«Кіборг» із позивним «Кук»
Тепер він уже може називати своє справжнє ім’я — Тарас Кукуляк. 27-річний юнак повернувся до рідного Івано-Франківська й заліковує своє тяжке поранення. Після нашої розмови він показав мені світлини й відео, які зняв у Донецькому аеропорту. І тут мені впав в окоѕ осколок, що намертво застряг у корпусі його фотоапарата фірми «SAMSUNG».
- Це осколок снаряда, випущеного з російського танка по диспетчерській вишці. Він поранив би мені ногу, та якраз фотоапарат, що був у зовнішній кишеньці на штанях, вберіг від цього й далі вірно мені служить. Цей виріб компанії «SAMSUNG» тим самим засвідчив свою високу якість і надійність в екстремальних обставинах і, гадаю, цілком заслуговує на те, щоб у її музеї зайняти одне з почесних місць. А того дня одночасно з цим осколком ще один влучив мені у правий бік між пластинами бронежилета, який, до речі, я одягнув уперше, бо впродовж десяти днів перебування в аеропорту ходив без нього. Ось такий парадокс, — усміхається хлопець.
- Тарасе, серед «кіборгів» наших краян були лічені одиниці, а про іванофранківців, окрім тебе, взагалі не чув. Як ти потрапив у таку гарячу точку війни з терористами, як Донецький аеропорт? — запитую хлопця.
— Я — солдат 80-ї окремої аеромобільно-десантної бригади, на емблемі якої написано: «Ніхто крім нас». і цей девіз уже сам собою дуже багато говорить. Призвали мене до армії за мобілізацією торік 13 серпня. Здобув добру військову підготовку ще у 2007-2008 роках під час армійської служби у Чернівцях, особливо коли мене зарахували до спецроти повітряно-десантних військ: постійні стрільби, марш-кидки, нас учили навіть рукопашного боюѕ Та потім цю роту чомусь «прикрили» — така тоді була на державному рівні тенденція, спрямована фактично на зниження боєздатності і розвал Збройних сил України. Усі ми це добре побачили, коли путінська Росія здійснила «аншлюс» Криму, розв’язала на Донбасі неоголошену війну проти нашої держави.
- І от тебе, звільненого в запас шість років тому, знову покликали до війська...
— Я потрапив у 3-й високомобільний десантний батальйон, що базувався неподалік Яворівського полігону на Львівщині. У навчальному центрі ми, десантники, три місяці відновлювали практичні навики і знання, отримані під час строкової армійської служби. Власне, проходили дуже інтенсивний курс військової науки: щодня на полігоні стріляли, я б сказав, нереально багато, долали 5 км туди й назад пішки. і тактичну підготовку проводили з нами хороші інструктори.
У зону АТО Тарас із бойовими друзями виїхав 9 листопада. Їхній батальйон два місяці перебував у Костянтинівці — розмістився в приміщенні школи. Там хлопцям одразу сказали, що завданням батальйону буде оборона аеропорту. і вони ретельно готувались до виконання цього надзвичайно відповідального й складного завдання: їздили на стрільби в кар’єр, на тактичні навчання за містом. 2 січня вирушили в с. Піски, що поблизу Донецького аеропорту. Там бійці жили у підвалах, покинутих мешканцями будинків, та готувалися до заходу в аеропорт. Треба було змінити іншу роту — ротацію проводили через кожні два тижні. Довше роті тяжко було вистояти: бойові дії з боку сепаратистів щодо захисників аеропорту майже не вщухали і призводили до того, що зазвичай більшість наших бійців доводилося вивозити з цієї гарячої точки війни пораненими і вбитими.
Але, як каже Тарас Кукуляк, вони добре знали, що їх чекає, і там, у Донецькому аеропорту, давали нищівну відсіч ворогові. Кожен «кіборг» відважно дивився смерті у вічі й водночас готовий був до найгіршого.
- Як відомо, з чільниками так званої «ДНР» було досягнуто тимчасову домовленість щодо проведення ротацій українських бійців через «зелений коридор» поблизу самого аеропорту, при цьому трохи далі від нього наші військовики мусили проходити і через блокпост «сепарів».
