Ми просто йшли...

1970-го, після п’яти років таборів за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР, побувавши спершу в Косові, Опанас Заливаха вдруге і назавжди приїздить до Івано-Франківська. Тут він не мав житла. Не мав роботи. Не мав жодних доходів. Його друзі згадують: деякі колеги по художньому цехові переходили на другий бік вулиці, коли здалека їм назустріч прямував «неблагонадійний» Заливаха. Першим його прихистком став «вірменський костел», де він обладнав майстерню...

«Невідомий художник  з України»

Закордонні цінителі мистецтва залюбки влаштовували його виставки. Одного разу і сам мистець поїхав до Лондона на виставку своїх творів. Запросили. Привіз звідти вишукану листівку до Різдва із лаконічним і промовистим надписом «Невідомий  художник з України». І це була репродукція однієї з його робіт. Виставка ж додому не повернулася.
1962-го вдалося організувати  першу виставку О. Заливахи в краєзнавчому музеї. Але вже через два дні її закрили. Тихо. За вказівкою ідеологічних «стерилізаторів» ідейної цноти.  Бо вже дуже багато відвідувачів було, а книжка відгуків містила думки суперечливі і товстішала на очах. 1988-го персональну виставку робіт Опанаса Заливахи спромоглися відкрити  у Львові. Робили це правильно, хоч і ризиковано — без дозволу «згори». Але найвелелюднішою стала виставка у колишньому художньому музеї Івано-Франківська 1989 року. Заради неї довелося зняти чинну експозицію радянського соцреалізму, щоб вона вже ніколи не повернулася. Так соцартівські типажі назавжди відійшли в минуле, а більше сотні художніх робіт Опанаса Заливахи багатьом перевернули світ, пише Галичина.

Як соц-арт канув у Лету

Йдемо до фондосховища Музею мистецтв, щоб дізнатися про подробиці тієї масштабної виставки творів Заливахи, котра протягом п’яти місяців — від травня до вересня, до початку першої імпрези в цих стінах — збирала до Івано-Франківська небайдужих, тих, котрі не погоджувалися з байкою про нашу провінційність і культурну вторинність.

У музеї якраз триває підготовка до виставки творів Опанаса Заливахи. Їх у фондах є всього 16. Декотрі потребують руки реставратора. Заступник директора і головний зберігач Віктор Доскалюк розповів: «ѕХоч після заслання в Заливахи вже не було того буйства кольорів, але він не зламався. А навпаки, окріп. Він став художником-символістом — ще тоді у кожну роботу вкладав символи, не всім зрозумілі, а тепер — ясні і навіть пророчі. Заливаха був напрочуд впевненим у собі і гармонійним — у тому сенсі, що яким у житті, таким і в своїх творах поставав, та  водночас він був імпульсивним у роботі, тому не завжди ретельно готувався до роботи, міг натягнути, образно кажучи, мішок, легко прогрунтувати, бо йому найважливіше було зобразити, подати символ, промовити.

А на чому — це вже другорядна річ. Тому як зберігач фондів скажу, що сьогодні декотрі роботи потребують реставрації. В Опанаса Заливахи немає прохідних робіт. На комерцію він ніколи не працював. Бо в нього була думка не як продати, а як донести — думку, символ, ідею».

Працівники Музею мистецтв стверджують, що після виставки в Художньому музеї зникла одна керамічна робота Заливахи. Коли йому про це повідомили доглядачі, він тільки усміхнувся сонячно, і сказав: «Вкрали? Я дуже радий».

Торік у музеї провели масштабну наукову конференцію під робочою назвою «івано-франківські художники у фондах музею».  Читаємо про виставку Опанаса Заливахи, що почалася 17 травня 1989-го в статті молодшого наукового співробітника Музею мистецтв Прикарпаття Марії Сидорак: «Це сталося якось непередбачувано, експромтом. Музейний працівник Дреботюк Роман приніс кілька робіт художника в музей. Твори були настільки незвичні, випадали із загального ряду мистецтва соцреалізму, який тоді панував повсюди, що викликали легкий шок серед музейних працівників. Наукова рада музею вирішує провести виставку творів художника в експозиційній залі музею. Для огляду було представлено 76 творів малярства, 46 творів графіки, 6 творів кераміки та 12 творів різьблення на дереві».

Пані Марія пригадує, що вони зібрали букет із калинових квітів у глиняному горщику та сплели глибоко символічний вінок із синіх незабудок та квіток жовтцю — і потерпали. Але все минулося. Каталог і афішу виготовив сам художник. Фото до афіші зробив славної пам’яті Павло Дроб’як. 

Побачити виставку приїздили люди з усіх куточків України. Вона була як чисте джерело для спраглих душ, котрі роками мучилися під радянським диктатом. Люди оглядали виставку і не стримували сліз.
Тих травневих днів у Івано-Франківську гастролювали «заньківчани». Вони також прийшли на відкриття, відтак зініціювали концерт стрілецьких пісень. А актор театру Святослав Максимчук читав Франкового «Мойсея».

