Історія однієї старості. У Франківську лежача бабуся жила в горах сміття, смороді і холоді

Гори сміття, сморід і холод – у таких умовах у Франківську жила лежача бабуся. Соціальні служби про неї знали і навіть кажуть, що щось робили.

Та лише після втручання журналістів справа зрушила з місця, пише Репортер.

Сама захотіла

Про цю історію ми дізналися з дзвінка у редакцію.

«Такого просто не може бути в цивілізованій країні! – майже кричала жінка. – Там бабця одна, лежача, у квартирі гори сміття, сморід, антисанітарія, там воші завелися, не знати, чи ще щурів немає».

Трохи заспокоївшись пояснила, що звати її Світлана Рикшинська. Вона лише недавно повернулася у Франківськ із США, сама є прихожанкою римо-католицького костелу, там і дізналася про цю бабцю. Прийшла провідати і зараз просто в шоці. Пані Світлана була твердо налаштована – справу з рук не спускати. Домовилася, що піде­мо туди разом.

Зустрілися зранку, жінка розказала, що якраз перед цим була в міському департаменті соцполітики, говорила з заступницею директора. Та про цей випадок не знала, тут же передзвонила у територіальний центр соціального обслуговування. Тож ми зовсім не здивувалися, коли у квартирі бабці застали соцпрацівників, які змітали шваброю зі стін аж чорну павутину.

Квартира на вулиці Академіка Гнатюка, невелика, однокімнатна, але дуже (дуже!) брудна. Просто завалена пакетами зі сміттям, все у павутині, про чистоту підлоги й казати нічого, стоїть стійкий млосний запах. Саму бабцю навіть розгледіти важко – з-під ковдри на дивані видніється лиш маленька сива пострижена голова. На нас вона практично не реа­гує. А от працівники терцентру явно не раді.

Що тут таке робиться – перше, що про запитали у них.

«Бабця сама собі вибрала таке життя, – каже соцпрацівник Ганна Яковишин. – Коли ми з нею стали спілкуватися, бачачи, що вона одна, їй треба допомога, то запропонували влаштувати її в будинок-інтернат. І вона категорично відмовилася, і зараз просить і молить – лишіть мене у моїй квартирі».

Чому жінку примусово не відправили в інтернат – кажуть, за законом, не мають права, бо ж немає рішення суду, що вона є недієздатною.

У пошуках паспорта

Наразі найбільша проблема, каже Ганна Яковишин, що жінка не має жодних документів. Знають хіба, що звати її Варвара Федорова, вона 1931 року народження. А ще – що була прихожанкою костелу на Вовчинецькій.

«Раніше вона мала квартиру на Лепкого, – пояснює соцпрацівник. – Ми ходили туди, розпитували сусідів, одні сказали, що вона з їхньою бабцею ходила до костелу. Ми вийшли на них і звідти прийшли сестри-монахині. Працюємо разом».

Самі монахині теж були при нашій розмові, але пояснили, що за своїм статусом ніяких коментарів давати не можуть. Вони просто помагають – така у них місія.

Ми все ж таки стоїмо на своєму – відколи жінка на конт­ролі соцпрацівників і чому в хаті такий безлад?

«Після психлікарні, її туди забрали з вулиці, – пояснює Яковишин. – Нам подзвонив лікар, сказав, що то не їхня хвора, працюйте з нею, ми її завезли за такою-то адресою. То було десь у липні чи серпні. І ми працюємо. Організували їй безкош­товні гарячі обіди. Зараз щодня приходить соцпрацівник, годує. І сестри помагають».

Чому за стільки часу не вивезли сміття? Кажуть, бабця сама не давала – хапала за руки. Це зараз лікар приписав їй заспокійливе і можуть щось робити. А сміття вивозили, бо насправді його було набагато більше. Але думали, що десь там знайдуть паспорт. Тож сестри перебирали все, складали у пакети і так потроху очищували квартиру. Зараз, каже Яковишин, уже взяли довідку про втрату паспорта, аби поновити документи.

