"Левада" і "Христя": Двоє з бункера, які вижили

18 січня 1947 року під час проведення чекістсько-військової операції в лісі в районі потоку Подорватий Жаб’євського району силами 4-ої роти 331 СП ВВ МВС спільно з 33 прикордонним загоном під керівництвом заступника начальника Жаб’євського райвідділу МВС старшого лейтенанта Комаринського (всього в операції взяло участь 115 осіб) був виявлений бункер з ознаками перебування повстанців.

Всього у схроні було 13 осіб: керівник Косівського надрайонного проводу ОУН Іван Скульський – «Артим», референт відділу пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН – «Аркадій», організаційний референт Косівського надрайону – «Діоген», військовий виховник відтинку «Гуцульщина» – «Сірий», три стрільці охорони «Артима» – «Буркут», «Сміливий», «Черемош», стрілець охорони «Аркадія» – «Павло», стрільці «Граб» і «Дністер», керівник тактичного відтинку «Гуцульщина» з політвиховання – Вінтоняк Роман Миколайович («Левада»), секретар окружного проводу ОУН – Лідія Крайня («Ксенія»), секретар референтури пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН – Дарія Юріївна Кошак («Христя»). У 8 годині ранку чатовий поблизу бункера почув шум у лісі, і повстанці відійшли. Солдати наздогнали упівців через 3 км біля гори Стайки. Під час бою (в кримінальній справі написано, що «бандити чинили запеклий опір») п’ятеро підпільників було вбито, зокрема, «Артима», «Аркадія», «Ксенію», бійців охорони «Граба» і «Черемоша»; двох поранених «Леваду» і «Христю» затримано. Їх не тільки змусили 19 січня 1947 р. впізнавати мертвих побратимів, але й везли санами на їхніх трупах з Дземброні до Жаб’є.

Пізніше п. Дарія згадувала: «Отямилася розпластана на снігу… Провідник Аркадій лежав спокійний, якийсь зосереджений, мов живий… Нижче лежала Ксеня з розшматованою розривною кулею лівою щокою. Трохи поодаль – Артим, прострілена голова якого ще кровоточила і парувала. Ледь живого, зв’язаного, привели політвиховника Леваду…».
21 січня 1947 р. «Левада» спробував закінчити життя самогубством. Він попросив охоронця – рядового Парашина закурити, той відкрив двері в коридор, щоб попросити у когось сірники, а Вінтоняк приставив автомат до підборіддя, але в автоматі стався перекіс патронів і вистрілу не відбулося. Після того «Левада» просив дати йому з’їсти скло, цвяхи або застрелити його.

Фото повстанців Р. Вінтоняка і Д. Кошак

Під час арешту в Романа Вінтоняка був вилучений автомат ППШ з магазином і 35 боєприпасами, а в Дарії Кошак – портфель з перепискою ОУН. Під час операції загинув також червоноармієць В.Т. Агафонов. У повстанців загалом було відібрано 4 автомати, 1 гвинтівка, 1 револьвер-наган, 2 пістолети, 1 тис. патронів, 12 гранат. З бункера вилучили борошно, м’ясо, масло, бринзу, 2 радіоприймачі, 1 друкарську машинку, оунівські документи і націоналістичну літературу.

