Квартирне питання у давньому Станиславові

Будь-яка оселя відображає не лише індивідуальність свого власника, а й ту епоху, в якій він живе. Тому, щоб правильно уявляти собі життя Станиславова початку ХХ ст., необхідно дізнатися, в яких умовах тоді мешкали люди.

Виявляється, деякі проблеми тодішнього житла й ринку нерухомості цілком знайомі й нашим сучасникам. І коли ми вивчаємо «житлову» історію давнього Станиславова, нам простіше зрозуміти, звідки «ростуть ноги» в нинішніх наболілих проблем, пише Західний Кур'єр.

Будівельний бум
Станиславів початку ХХ ст. чимось нагадував Івано-Франківськ у кінці 90-х років. Місто динамічно зростало й будувалося, кількість населення постійно збільшувалась. Так, у 1880 р. в місті мешкало 18 626 чоловік, у 1911 р. – уже 30 337 (разом з військом 33 400),  а в 1913 р. – 34,1 тис.  Це пояснювалося досить високою народжуваністю, до міста також активно переселялися мешканці навколишніх сіл у пошуках роботи і кращого життя. Крім того, в Станиславові було багато військових, чиї родини винаймали квартири в місті.
Всі ці фактори спричинили шалений попит на житло, а  якщо є попит – буде й пропозиція. Ті, хто мав землю в приміській зоні, переважно не використовували її під ріллю, а розділяли на частини й продавали під будівництво. Згодом власники ділянок вносили клопотання до міської ради про заснування нових вулиць. Наприклад, в 1900 р. міська рада надала назви новим вулицям – Шевченка (нині вул. Лермонтова), Шопена (не змінювала назви), Домбровського (нині вул. Марійки Підгірянки), Красінського (нині вул. Маланюка), Рейтана (нині вул. Тичини) та іншим.
На будівництво нового будинку оголошували конкурс, в якому брали участь місцеві будівельні підприємці. Їх ознайомлювали з архітектурним проектом та запланованими термінами будівництва, а вони складали свій кошторис витрат на зведення об’єкта. Переважно обирали того претендента, який вкладався у найменшу суму. З підприємцем укладали угоду, де прописувалися суворі санкції за зрив строків будівництва. Якщо він не здавав об’єкт у визначений день, мусив платити пеню з власної кишені. Тому будували в ті часи не лише якісно, а й швидко.
В будівельний бум свої корективи вносили банки, які часом «заморожували» видачу позик забудовникам. Особливо гостро ця проблема відчувалася в 1901 р., коли банки всієї країни відмовляли у кредитах, і у 1912 р., коли Австро-Угорський банк (знаходився за сучасною адресою вул. Грушевського, 4) обмежив видачу кредитів на будівництво, а з нього взяли приклад і всі інші кредитні установи міста.
Зазирнемо у тодішнє помешкання
Завдяки давній місцевій пресі ми маємо можливість здійснити уявний візит до тогочасної оселі. Більш-менш заможна станиславівська родина мешкала у квартирі «на три покої» з кухнею та невеличким коридором. Першим покоєм була їдальня, де родина приймала їжу. В кухні зазвичай не їли, там знаходився комин, над яким завжди сушилися різноманітні ганчірки, кухонне приладдя і…  ліжко кухарки чи служниці.  В багатьох помешканнях були газові плитки, які встановлювало місцеве газове господарство. Другим покоєм була спальня, де ночували господарі та їхні діти, а третім – салон (вітальня). В салоні інколи проводили вільний час, але зазвичай це була парадна кімната, де приймали гостей. Там розміщали найкращі й найдорожчі меблі, стіни прикрашали картинами.
Така показовість була характерна і для вигляду самих будинків. Місцева преса з жалем констатувала, що станиславівські кам’яниці мали «два обличчя». Одне – парадне, а друге занедбане. Передні фасади були гарно пофарбовані, а з боку подвір’я – брудні й непривабливі. Парадна брама лакована й чиста, двері на задній двір – обдерті, неначе в хліві. Вікна, що виходили на центральний фасад, чисті й прикрашені квітами, а на сходових клітках потріскані й у павутинні. Внутрішні подвір’я були або взагалі не бруковані, або бруковані дуже погано, нерідко захаращені різним непотребом.
«Зручності» переважно знаходились у дворі. В 1905 р. газета «Кур’єр станиславівський» надрукувала репортаж про винаймання житла в місті. Автор цього матеріалу певний час винаймав помешкання, де туалет знаходився на віддалі 68 метрів від будинку і скаржився, як важко було туди ходити у дощ і мороз. Проте в місті вже існували будинки з індивідуальним водогоном (загальноміського водогону тоді ще не було) та «англійськими клозетами» – так тоді називали звичайний унітаз. В 1883 р. англієць Томас Твайфорд  представив нову модель туалету, яка називалась «Unitas» (лат. «єдність»). Саме вона стала праобразом сучасного санвузла.

