Контррозвідник дивізії СС “Галичина”: Помилка минулого і сучасного — відсутність єдності

Калушанин Василь Наконечний був контррозвідником дивізії СС “Галичина”, потрапив під радянську репресивну машину, пережив тиф, каторгу у Воркуті, втративши там молоді роки і навіть — кисть руки. Його спогади — то історична хроніка з минулого, що досі викликає немало гарячих суперечок як у істориків, так і у простих українців. Але за нею — щоденне життя хлопця родом з Луки.

Народився п.Василь 9 вересня 1925 року в селі Лука. Закінчив 7 класів Рогатинської гімназії. У 1939 році більшовики гімназію закрили. Тож герой нашої публікації десятирічку закінчував вже в Сівці-Войнилівській, пишуть Вісті Калущини

— У 1942 році закінчив школу, — пригадує Василь Наконечний. — Юнаків забирали у так званий “Баудіст” (Baudienst — будівельна служба), де треба було виконувати різні будівельні роботи військового профілю: прокладання ліній зв’язку, будівництво доріг та ін. Причому хлопці працювали на своїх харчах — приїжджали у суботу до дому і брали їжу на тиждень, бо на тій зупці було не вижити. Навіть треба було мати штани свої. Йти працювати на німця за зупку мені не хотілося. Пішов у СС “Галичину”. Було тоді мені 18 років. 

Історія каже, що на червень 1943 р. записалося понад 80 тис. добровольців. Це б була велика сила, але й самі німці боялися її. Тому лише понад 50 тис. пройшли медкомісію, а у дивізію зараховано тільки понад 13 тисяч. 

— У Калуші був збір  бажаючих — так звані призовні пункти, — пригадує Василь Наконечний. — Але хочу зазначити, що дивізія була  добровільна. Більше того, треба було мати кінське здоров’я і відповідний ріст — не менше 1 м 75 см, щоб потрапити у її ряди. Брали менших хіба для роботи водіями, техніками тощо. Я якраз “вписався” у вимоги, тому мене взяли. Потрапив до контррозвідки. 

Далі був військовий вишкіл, який Василь Наконечний проходив за кордоном, у Чехословаччині. Колишній контррозвідник каже, мовляв, навчання було добре налагоджено — вдень займалися з викладачами, вночі контролювали території. Після випуску ніс службу у лавах дивізії у контррозвідці. Один із найжахливіших сторінок у пам’яті пана Василя — бій під Бродами. Каже, навіть описувати важко, а пережити було — суцільне пекло. 

— То був котел, — пригадує Василь Наконечний. — Більшовики окружили німецьку частину і нашу. Основна вина була на німцях, вони не витримали наступу. Головний же удар прийшовся на 30 полк, він був ядром. Помилка була у тому, що дивізію розтягнули на кілометри. А її не можна розпорошувати по лінії фронту. Нас оточили. Але хлопці кілька днів відбивали атаку, точилися запеклі бої. Проблемним було і те, що напередодні стояла страшна засуха — така, що навіть жаба не мала з чого води напитися. А потім пішли дуже сильні дощі. Коні не могли тягнути гармати, бо було болото. Там щось неймовірне творилося. Але, дякувати Богу, якось пробили на 6 кілометрів оточення і почали відступ. Страшно було все одно, бо більшовицькі літаки не давали спокою. Докучали і “нічні відьми” — жінки на літаках. Вони діяли вночі, причому дуже підступно, за що й отримали назву “нічні відьми” — наблизившись, виключали мотор і “лили” вогнем. Були випадки, що хлопці, навіть і легко поранені, дострілювали себе, щоб не попасти в руки більшовиків. 

Після бою під Бродами Українська дивізія відступила. Одна група пішла на Жидачів, Стрий, Закарпаття. В Сваляві був збірний пункт. Василь Наконечний ще з двома дивізійниками з наших країв перейшли через Дністер, рушивши в бік Цвітови. Відтак став учасником кущового загону Самооборони, завданням якого було охороняти територію від поляків, які тоді намагалися спалювати села. Коли прийшов приказ ліквідувати кущі, чоловіків розподілили по сотнях. Василь Наконечний потрапив у територіальну районну сотню, був членом служби безпеки. 