— Спочатку ми, — розповідає хлопець, — не хотіли їхати через той блокпост, а ладні були до аеропорту прориватися на БМП під ворожим обстрілом, але потім погодились на мирний варіант проведення ротації. Було дозволено кожному із нас їхати з одним повним автоматним ріжком і чотирма порожніми. Ми ж добре знали, що в аеропорту у хлопців, яких мали змінити, і так було вдосталь боєприпасів та озброєння, за винятком важкого. і ось 5 січня перша група бійців 3-го десантного батальйону, до якої увійшла більшість особового складу нашої роти, після того, як її пропустили через блокпост «ДНР», пройшла «зеленим коридором», де в цей час були представники ОБСЄ, ЗСУ та військові поліцейські «ДНР», які оглянули вміст наших рюкзаків і не мали щодо цього якихось серйозних зауважень. Отак я разом з іншими бійцями роти зайшов в аеропорт.
Та після «замилювання» очей представникам ОБСЄ, що ось, мовляв, українським військовикам дали змогу мирно пройти «зеленим коридором» для зміни їхніх товаришів у новому терміналі й на диспетчерській вишці аеропорту, терористи звично відновлювали обстріл цих об’єктів, який тривав аж до наступної ротації наших бійців. Уже й не рахую того, що по нас цілодобово стріляли з автоматів — ми вже майже не звертали уваги на це, хоч, звичайно, відстрілювались. Не було такого дня, щоби по терміналу і вишці не вели вогонь — з мінометів, гранатометів, а то й із зенітної установки. Снайпери із гвинтівок крізь зяючі у стінах порожні отвори вікон били кулями калібру навіть 12,7 мм по кімнатах із таким розрахунком, щоб вони рикошетом відбивались від стін й уразили когось з наших. Слава Богу, ні в кого не влучили й не зачепили.
У кімнаті, де я вночі, а при можливості й вдень, недовго спав, була «буржуйка» без труби, та, зрештою, ми не мали чим палити. Вдарили ж тріскучі морози до 35 градусів, які через пронизливий степовий вітер відчувалися на всі 40. Уявіть собі, як упродовж тих трьох днів було нам у спальниках на студеній бетонній підлозі, де все продувається. Лягав на дві-три години, вставав — і виявлялося, що мої шкіряні капці просто замерзли. Взував їх якось і ходив.
Потім терористи розпочали проти нас повномасштабні бойові дії. Керівник «ДНР» Захарченко по телебаченню заявив, що більше ніхто з українських військовиків не заїде з допомогою представників ОБСЄ в аеропорт. Сепаратисти в односторонньому порядку припинили тимчасову домовленість про перебування на його території наших бійців і пробували взяти штурмом стратегічно важливі об’єкти — диспетчерську вишку, на другому поверсі якої був і я серед двох десятків бійців, та новий термінал аеропорту.
Однак у них нічого не виходило. Штурмовій групі ворожої піхоти підійти до вишки було просто нереально, бо всі підступи до неї зверху добре проглядалися. Та й нам самим проблемно було вийти із приміщення вишки: ми закрили двері на розтяжки, підступи до неї замінували.
- То вас бойовики повністю оточили після того, як ви заїхали в аеропорт?
— До вишки й терміналу був лише один вузький прохід, через який могла прорватися з боєм колона броньованих машин. Причому при таких проривах, коли не діяв «зелений коридор», серед українських бійців завжди були втрати — мінімум троє-четверо поранених. А тепер ситуація ще більше ускладнилась. Пішла в хід важка артилерія терористів — міномети, реактивні системи залпового вогню «Град». Вогонь у відповідь по їхніх позиціях відкрили наші війська.
13 січня під’їхав ближче і став за кілометр від вишки ворожий танк. Він випустив цілий боєкомплект по вишці, що була заввишки десь як 12-поверховий будинок, — вона впала і розламалась надвоє.
- Де ти, Тарасе, перебував у цей момент?
— Я й інші хлопці були на другому поверсі приміщення вишки, на третьому — коректувальник, далі вихід сходами вверх перегороджували завали. На четвертий поверх можна було вилізти, але там усе прострілювалось. Танк збив опори, і вишка просто впала на бік — добре, що вона була з монолітного каркасу. Я, як бачите, встиг зняти це своїм фотоапаратом. Під час першого пострілу з танка стіни в одній із кімнат позавалювались, двох бійців контузило, поранило тяжко в голову нашого військового капелана — о. Олександра з Одеси, я поспішив йому на допомогу. Це дуже хороший чоловік, він підтримував хлопців духовно і морально. Отець щодня підходив до кожного і, тримаючи за руки, читав спеціальну молитву. І того дня він помолився за нас усіх. Я радий, що капелана вдалося вивезти з аеропорту, він вилікувався, живий.