Попереду живих чекали довгі вісім місяців допитів і мук. Зазначимо, що Роман Миколайович Вінтоняк народився 1920 р. у с. Москалівка Косівського району. Він закінчив 7 класів, працював 2 роки в господарстві батька. Батько возив товари продавати в м. Катовіце, а Роман навчався в гімназії 2 роки. У 1939 р. він вступив на навчання у Львівський університет на юридичний факультет, але з початком Другої світової війни Вінтоняк втік від червоних в м. Холм, де займався торгівлею. Влітку 1940 р. майбутній повстанець поступив на навчання в гімназію, яку закінчив 1942 р. З 1942 р. п. Роман був членом повітового проводу ОУН Косівщини. Невдовзі перейшов у підпілля.
До травня 1944 р. Роман був стрільцем у сотні Боєвіра, а в листопаді 1944 р. повітовий провідник «Курява» направив «Леваду» на курси політичних вихователів, які проводив референт відділу пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН «Грім». Роман два тижні перебував на курсах, заняття проводив «Грім» між селами Жаб’є і Красноїлля. Після курсів Вінтоняк був призначений «Громом» в сотню «Вихора». З кінця 1944 р. повстанець став політвиховником сотні «Недобитого», відтак куреня Скуби. Весною 1946 р. (за іншими даними 1945 р. ) повстанець обіймає посаду керівника тактичного відтинку «Гуцульщина» з політвиховання, мав звання булавничого та хорунжого.
«Левада» у своїй антирадянській діяльності був безпосередньо пов’язаний з керівником окружного проводу ОУН «Борисом», від якого поширював відповідні вказівки. Вінтоняк поширював оунівську літературу, складав і поширював антирадянські листівки, рейдівки, звіти, програми націоналістичної пропаганди в сотнях. У бункері знаходились архівні документи, які особисто належали Вінтоняку: інструкції з питань політично-виховної роботи, директивні вказівки, навчальні матеріали, письмовий звіт про бойовий пропагандистський рейд сотні «Сурма» на Буковину. «Левада» виховував учасників УПА в націоналістичному напрямку, в дусі ненависті до радянської влади, закликав учасників УПА до боротьби за знищення радянської влади в Україні. До честі упівця, він під час допитів відмовився надавати інформацію про відомих йому учасників підпілля, про місця зимівлі повстанців.

Слідчі намагалися з’ясувати зв’язки прикарпатського підпілля з іншими регіональними проводами. «Левада» підтвердив, що восени 1946 р. керівник ОУН Буковини «Сталь» (Василь Савчак) відвідував Жаб’є, але характер зустрічі з «Борисом» (Григорій Легкий) йому був невідомий. Крім того, «Борис» у липні-серпні 1946 р. для зв’язку з оунівським підпіллям Закарпаття висилав бійця сотні «Білого», який добре знав гори і кордони. Пізніше Роман почув його розповідь, що становище на Закарпатті погане, нема продуктів на полонинах, у селах жителі мають народну міліцію, яка бореться з підпіллям.

Фото з документів Д. Кошак

Кошак Дарія Юріївна народилася 4 липня 1926 р. в м. Косові, у 1927 р. батьки переїхали в с. Москалівка, де дівчина закінчила 6 класів школи. У 1939 р. п. Дарія поступила в Косівську гімназію, 1940 р. – в 6 клас середньої школи в Косові, 1942 р. – в Коломийську гімназію, яку закінчила в 1944 р. Дарія з серпня 1942 р. до 1943 р. працювала в Косівському повітовому комітеті. У вересні 1944 р. як друкарка була взята у повітовий провід ОУН Косівського повіту. До вересня 1944 р. була симпатиком ОУН, вступила в ОУН в с. Голови за присутності самого Сталя.

Д.Кошак була секретар-друкаркою повітового проводу. На початку 1945 р. дівчина захворіла на тиф і лікувалася до травня в бункері в Кутському районі. В червні 1945 р. дівчина потрапляє в розпорядження Коломийського окружного референта ОУН з пропаганди «Грома» і друкувала різні антирадянські документи і листівки.
У кінці вересня 1946 р. після вбивства «Грома» (в серпні 1946 р. в районі Космача) Д.Кошак перейшла в підпорядкування до «Аркадія» («Доброгаста»).

Вироком Військового трибуналу військ МВС Станіславської області від 7 серпня 1947 р. було засуджено Р.М. Вінтоняка на 25 років, а Д.Ю.Кошак на 10 років виправно-трудових таборів та на 5 років поразки у правах з конфіскацією майна. 31 березня 1956 р., під час «відлиги», оперуповноважений 4 відділу УКДБ в Станіславській області лейтенант Радченко розглянув архівну справу Р. Вінтоняка і Д. Кошак та дійшов висновку, що міра покарання вибрана у відповідності з вчиненим.