У 1946 році чоловіка скосив тиф, він потрапив у  партизанський шпиталь. В той же час хтось про місцезнаходження шпиталю “винюхав” і здав. І всіх хворих, котрі там перебували, забрали на допити до Войнилова.

— Я був такий ослаблений тифом, що вели мене до Войнилова на слідство на костилях, — пригадує Василь Михайлович. — На допитах запитували, хто ми, звідки, питали, скільки вбили російських солдат. 

Ліків, пригадує контррозвідник, не давали. Причому навіть не тільки тим, хто хворів на тиф, а й пораненим. 

— Зі мною був поранений хлопець, котрому куля “відстригла” частину стегна. Так от і йому не надавали ніякої допомоги. Його дуже боліло. Тож хлопці чесали шматками скла лляні сорочки, змочували тіло водою і прикладали до рани, аби швидше загоювалася. 

Після допитів Василю Наконечному присудили 15 років відбування заслання у Воркуті. Але фактично відбув 10 років за колючим дротом:

— Ми носили номера на плечах, шапці і грудях. Як на машинах. Мені випало працювати в шахті, правда, на поверхні, у відділі технічного контролю, — пригадує Василь Наконечний. 

Одного разу, коли чоловік прийшов робити заміри, трос обірвався, йому миттєво відтяло кисть на лівій руці. Далі була операція, табір для інвалідів, суд.  

— Мене  питали, чи я зізнаюся, що винен перед Радянською владою, — пригадує Василь Наконечний. — Я сказав, мовляв, боронив свою державу, а не Радянський Союз. Не знаю, як мене помилували, та все одно написали вердикт: “Освободить из-под стражи”. Після того я ще рік працював у Воркуті. 

Відтак приїхав у рідне село. Дочекався, коли повернулася  із заслання дівчина, з котрою зустрічався ще до відбування каторги. Звали її Анна Крисько. Вона була кур’єром в сотні УПА. Теж відбувала покарання на Воркуті. Важко працювала, виконуючи нежіночу роботу. Тож до рідної Цвітови, де вона жила, її фактично привезли помирати, наскільки була ослабленою. Але Анна одужала, пара побралася. На Загір’ї в Калуші збудували будинок. Народили сина Михайла. Правда, довго тішитися щасливим життям не встигли — Анна в 1971 році померла. На Воркуті “заробила” порок серця. Василь Михайлович залишився з 14-річним сином. Виховав, встояв, не здався і перед цими труднощами. Працював майстром в “Хімметалургстрої”. А ще — завжди займав активну громадянську українську позицію — певний час працював заступником голови міськрайонної організації товариства “Меморіал”, займався розкопками у місцях масових розстрілів у часи війни УПА. Більше того, до цього часу чоловік є членом “Меморіалу”. 

Зараз чоловік живе один. Каже, має багато часу на роздуми. Часто думає над долею України, над помилками минулого і нинішнього. Каже, в усі часи нам не вистачало єдності. 

— Нам треба єдність, треба нарешті об’єднатися. Бо бачите, як всі люблять українську кров і п’ють її. То ще, Слава Господу, що зуміли якось зараз армію “сколотити”, яка дала відсіч окупанту. Я перед тими хлопцями схиляю голову. Низько схиляю! Особливо перед Надією Савченко. Вона — наш символ. Не кожен мужчина піде на такий крок, не кожен, хто піде, витримає. Франція мала Жанну Д’Арк, а ми маємо Надію Савченко. 

А ще контррозвідник переконаний — нам треба говорити рідною мовою, вчити дітей своєї мови. Бо без мови — нема народу, а нема народу, тоді людей можна використовувати як рабів. 

— Треба вчити дітей змалку рідної мови, рідної культури, наших традицій, — твердить Василь Наконечний. — Зараз вже можна говорити і навчати. І це українство треба від малого прищеплювати. Бо ж, знаєте, якщо в баняку варити довго тільки одну страву,  а потім вимити, він все одно смердітиме тією першою стравою. Так і з вихованням. А нам є на чиїх прикладах виховувати дітей. В нас є особистості, письменники, поети, є ким пишатися, але єдності у нас ще нема. “Боже, дай єдність народу”. Хотілося б дожити до того часу.