14 січня внаслідок обстрілу із гранатомета в сусідньому корпусі, що прилягав до вишки, поранило кількох бійців. Але, на щастя, невдовзі прорвалися до нас БМП і забрали їх. До речі, щоб ви уявляли собі небезпеку для тих, хто проривався в аеропорт і їхав назад у цих броньованих машинах, оповім такий випадок. Один хлопець, якого ще з кількома бійцями привезли для заміни поранених, лишень переступив поріг і тут же був поранений пострілом ворожого снайпера у дверях, тож у приміщенні вишки він пробув секунд 40 і його забрали назад тією ж бронемашиною, що й привезли. Через інтенсивний обстріл терористами якогось дня у нас на вишці зосталося лише троє бійців. Уранці нам привезли підмогу із 3-ї та нашої 80-ї бригад, а поранених забрали.
15 січня російський танк виїхав на вогневу позицію біля гуртівні «Метро» і прямою наводкою випустив по вишці шість боєкомплектів — не менше 150 снарядів. Ми ховалися за перестінками, бо прямо у нас на очах бічні стіни кімнат вилітали, піднімались такі порохи, що я ледь не задихнувся, шукаючи вихід із другого поверху приміщення вишки в коридор, що вів до прилеглого корпусу. А тим часом танк добивав вишку. Командира мого взводу «Гладіатора» контузило і його забрали, замість нього, оскільки командир моєї роти «Веселий» в цей час керував діями наших бійців у терміналі, прислали на вишку командира іншої роти, який мав позивний «Дев’ятка», але і його поранило.
До нас мали прорватися серед білого дня БМП — привезти підмогу й забрати поранених. Я з хлопцями перебував у сусідньому з уже розваленою вишкою корпусі, і мене послали на її другий поверх — дивитися, чи не наступає ворожа піхота, й доповідати по рації. Коли виконував це завдання, танк знову вистрелив, і в мене попав осколок снаряда. Я відчув сильний біль, ніби ребра поламало. Ледве доповз до своїх. На щастя, в цей час приїхали БМП. Якби ж я прочекав три-чотири години, то не вижив би через внутрішню кровотечу.
Пригадую, як зміг ще сам звестися на ноги, сепаратисти ж почали стріляти з різних боків у БМП, і я, перекособочений, пройшов п’ять метрів від приміщення корпусу до бронемашини буквально під градом куль, прибулі на ній наші розвідники відстрілювалисяѕ Не пам’ятаю, як і застрибнув у машину, її двері зачинилися — і БМП пішла на прорив. По нас вели вогонь навіть із мінометів, але бронемашина таки вискочила на дорогу...
Невдовзі мене й інших поранених посадили на гелікоптер. Страшенно крутилося в голові, ледь був при тямі, та пам’ятаю, як після його приземлення в аеропорту Дніпропетровська санітари на ношах притьмом несли нас до «швидких». Привезли мене в МКЛ №16, ввели наркозѕ Операцію робив мені хірург Віктор Афанасьєв, якому я дуже вдячний. Коли прокинувся вранці, то мені сказали, що з тіла витягли осколок, при цьому мусили видалити зачеплену ним праву нирку, а легеню й печінку зашили. Я в тій міській клінічній лікарні пролежав тиждень. Там дуже добре ставились до мене лікарі, медсестри, волонтери.
Про те, що Тарас воював не просто в зоні антитерористичної операції, а перебував у такій пекельній її точці, як Донецький аеропорт, він навіть батькам не повідомив, знала про це тільки старша сестра Люба. Коли ж хлопця тяжко поранило, то протягом доби він не брав «мобілки». Врешті, після настирливих Любиних дзвінків взяла її у пораненого, що лежав непритомний, медсестра й повідомила: хлопця лише прооперували, він у реанімації. Але назвала прізвище не Кукуляк, а інше — перекрутили його, реєструючи доправленого в лікарню пацієнта, який був непритомний.
