Місія «На щиті». Як шукають тіла загиблих на деокупованих територіях

Бачити мертве тіло, відчувати запах, який ні з чим не сплутаєш, — це щоденні реалії роботи пошуковців. «Я вирішила, що треба спробувати торкнутися тіла і потім вирішити, чи зможу я працювати далі», — згадує свій перший досвід Катерина Ротаренко. Вона змогла. І тепер її робота полягає в тому, щоб повертати додому тіла тих, хто значиться у списках зниклих безвісти.

Катерина Ротаренко — військова позаштатної групи пошукових та евакуаційних заходів при регіональному управлінні сил ТРО «Південь». Вона шукає тіла і рештки загиблих. Саме завдяки діяльності таких, як вона, рідні мають змогу провести в останню путь воїна, попрощатися і поховати його, розповідають Тексти.

Без посади

Пошукові роботи на деокупованих територіях організовує Управління цивільного військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ. Формують зведену групу і залучають до роботи позаштатну пошукову групу.

Катерина Ротаренко та її побратими з громадської організації «Пам’ять і слава» спочатку долучалися до пошукових робіт як волонтери. Згодом стали військовослужбовцями за умови, що займатимуться лише пошуком. Але посади пошуковця в ЗСУ досі немає. Тому мобілізовані побратими Катерини розкидані по різних військових частинах. Катерину також постійно переводять із посади на посаду. Тобто оформлюють на вакантну посаду, а коли знаходять фахівця, який виконуватиме передбачені посадою обов’язки, переводять на інше вакантне місце, поки воно знову не буде зайняте. А по факту вона весь час перебуває в пошукових експедиціях або готується до них.

«Коли ми мобілізувалися, то одразу домовлялися, що займатимемося саме пошуковою діяльністю. Є наказ зі списком, хто входить до пошукової групи. Але в ЗСУ немає посади пошуковця. І ми всі поза штатом. Кожен із учасників обіймає різні посади в різних військових частинах. Коли треба їхати у відрядження на пошукові заходи, то документи треба збирати з різних військових частин. Два роки ми сподівалися, що буде вже штатна група, але так і не зрушили в цьому питанні», — розповідає Катерина.

За три роки багато людей залишило пошукову групу. Комусь було важко морально, хтось не спрацювався, хтось готовий був виїжджати на тиждень-два, але не на кілька місяців. Саме стільки можуть тривати пошукові експедиції.

До того ж як позаштатній групі їм не можуть виділити ні автомобіля, ні обладнання, ні заправити машину. Тому доводиться, як раніше, самотужки проводити збори, шукати кошти на ремонт машини і так далі. Звертаються по допомогу до бізнесу, відкривають «банки».

«Після кожного відрядження треба ремонтувати авто, хоча в нас, наприклад, обидва автомобілі нові. Але заміна мастила, технічне обслуговування, заміна коліс чи ще щось потребують значних сум. Тому збираємо донати. От у нас є рефрижератор, який громадська організація придбала за кордоном у 2022 році. Там треба замінити акумулятор. Хто його буде міняти? Або самі скинулися, або відкрили банку», — каже Катерина.

Пошуковці постійно вдосконалюються. Катерина каже, що є дуже багато ідей і ініціатив щодо розвитку пошуку. Наприклад, геофізичний і підводний пошук. Зараз група вивчає обладнання і шукає фахівців за кордоном, які можуть поділитися досвідом.

«Ми стикаємося з різними проблемами. Певний час нас не залучали до експедицій. Я розумію, що треба перечекати. Це не та робота, яка завершиться, коли підпишуть якусь угоду, всі демобілізуються і поїдуть займатися іншими справами. Здобутий досвід треба цінувати, напрацьовувати і розвивати далі», — каже військова.

Катерина вже може передавати досвід іншим. Часто згадує дівчину, з якою разом працювали, а тепер вона в іншій групі. Та казала: «Я пам’ятаю, як ти мене вчила, і хлопцям розповідаю, що треба робити ось так. Катя отак казала».

Не зарікайся

Катерина Ротаренко з родини військових. Надивившись у дитинстві на особливості побуту військовослужбовців, зареклася: «Я ніколи не вийду заміж за військового і не пов’яжу своє життя з військовою справою».

Але у Всесвіту дивне почуття гумору. Тепер вона військова, чоловік військовий, її робота — шукати тіла загиблих військових.

У 2013 році, коли розпочалася Революція гідності, Катерина була в бабусі. Дивлячись телевізор, сказала, що треба їхати на підтримку. «Ти що? Не можна. Ти ще така молода», — намагалася зупинити онучку бабуся. Однак вона не послухала. Їй важливо було побачити все на власні очі.

«Я поїхала, але не брала участі в мітингах, не жила в наметах. Тоді ще не було такого розуміння, що Україна встала і відстоює свою позицію. Тепер усе сприймається інакше. Саме тоді Україна показала, що не готова миритися з тим, щоб за неї вирішували. І саме тоді Росія показала, що готова наступати», — згадує вона.

Катерина навчалася на ветеринара, але так ним і не стала. Працювала на різних посадах в Одесі, поки не влаштувалась у громадську організацію, де керівником був Леонід Ігнатьєв. Виявилося, що голова організації керує ще однією ГО під назвою «Пам’ять і слава», яка займалася пошуком загиблих під час Другої світової війни. Саме цей досвід знадобився під час повномасштабної агресії Росії проти України.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!