Дарія Кошак була реабілітована. Натомість 12 грудня 1991 р. президія Івано-Франківського обласного суду прийняла рішення, згідно з яким Р.М. Вінтоняк реабілітації не підлягав і був визнаний обґрунтовано засудженим.

Завдяки дослідженням М. Головатого, П. Арсенича та М. Андрусяка відома подальша доля «Левади» та «Христі». Роман Вінтоняк брав активну участь в організації повстання в’язнів у Норильську 1954 року, за що дістав додатково два роки ув’язнення. У Норильську він написав такі рядки:

Моя молитва
Я грішний, мій Боже, гріхів не таю
На сповіді перед Тобою.
Сьогодні, як раб Твій, в покорі стою
І тисячі — поряд зі мною.
Прости мені, Боже, що жертви Тобі 
В кадильних димах не складав я,
Що жертвою сам не упав в боротьбі
Супроти неволі й безправ’я.
Прости мені, Боже, що ближніх своїх, 
З руками по лікті у крові,
Святою любов’ю любити не зміг,
Не зміг їм прощати з любові.
Я слухав бряжчання залізних ланців — 
Не дзвони церковних набатів,
Коли по невинній вдаряли щоці,
Я другу не вмів підставляти.
Прости, Всемогутній, благаю, прости —
В години страшного відчаю
Готовий вже був я Тебе проклясти
За горе, як море безкрає…
Та я не прокляв, бо повірив, що й Ти 
Глядиш на страждання в неволі.
Бо знав, що здригнеться Твій голос святий
І мовить всесильне: «Доволі!»
Я вірив у ласку всевишню без меж,
У правду Твою досконалу,
Та Ти лиш всміхався з високих небес, 
А ми тут конали й конали.
Прости мені, Боже, я тут, в чужині,
Між сітями дротів колючих
Молюся Тобі, та не каюся, ні,
Хоч тяжко караюсь і мучусь.

Норильськ, 1954.

Звільнений під час хрущовської відлиги Вінтоняк у 1964 р. повернувся в Україну. 1965 р. він одружився і знайшов притулок в м. Івано-Франківську. Повстанець працював на заводі «Промприлад» у шкідливому для здоров’я ливарному цеху, мав неабиякий хист, писав вірші, малював, складав пісні. Помер у травні 1995 року. Поховали хорунжого «Леваду» на Чукалівському кладовищі, на почесній алеї членів Братства ОУН і УПА.

Варто згадати, що в 1944-1945 рр., будучи політвиховником, Роман Вінтоняк забезпечував стрільців тематичною літературою і редагував сатирично-гумористичний журнал «Шершень», який мав на меті трохи розважати побратимів. В одному з номерів, а було це, мабуть, навесні 1945 року, Роман Вінтоняк надрукував свій власний вірш «І з сиром пироги»:

Стрілець із сотні «Клима»
Мав років двадцять три,
Любив він Україну 
І …з сиром пироги.

Журнал поширився до Чорного лісу, текст вірша став народною піснею, яку виконували після певної зміни тексту в СРСР навіть військові хори.

Дарія Кошак вийшла заміж за колишнього політвиховника «Бея» – Михайла Свистельницького, який прибув до Караганди після десяти років неволі в норильських таборах, а до Косова повернулася аж у 1971 р. Після проголошення незалежності України, перебувала у Косівській станиці Братства УПА і провела пошукові роботи, які дозволили сформувати першу експозицію заснованого у 1999 р. Музею визвольних змагань у Косові. «Христя» залишила спогади про свої роки боротьби. Померла в 2003 р. та похована в Косові.

Отже, доля звела докупи під час боротьби за незалежну державу двох залюблених в Україну людей – Романа Вінтоняка і Дарію Кошак. Вони змогли вижити в борні і стали міцною підпорою Українській державі в 90-х рр. ХХ ст.

Сергій Адамович, Поступовий гурт франківців