Історія Героя АТО з Коломийщини: Удома я пса не копну, а там ми всі інакші

48-річний козарлюга з Нижнього Вербіжа Петро Шургалюк ще не може звикнути, що він уже вдома, а ящики з картоплею набагато приємніше носити, аніж ящики зі снарядами. Тому не квапиться поміняти військову одежу на цивільну.

“Я думками наразі там – біля своїх гармат. Як відчую себе цивільним, тоді й одягнуся в цивільне, а поки що вільніше себе почуваю так”, пише Дзеркало Коломиї

Cтрокову службу в радянській армії Петро відбував у військах цивільної оборони хіміком-розвідником. До мобілізації у липні 2015-го працював на власній кузні, займався художньою ковкою. Добре заробляв, допомагали сини.

Після отримання мобілізаційної повістки прибув на полігон у Старичах. Там його призначили в роту радіаційно-хімічного бактеріологічного захисту. Роту направили на Донбас. Як командир БРДМ-2 (бойова розвідувально-дозорна машина) учорашній коваль на своєму броньовику супроводжував колону техніки.

–     Потрапив я цілком несподівано в артилерію, хоч до того справжню гармату бачив лише в музеї бойової слави у Яремчі. У містечку Мирний Запорізької області формувалися підрозділи, хлопці байдикували. Ось малюю вам живописну правдиву картинку. Спека немилосердна. Ми, десятеро пацанів, сидимо у затінку абрикосового дерева і всі дружно рухаємося за тінню. Нас повідомили, що призначені до складу артилерійського дивізіону 56-ї бригади. Відправилися в напрямку Маріуполя. В селі Кременівка забазувалися. На 300 вояків видали шість чи сім короткоствольних автоматів. Потім зброю довезли. Направили мене в Урзуф на курси навідника гармати. Повернувся в дивізіон. Два місяці ми стояли в лісопосадці. Стріляли по безпілотниках і фазанах. По фазанах стріляти приємніше і радісно для шлунку. А якщо серйозно, – осінь і нудьга. Багнюка по коліна.

З 29-го березня 2016-го почалися перші бойові дії і хлопцям стало не до фазанів. Артилерійський розрахунок Петра мав завдання прикривати 21-й батальйон, який займав позицію попереду. “Стрельнули й відразу втекли, стрельнули й втекли, – як когут до чужих курей…”.

–     З 23-го на 24-е серпня вночі ми відстрілялися і негайно мали змінити позицію, аби себе не “засвітити”. Але зі штабу надійшла команда затриматися і «накрити» ще одну ціль. І дочекалися, що «накрили» нас, мінометним вогнем накрили. На щастя, міномет прицільно не бив і ніхто з бійців не постраждав. А я незворушно просидів обстріл у мурашнику, виліз звідти лиш коли ворожий міномет затих, а мурахи почали нахабно і боляче кусатися…

Історія з капеланом

–     На шуткову неділю прибув до нас капелан. Розповів, з якими пригодами добирався. Зблудивши зі шляху, душпастир потрапив прямісінько на сепарський блок-пост під Гнутовим до рук донських козаків. Зізнався, хто він і куди прямує. Думав, що на цьому блок-посту й закінчиться його земна дорога. Мовчки спом’янув усіх найрідніших і приготувався до неминучого кінця. Боявся тільки знущань. Та несподівано бородаті мохнаті дончаки звеліли: раз ти піп, то прав Службу Божу, бо свого батюшки ніяк не дочекаємося… І почав греко-католицький капелан зі Львова правити Службу “ісконно православним”. Звісно, українською правити почав за греко-римським обрядом. Дончаки позривали з голів папахи, повклякали, почали бити поклони й ревно молитися. Після Служби налили мені сто грамів, нагодували й веліли йти на всі чотири боки: “лиш не попадися до своїх, бо розстріляють…”.

Вже перебуваючи серед своїх, капелан зробив з трьох гільз дзвони і так скликав вояків до молитви.

“Сашко йшов до нас, уже будучи мертвим”

–     З 30-го на 31-ше серпня нас почали розстрілювати з САУ 152 калібру. Ми щойно розвантажили боєкомплекти. Били прицільно й точно. Всі мої особисті речі в машині згоріли. Особливо шкодую за щоденником, я його так ретельно вів!.. Навідник Сашко Каплун з села Богданівки Кіровоградської області стояв при гарматі. В ствол гармати врізався величезний осколок, зрикошетив, пролетів у отвір між щитом і стволом й поцілив Сашкові в груди. З великою дірою в грудях Сашко розвернувся й пішов до нас. Він не знав, що вже мертвий, дивився на хлопців скляними очима й простягував телефон, – видно хотів, аби ми перетелефонували рідним. Вже неживого ми його тягнули попід пахи, а він перебирав ногами…- нижньовербізький козарлюга Петро Шургалюк витирає рукавом очі, повні сліз, і змовкає…

–     З ворогами, яких відловлювали, ми не панькалися. Часом чинили жорстоко, це правда. Тут, удома, я пса не копну, а там… Там ми всі інакші.