На цьому вже не витримує Світлана Рикшинська – чому цього не зробили раніше?

«Як взагалі таке може бути, стільки часу бабуся живе у тому смітті?! – спалахує жінка. – А соціальні служби за два місяці нічого не зробили. Самотня людина, яка не встає з ліжка, не може сама їсти, просто не може лишатися одна! Вони сподівалися на монахинь, але ж це їхня робота, це у прямих обов’язках соцпрацівників. Прибрати тут можна за один день, якщо не вистачає своїх сил, то треба кричати на всіх кутах, шукати волонтерів».

Соціальні працівники на це не дуже мали що відповісти, сказали лиш, що того ж дня бабцю госпіталізують у лікарню.

Чи є винуватці?

Після зустрічі ми одразу ж оприлюднили цю історію в інтернеті. Як виявилося, цю жінку у Франківську знають добре – Варвара Федорова свого часу була дуже талановитою піаністкою, викладала в музичному училищі імені Січинського. Через її руки пройшло чимало дітей. Правда, на старості хвороба підкосила, почала зносити у хату сміття, на контакт зі знайомими не йшла, закривала двері.

Люди у коментарях просто жахалися від ситуа­ції, яка склалася – мовляв, якби не фото, то ніколи б не повірили, що таке може бути. Дехто ж з розумінням ставився до соцпрацівників – кажуть, з такими людьми дуже важко працювати. А дехто підозрював, чи не замішана тут якась афера з квартирою…

Вже у понеділок ми дізналися від директора територіального центру Марії Кушнір, що жінку таки влаштували у лікарню на Матейка. За своїх підлеглих вона заступається.

«У тій квартирі сміття було значно більше, – переконує Кушнір. – Частину вже вивезли, десь дві тонни. Люди там працювали, і жінка не була сама – її годували, був догляд».

За словами директора територіального центру, бабці вони помагають ще з 2011 року, саме відтоді вона у них на обліку щодо виділення грошової й натуральної допомоги, це продукти, одяг і т. д. А от на облік про надання догляду вдома вона до них потрапила лиш у грудні цього року.

«Бабця до недавнього часу була ходяча, а на контакт не дуже йшла», – говорить Марія Кушнір.

Чи є у неї родичі в Франківську? У центрі кажуть, що про таких інформації не мають.

«Але у квартирі знайшли конверт, що вона спілкувалася з родичами у Польщі, – розказує Кушнір. – І буквально влітку цього року монахині зв’язалися з ними. Ті пообіцяли приїхати – спочатку у другій половині грудня. А зараз кажуть, що після свят».

Що то за родичі?

«Та ніби двоюрідні племінники».

Що далі?

«Тимчасово, до приїзду родичів, якщо вона дасть згоду, то влаштуємо її в геріатричний пансіонат, – каже Марія Кушнір. – Чекаємо на них. А загалом усе має вирішувати опікунська рада. Ще й залежить від того, чи знайдуть медики підстави для визнання її недієздатною».

Директор департаменту соц­політики Олександра Заклинська ситуацію коментує коротко: бабця у лікарні, їй відновлюють документи, мають навести лад у квартирі. А працівники отримають відповідне адмінстягнення.

«Я визначуся, чи це буде догана, чи позбавлення премії, – каже Заклинська. – Само собою, що нікого звільняти не будемо. У нас брак соцпрацівників, там невисокі зарплати і ми не можемо розкидатися людьми».

Разом із тим Світлана Рикшинська написала звернення у міський відділ поліції та міському голові, аби розібралися з ситуацією та взяли її на контроль.

Історія дуже непроста. Що можна сказати точно – і найбільшому ворогу не побажаєш так доживати свого віку. Можемо лиш надіятися, що такий випадок у нас одиночний.