Історія колишнього бійця 5-го батальйону з Коломийщини: Ми ризикували стати гарматним м’ясом

Оцінюючи з висоти майже трирічного досвіду війну на сході України, тепер починаємо говорити відверто про всі прорахунки та невдачі перших місяців військового конфлікту.

Чи були ті прорахунки наслідком невігластва військового командування, чи підривних дій військових чиновників, чи непідготовленості армії? – найімовірніше, і перше, і друге, і третє. Принаймні, ті, кого мобілізували в першу й другу хвилю, а також добровольці винесли з початкової фази війни гнітючі спогади і воліли б їх не ворушити допоки не закінчиться кровопролиття, пише Дзеркало Коломиї

Але недомовленість породжує кривотлумачення.

“З боєм” погодився на відвертощі колишній боєць 5-го батальйону тероборони “Прикарпаття” (того делятинського батальйону, якого звинувачували в дезертирстві) мешканець Печеніжина Андрій Варчук.

Молодий чоловік констатує, що йому частіше доводилося воювати з військовими слідчими українських Збройних сил, аніж з ворогами у зоні бойових дій. Донині на офіційному рівні честь батальйону не відмито. Але благо, що відкриті згаряча кримінальні справи якось спустили на гальмах, забалакали і ніхто з бійців-“дезертирів” реально не покараний. Напівправдою історія з самовільним поверненням додому вояків батальйону й завершилася. А всіх винуватців – активних і пасивних – назове згодом час.

– Після остаточного формування підрозділів нам повідомили, що направляємося в зону АТО для підтримки 72-ї бригади. Озброєні легкою стрілецькою зброєю на шкільних автобусах та кількох вантажівках ми приїхали до околиць Амвросіївки, це за якихось три кілометри від кордону з Росією. Окопувалися, ставали на блок-пости. А неподалік на полях розташувалася 72-га бригада. Над бригадою бойовики почали криваву розправу. Ми спостерігали, як хлопців нещадно розстрілюють… Стояли й спостерігали. Рвалися до зброї, але наказу відкривати вогонь ніхто не давав. Та й яка там у нас зброя!..

Після розправи над 72-ою бригадою вороги почали лупити по “прикарпатцях”. Серед особового складу почалася метушня. Вояки розбігалися на всі боки. Але більш-менш злагоджено відступили на сусідній блок-пост.

“Напередодні Дня Незалежності ми дивилися, як попри нас дорогою їде військова техніка, яка так нам потрібна тут – на парад до Києва. Дивилися на цю трагікомедію і від злості затискали зуби…”

– Від’їхали кілометрів на п’ять. Розгублені й деморалізовані. Зупинилися, щоби перевірити, чи нікого там не “забули”. Виявили, що нема начальника штабу Юрія Барана. Група наших хлопців повернула назад на пошуки. Виявили його лежачого з простреленою головою…

– Напередодні Дня Незалежності ми дивилися, як попри нас дорогою їде військова техніка, яка так нам потрібна тут – на парад до Києва. Дивилися на цю трагікомедію і від злості затискали зуби… 24-го серпня о шостій ранку щойно я звільнився з варти на блок-посту, як почався мінометний обстріл. Відразу пропав мобільний зв’язок. Рації також замовкли. До нас прорвалися уцілілі автобуси з розгромлених блок-постів, і ми почали відступ у напрямку села Новоіванівки. Нам став у пригоді місцевий фермер, він привозив воду і вказував безпечний шлях. Відступ проходив злагоджено завдяки вмілому керівництву ротного командира Володимира Процького. На шляху до Маріуполя зупинилися…

І тут почалося! Не маючи важкого озброєння, без військової техніки, бригада ризикувала стати гарматним м’ясом, тому прийняли рішення відступати вглиб країни. Понаїжджало начальство, слідчі з військової прокуратури, спецназ. Наказали бійцям здати зброю, але ті відмовилися. Гвинтокрилом прилетів головний військовий прокурор Анатолій Матіос.

– Веліли нам повертатися назад у ту м’ясорубку. Хлопці погодилися, але ж дайте нам належне озброєння. Бо нема чим воювати. Нам пообіцяли доставити зброю за пару днів, лиш би ми негайно верталися на позиції. “То попросіть сепарів, аби вони також пару днів зачекали і не лупили!..”. Ситуація зайшла в глухий кут. Ніхто нікому не корився. Врешті батальйон зі зброєю повернувся на місце постійної дислокації в Делятин. Піднялася буча. Крапка.

Ось така далеко не героїчна сторінка історії війни батальйону “Прикарпаття” – війни з бюрократизмом і паркетним генералітетом очима простого вояка Андрія Варчука.

“Найприкріше, – мовить Андрій, – що ми хотіли йти захищати Батьківщину, але йти не з голими руками проти до зубів озброєного ворога. А з нас намагалися зробити дезертирів. Несправедливо й гірко!”.

Батальйон розформували. Андрія перевели до 128-ї мукачівської бригади і відправили на позиції до Краматорська. Там стояв на блок-постах аж до демобілізації. І виконував свої обов’язки сумлінно й чесно.