні й чесні люди.

Правда, ходять чутки, що коломийські просвітяни незабаром візьмуться втілювати в життя проект свого будинку “Просвіти” на вул. Театральній. Адже через два роки громадськість буде відзначати 150-річчя найавторитетнішого українського товариства “Просвіта”. Якщо б просвітяни міста й околиць відзначили це свято відкриттям будинку “Просвіти” – це стало б незвичайною крайовою подією. Щасти, Боже!