Історія Героя АТО з Коломиї Івана Черепка: “Часто ті, котрі “геройствували” удома, відмовлялися йти на передову”

Коломиянин Іван Черепко до війни служив прапорщиком у військовій частині, що на вулиці Моцарта. Як відомо кожному, згодом частину розформували і почався її занепад. Якби не російська агресія, хтозна, чи відродилося б у тій військовій частині мілітарне життя… Але то інша тема.

Мобілізаційна повістка привела кадрового військовика до 28-ї окремої механізованої бригади. На полігоні Широкий Лан у Миколаївській області усіх мобілізованих поінформували, що вони відправляються на збройний захист рубежів держави. Нікого не силують. Не хочеш, не можеш, боїшся, маєш якісь моральні чи релігійні табу – залишаєшся на мирних територіях, пише Дзеркало Коломиї.

Далеко не всі з мобілізованих дали згоду на відправку в зону бойових зіткнень. Прапорщик Черепко був серед тих небагатьох, котрі згоду дали.

3-ій батальйон два тижні стояв на охороні Карлівського водосховища, це за 40 кілометрів від Донецька. Кінець літа. А ще в червні бойовики намагалися водосховище підірвати і не залишали надії ним заволодіти. Але не виходило ніяк. Диверсійно-розвідувальні групи сепарів наші бійці успішно ліквідовували й відбивали. Кулемет Івана Черепка спокою не знав.

–     Мою восьму роту перекинули в Красногорівку, поближче до ворога. На віддалі 600 – 700 метрів у лісопосадці займали позицію бойовики. У самому селі не залишилося майже нікого з мешканців. Якось вони обстрілювали нас увесь день. Під вечір повалила піхота – обкурені голодранці. Зазнавши значних втрат, голота відступила. Фактично, від травня місяця до вересня 2015-го майже жодного дня не було без обстрілів. Часто ми відловлювали в селі переодягнутих у цивільне бойовиків. Розмова з ними була, ніде правди діти, “з пристрастю”. Хоча намагалися себе тримати в руках і не уподібнюватися до садистів по той бік фронту. Ми ж – обличчя української армії. Але людський фактор не завжди керується інструкціями в екстремальних умовах.

–     Сепари підходили до нас з усіх сторін. Порушуючи всілякі норми людяності, вони в першу чергу стріляли по санітарних авто. Не рідко брали медиків, які приїжджали забирати поранених, на приціл, і ті не могли вийти з машини.

Після ротації Іван Черепко повернувся в зону АТО до Станиці Луганської. З огляду на нестачу командного складу виконував обов’язки командира взводу.

За рік бойових дій 28 бригада втратила десь 20 – 30 бійців загиблими. Це – за приблизними підрахунками самих вояків…

–     Скажу відверто, аби ви знали: не всі, хто має посвідчення учасника бойових дій, насправді воював. Не кажу про хлопців з Коломийщини. Усі, кого я тут знаю, чесно наражалися на небезпеку і не ховалися за чужими спинами. Я вже згадував, що на полігоні у Широкому Лані було багато відмовників. Часто ті, котрі “геройствували” удома серед земляків і рвали на собі сорочку з криками: “Порву москаля!”, відмовлялися йти на передову і їх записували в інженерні війська. Хоч вони сумлінно свою роботу виконували – рили окопи, будували бліндажі й укріплення, – однак зброю до рук таким не давали і відправляли подалі від лінії вогню. І ми до них ставилися інакше.

На війні я навчився відділяти слова від вчинків. Часто одне від другого кардинально відрізняється.