Станиславів – дорожчий, ніж Берлін

Вартість винаймання житла в Станиславові била всі рекорди. В 1912 р. газета «Кур’єр станиславівський» з посиланням на берлінський часопис «Berliner Tagblatt» («Берлінський денний листок») навела ціни на винаймання житла в Берліні, Парижі та Лондоні й порівняла їх з місцевими. В Берліні винаймання однієї кімнати коштувало у перерахунку на австрійські гроші від 18,75 до 31,25 корони в місяць, у передмісті Парижа двокімнатна квартира вартувала близько 24 корон, у Лондоні пристойну кімнату в робітничих кварталах можна було винайняти за 15 корон 60 галерів. В Станиславові в 1912 р. винаймання однієї кімнати коштувало близько 40 корон в місяць, кімнати з кухнею –  60, двох кімнат з кухнею – 80 корон. В 1905 р. ціни були нижчими – квартиру «на три покої» можна було винайняти за 720-750 корон у рік, тобто близько 60 корон у місяць.
Причиною такої дорожнечі був не лише великий попит на житло та численні спекуляції з землею і нерухомістю, а й суто організаційні фактори. Угоди на винаймання житла в місті завжди укладалися на рік – з 1 травня, рідше з 1 листопада. Отже, мало не половина міста в той самий час гарячково шукала помешкання. Тисячі знервованих людей оббігали «чиншові кам’яниці», в яких здавалося житло. Відповідно, «каменичники», тобто власники будників, користувалися таким великим напливом клієнтів і піднімали ціни до небес.
Ось як відгукувалася місцева преса в 1906 р. про це «велике переселення»: «Розпочався сезон переселень. Люб’язні власники кам’яниць, з одного боку, роблять що можуть, аби заохотити старих квартирантів звільнити житло й використовують для цього випробуваний метод – значне підвищення оплати, а з іншого боку, високими цінами стимулюють нових мешканців до поселення … на вулиці, під чудовим, хоч зараз і хмарним, травневим небом. Тому багато мешканців міста висить зараз «між небом і землею», бо з дорожчого житла повинні виїхати, а дешевшого ще не знайшли. І, здається, в Станиславові не дуже й знайдуть. Ще трохи – і наше місто поступово переселиться на свіже повітря».

Порожні квартири

В 1911—1912 рр. навіть у розпал «сезону переселень» багато помешкань у місті стояли порожніми. Якщо в перших роках ХХ ст. всі намагалися винайняти чи придбати житло в місті, і то бажано в центрі, то тепер більша частина мешканців мусила змінити свої погляди. Бідніші громадяни переїжджали в найближчі села чи до передмістя, де ціни на житло були значно нижчі. Міська біднота мешкала також на околиці міста, у темних і вологих будинках. Представники «середнього класу» оселялися в маленьких одноповерхових будиночках на периферійних вулицях, а житло в центрі міста могли собі дозволити тільки найбагатші городяни.
Газетярі злорадно пророкували обвал ринку нерухомості й значне зниження цін, метали «громи й блискавки» на адресу будівельних спекулянтів. Наводилися десятки прикладів спекуляції, коли будинки чи земельні ділянки купувалися з єдиною метою – почекати кілька років і перепродати. Як повідомляла преса, один зі станиславівських підприємців у 1909 р. придбав за 32 тисячі корон старий одноповерховий будинок на вул. Ґолуховського (нині вул. Чорновола). В 1911 р. підприємливий ділок продав його за 50 тис. корон, хоч будинок за три роки ще більше занепав, бо господар ніяк за ним не доглядав. Незважаючи на прогнози преси, тотального обвалу ринку в місті так і не відбулося. Проте незабаром почалася Перша світова війна, і багато будинків, у тому числі й ті, в яких здавалося житло, були зруйновані.
Сучасний Івано-Франківськ зростає, кількість його жителів збільшується, тож будівельні та житлові проблеми сторічної давності багато в чому нагадують нинішню ситуацію. Крім того, ми можемо помітити, що для нашого міста завжди був характерний принцип «усе найважливіше знаходиться в центрі». Центризм характерний і для ринку житла – саме тут квартири були найдорожчими, починаючи від давніх часів. Лише останніми роками ця тенденція дещо змінюється, будуються нові престижні мікрорайони у зелених передмістях. Хотілось би вірити, що колись Івано-Франківськ відмовиться від нагромадження всіх «людних місць» у центрі, зокрема численних ринків. Безумовно, це піде лише на користь і центру, і всьому місту.