І смуток, і пристрасть

Новий блог франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Zбруч.

Сьогодні – день перетину двох видатних музичних зірок. Направду видатних і направду зірок, без яких друга половина минулого сторіччя музично просто б не відбулася, пише Юрій Андрухович у блозі на Zбручі.

В обидвох день народження 9 січня. Джоан Баез виповнюється 80, а Джиммі Пейджові – трохи менше. Хоча 77 – також красива цифра.

Перша зі щойно згаданих – співачка, гітаристка, піснярка (я вживаю це дещо скомпрометоване слово, бо що робити з оригінальним songwriter – не називати ж її бардесою чи бардинею!). А також – громадянська активістка переважно лівого спрямування, пацифістка – до речі, войовнича, ікона гіпівської культури 60-х і 70-х, а згодом – елеґантна показна леді зі суттєво вкороченою фризурою. Й найголовніше: виконавиця традиційної американської музики у стилях фолк і кантрі, авторських і народних пісень протесту, а крім того всього – й загалом звичайної собі рок-н-рольної класики з бітлами та роллінґами включно.

Другий – також гітарист (але в його випадку це понад усіма іншими іпостасями, бо як гітарист він – один із найбезперечніших авторитетів рок-н-ролу всіх часів), засновник неймовірного гурту Led Zeppelin, композитор, аранжувальник, винахідник звуків і звуковідтворювальних технік, інноватор саунд-ефектів, невтомний і витончений майстер студійної роботи над шліфуванням і доведенням до цілковитої досконалості кожного запису. А також – відданий спадкоємець (і не лише духовний, а до певної міри матеріальний) великого мага й окультиста Алістера Кровлі.

 Про першу мені ще згадуються документальні кадри, де вона співає посеред Праги для мільйона зворушених чехів, а поруч із нею на сцені ще живий Вацлав Гавел.

 Відкриваючи той її виступ, він сказав щось таке, в чому стовідсотково втілились його особливі скромність і самоіронія: «За великим рахунком, я завжди мріяв ні про що інше, як тільки носити й подавати гітари добрим музикантам». Існує леґенда, що Гавел завжди носив за нею гітару, бо саме її участь у «Братиславській лірі–1989» зумовила перемогу чехословацької оксамитової революції ще того ж року. Проте, крім леґенди, є й факти. Один із них такий, що тоді у Братиславі Гавел і справді ніс її гітару слідом за нею на сцену й це стримало аґентів держбезпеки від його негайного арешту.

Про Джиммі Пейджа натомість, поза музикою й окультизмом, згадується цілком інше: «ідейна» героїново-кокаїнова наркоманія, сталий потяг до купівлі екстраваґантних, переважно готичних, об’єктів нерухомості та доволі бурхлива зміна дружин, партнерок і спонтанних коханок.

Постаті, як бачимо, не те що доволі різні. Часом вони просто всуціль антагоністичні: громадянськи заанґажована, полум’яна і патосна діячка, така собі воїнка світла vs аполітичний та аморальний містик-естет, такий собі принц темряви.

 Може навіть здаватися, що нічого спільного, крім сьогоднішнього випадкового збігу, в цих людей і немає. Ну гаразд – гітара. Але й та лиш як родове поняття, бо щодо видових, то наскільки ж ті гітари між собою відмінні! Зрештою, й Гавел, якщо не помиляюся, за Пейджом жодної з його незліченних гітар не носив.

Однак є в них ще одна спільна чудесна річ. І називається вона «Babe I’m Gonna Leave You». Кажуть, ніби цю пісню в 50-ті вперше записала не така вже й відома нині Енні Бредон. І та найперша оригінальна версія звучить отак.

 Джоан Баез, почувши цю річ від тодішньої подруги з коледжу (дівчина її надто часто наспівувала), заранжувала її для себе й під номером першим запрезентувала на своєму альбомі «Joan Baez In Concert» (1962). Відтоді починається справжнісінький злет цієї версії – прекрасно-тужливої, пристрасної, від якої, хоч скільки її слухаю, завжди мурашки по шкірі, наче то якась дуже рідна серцю «Сумно мені, сумно». Зрештою, вона про те саме: «Babe» звучить від імені когось, хто збирається покинути своє кохання, але в душі (ми це виразно відчуваємо) хоче якраз протилежного.

Сім років по тому побачив світ перший альбом Led Zeppelin, другим номером на якому виявилася та сама пісня – тепер у версії Пейджа і Планта. Зепліни перетворили її на розгорнуту гард-рокову композицію з неймовірно суґестивним зарядом любові, ніжності, смутку, а водночас і проривно-розривного драйву. Що смуток – найчистіший, який тільки є, – може теж бути драйвовим, я дізнався саме від них і саме з цієї пісні. Звичайно, в досягненні цього ефекту неможливо переоцінити голос Роберта Планта, його манеру співу, як і потужне творче еґо загалом. Але – і це передусім – слід визнати нещадно-красивою, палкою й феноменальною гітарну роботу нинішнього соленізанта, який присвятив «Babe» незліченні години мозільної струнно-душевної мобілізації.

 Тож сьогодні – не просто день народження двох абсолютних і взаємно суперечливих музичних величин. Для мене це ще й день великої пісні, яку вони ніколи не виконували разом, але яку кожне з них перестворило до чудесної невпізнанності

Вмикайте, слухайте і ніколи не покидайте коханих.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!