INTERMEZZO 2.0
Авторська колонка Євгена Жураковського
Важливим є відчуття простору. І неабияк. Мабуть, це є однією з найважливіших умов екзистенції. А, може, й такою, без якої екзистенція взагалі відбуватись не може. І це відчуття повинне бути таким же чутливим до тебе, як ти до нього. Ти повинен відчувати простір, ловлячи такі ж самі хвилі відчуттів обопільно.
З дитинства я переконував себе, що житиму в селі, коли виросту. Або принаймні в сільській місцевості. Головним критерієм формування такої думки чи радше наміру було відчуття свободи тут. Я міг дозволити собі вийти куди-небудь, знаючи, що мене не оточуватимуть покриви гнітючого асфальту і бетонні будинки, висота яких сягає, як мені здавалось, неба. Я нічого не втрачав тоді. Мій час поєднувався з тим солодким відчуттям простору, і це давало змогу вхоплювати імпульси життя. Бо з чого власне воно складається? З поєднання часу і простору. І добре, коли ці два поняття характеризуються ще й свободою.
З дитинства мене вабили гори, особливо Карпати. Є в них щось містичне, що складається в окрему гармонію. На жаль, деякі псевдокультурні програми опоганювали їхню окремішність, доходячи до того, що називати їх українськими Альпами. Чому, власне, Альпи не нарікають швейцарськими Карпатами?..
Карпатські гори характеризуються цілковитою свободою і безмежністю простору. Оповідки, особливо зі Станіслава Вінценза, про невеликі хутори, віддаленість стай чи ґражд одна від одної створюють велике захоплення і бажання потрапити туди надовго. Саме тут відбувається конотація, злучення тебе й природи: з’являється міцне відчуття, що ти є частиною цього простору, а цей простір — частиною тебе.
Жити в необмеженні стосовно часу і простору є, мабуть, раєм. Звісно, це вимагає певною суб’єктивної любові до цього всього. Але, безперечно, це стає тим, що вселяє в тебе відчуття самого себе, відчуття себе як людини. Відчуття не особистості, не суб’єкта чогось, не фізичної особи, а людини, що має свою природу. Мабуть, в цьому якісь ніцшеанські проблиски Надлюдини. Мабуть, у таких випадках сягаєш такої собі перфектності (ідеалу) самоусвідомлення, пізнаєш, що тебе руйнує і будує, що знецінює або підносить у безцінності. І для цього не потребуєш контактів з соціумом. Це такий собі “освічений аскетизм”.
Коли читав роман Тараса Прохаська “Непрості”, ловив себе на відчуттів самотності Себастьяна і його Анни (декількох Анн). Але, насамперед, це була солодка самотність, солодка єдність їх обох. Навколо гори. Жодної тобі урбаністики. Тепер зрозумів, чому отримував такі насолоду. Це посилило відчуття гір і безмежності. Це така прокрастинація, що ніколи не закінчується.
Простір закохує в себе. І в дрібниці. Бо посилює твою увагу до всього природного. Взагалі, досвід письменника (чи краще поета) — це поліпшення здатності відчувати. Тільки відчуття наближають до перфектності в поезії. Власне її тому й називають виявом досконалого, бо вона творена тими, хто відчуває.
Будь-що в природі помічаєш краще, коли воно нічим не обмежене, лише існує в природі. При виході з садиби, мені в очі відразу впадає пейзаж дерев, які не обмежені, не заслонені будинками чи чимось іншим антропогенним. Лише дерева. Обожнюю їх під час дощу. Обожнюю їх багрово-рудо-жовтими. Бо тоді можна сповна зрозуміти всі елементи їхньої краси. Тоді ловлю відчуття досконалості в природі. І це дає відчуття раю. І переконуюсь, що цей світ і є саме тим раєм, про який усі говорять.
Насправді наше життя не є таким мегаімпульсивним. Суспільство вимагає швидкості. Природа — ні. Ми самі розраховуємо свій час. Ми самі обираємо собі місце. Ми самі пізнаємо себе. Утопія, в якій ми таки можемо існувати. Необмеженість має тільки одне обмеження: не виходити за рамки простору, в якому нам добре, природного простору, де ми намацуємо себе. Бо ця вічність відчуттів теж має свою територію, за межами якої існувати не може. Найжахливіше, що ця територія насильницьки зменшується. Проте це вибір самих нас: бути такими чи іншими, бути там чи тут. Тому що ні епохи не обирають нас, ні ми не обираємо епоху.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