Чи це справді Тарас Кукуляк? Що з ним? Рідні дуже переживали за хлопця, але вірили, що він живий. Занепокоєний долею сина, Володимир Кукуляк звернувся до Лідії Анушкевичус, дружини міського голови івано-Франківська, активістки волонтерського руху, котра ще раніше купувала амуніцію для бійців-прикарпатців із 80-ї бригади, в якій служив юнак. І вона разом з головним лікарем ЦМКЛ Тарасом Масляком зателефонували до Дніпропетровської МКЛ №16. До прохання іванофранківців з увагою поставилося керівництво лікарні: тут же розшукали прооперованого хлопця в палаті реанімаційного відділення і впевнилися, що то таки Тарас Кукуляк. Дізналася звідкись про пораненого івано-франківського «кіборга» і чи не щодня цікавилася його здоров’ям та лікуванням помічник голови Дніпропетровської ОДА Тетяна Губа. Ще один тезко Кукуляка — дніпропетровський підприємець Тарас Гетьманський гостинно прийняв його батька Володимира Миколайовича, який тиждень мешкав у нього. Також приїхали до міста над Дніпром й доглядали за Тарасом його мама Галина Василівна і кохана дівчина, теж Галя.
А коли хлопець після складної операції почав ходити, його разом з іншими пораненими воїнами із західних теренів України відправили у військовий госпіталь до Львова. Але аеропорт цього міста через туман не зміг прийняти літак, тож він зробив посадку у Вінниці. і юнак ще два тижні лікувався в санаторії тутешнього військово-медичного клінічного центру, де так само чуйно, за словами Тараса, до нього й інших потерпілих в АТО бійців ставилися медики, місцеві жителі.
Тепер «кіборг» уже в Івано-Франківську, каже, що почувається непогано, але його ще чекає дуже довга реабілітація — до півтора року. Передусім потрібно роздувати легені, одну з яких було ушкоджено при пораненні, дотримуватися спеціальної дієти. Нині Тарас щодня відвідує денний стаціонар військової поліклініки в м. івано-Франківську — проходить додаткові обстеження, робить аналізи, перебуваючи під лікарським наглядом досвідченого хірурга івана Цимбалюка.
Вдячні Тарас і його батько Володимир Миколайович заступникові голови обласної ради Остапові Дзесі й заступникові керуючого справами Василеві Лосюку за те, що допомогли оперативно вирішити питання про виділення з обласного бюджету на лікування хлопця 10 тис. грн. Перейнялися його долею і депутати обласної ради — заступник директора департаменту соціальної політики ОДА Ярослава Ульванська й колишній «майданівець» та «айдарівець», який теж був поранений в АТО, Петро Шкутяк, а також активіст ГО «Самооборона» Івано-Франківська Тарас Дем’янів, з котрим Тарас Кукуляк до мобілізації працював у фірмі «Ранок», вихованці і тренери клубу джиу-джитсу «Горін-рю», в якому він займався. Мої співрозмовники просили щиро подякувати через газету також волонтерському рухові «Поранені SOS», фірмі «Траян».
Хто ще з благодійників хотів би допомогти в лікуванні івано-франківського «кіборга», повідомляємо, що кошти можна переказати на картку Тараса Кукуляка у «Приватбанку» — 5363542301293271.
...Він ріс як звичайний івано-франківський хлопчина, вчився у 20-й школі (нині це 3-тя гімназія — днями виступав перед її учнями й педагогами), потім чотири роки — в коледжі електронних приладів ІФНТУНГ, на відділенні телекомунікацій, здобув спеціальність радіотехніка. До речі, дуже стало йому в пригоді добре володіння комп’ютером — щодо цього навіть допомагав на диспетчерській вишці командирові роти «Дев’ятці», був також готовий як запасний коректувальник артилерії замінити в разі потреби діючого, який мав позивний «Кліщ». Відзивається Тарас добрими словами також про уже згаданих вище «кіборгів» «Веселого», «Гладіатора» та інших своїх бойових побратимів. Він каже:
— Не було такого, щоби під час ворожої облоги Донецького аеропорту до когось із нас прийшов страх. і в найтяжчі хвилини ніхто із хлопців не мав і гадки про якийсь відхід з тих позицій, які ми займали. Cепаратисти не могли взяти ні вишки, ні терміналу — вони з тієї люті просто розбили їх пострілами з танків...
На світлинах, які зробив і продемонстрував мені Тарас, я побачив і написи великими літерами на стіні в одній із кімнат приміщення диспетчерської вишки, яку потім упродовж трьох січневих днів ущент зруйнували своїм вогнем ворожі танки. Серед цих написів — і «Кук». Такий позивний обрав для себе івано-франківський «кіборг» Тарас Кукуляк.