У пошуках України

Система мала чіткі методики позбавлення національної ідентичності. А доля Опанаса Заливахи,  як і його побратимів, котрі керувалися Шевченковим «Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою», сповнена боротьби з режимом. Однією з ілюстрацій цього стало  знищення вітража, який він створив разом із Аллою Горською та Людмилою Семикіною у приміщенні Київського університету ім. Тараса Шевченка. Роботу в ніч на 
9 березня 1964 року було знищено за наказом партійного керівництва. Бо в  основі його композиції митці використали слова  Кобзаря «Борітеся — поборете!». Цей вітраж, напевно, був однією з причин для подальшого ув’язнення художника в концтабір №11 у Мордовії на п‘ять років за антирадянську агітацію та пропаганду.

Але як не парадоксально, та Заливаха саме на засланні змужнів і віднайшов внутрішню свободу й духовну розкутість. Там він, як і Шевченко, мав захалявну книжечку. Робив ескізи і дивом зберіг їх. «Ті роки — то були мої університети, — згадував у нашому інтерв’ю  далекого 1996 року Панас Заливаха. — Там збирали найкращих людей  з усього Союзу. Українців у таборі було відсотків шістдесят, але такої наповненості, такої сконденсованості у сенсі здобуття знань я не мав ніколи. У зоні був особливий звичай: коли приходив новий в’язень, його розпитували, звідки він, хто він, який вирок. Потім заварювали чай. Сідали, випивали по ковточку, пускаючи горня по колу.  Це наче якась дохристиянська традиція була». 

Вчитель. Товариш. Побратим

Сім портретів Опанаса Заливахи зобразив художник Богдан Бринський. Вплив Заливахи на Бринського, а відтак і взаємовплив двох духовно споріднених митців беззаперечний. Вони спілкувалися часто і багато. Навіть у день, коли Заливаху покликав Господь...
«Бувало, дзвонить Заливаха і каже: «Богдане, зайди». Ага, думаю, значить давно ніхто в нього не був», — пригадує Бринський.

Йдемо до майстерні Богдана. Тут досі багато знімків Опанаса, великих — у рамах і старих чорно-білих — у папках, альбомах та поміж книжок. Фото, де художники сидять після виставки в нефі музею, Богдан Бринський співає, а Заливаха одягнений у бойківський кептар, подарований Бринським. «Сиро було в музеї, — коротко пояснює Богдан. — То я з дому привіз для Панаса». У коридорі Богданової майстерні нас «зустрічає» портрет Заливахи у жовтогарячих — помаранчевих — тонах і з такого самого відтінку пензлем у правій руці та ореолом, що зліва.  Пензель тепер уже більше схожий  на свічу, але робота 2004 року, тому все ж таки пензлик у кольорах першого Майдану. «Рабів до раю не пускають», — це про Заливаху, — каже Бринський.  І додає: Він тоді прийшов до мене в музей і довго дивився. Бачу, що задоволений, бо робота начебто в його стилі. Він мовчить втішено. І каже: «Отут око... Мазок зроби ще...». Але ж мені саме так лягло, бо здавалося, що там сльоза. і я розумію: задоволений». 
А як все почалося?

— Денис-Лев Іванцев, земляк мій через ліс, був на моїй студентській виставці і каже: «Пане Бринський, Богдане, вам вже в пейзажі нема що робити. Вам треба рухатися. Я відведу вас до чоловіка, котрий виведе вас із цього. Я собі думаю: як це можна вивести? Як  це можна покинути пейзаж? Я вже знав тоді про авангардне мистецтво, звичайно. Був уже 88-й рік. Віктор Мельник і Мальцев, котрий приїхав із Леніградської академії мистецтв, докладали зусиль, і десь за третім разом телефон спрацював — і Панас сказав: «Приходьте». Ми прийшли. Панас тоді зніс із горища робіт так біля сотніѕ Мені перевернувся світ — і я зловив себе на тому, що думаю про те, що вже точно знаю, що ж треба робити, коли Бог дав тобі талант. Вирішив тримати таку планку, як Панас, — ділиться спогадами Богдан Бринський.

— Я був головою «Руху» в Художньому музеї. От недавно  знайшов значок, котрий тоді носив. Тоді ще не було ніяких, — я купив у магазині, у канцтоварах, два олівці — жовтий і синій, вирізав основу і їх двох поруч делікатно вклеїв і почав носити цей значок. Всі звертали увагу. і Заливаха теж оцінив, — розповідає Богдан.

На жаль, Художній музей лише раз здійснив закупівлю творів Заливахи. Так було завжди, згадує Бринський, одних — купували, а на інших грошей не виділяли. З відомих причин.

— Я був членом закупівельної комісії, і добре це знаю. Чомусь Заливаха відійшов наче на другий план, його навіть якось забули і не кликали на виставки, — каже Богдан Бринський. — Може, тому, що Україна виринала з його творів, він те сховати ніяк не міг. Першу виставку Заливахи зробив Юрко Бойко у Львові. Він приїздив до Панаса ще тоді, коли ми про нього й не відали. Він купував його роботи, бо знав їм ціну. Я того далекого 88-го був на стажуванні у Львові в Отковича, у реставраційних майстернях. Це був кінець 1988 року. То був час, коли «сарафанне радіо» добре працювало, прийшли гарні люди на виставку. Там були глибокі, фундаментальні роботи, міцні. Він їх дарував багатьом. Тепер інший час, таких робіт нема майже.

«Художник з академічною освітою. Вчився Заливаха, правда, майже десять років. Спершу його вигнали — за відчутно прохолодне ставлення до «батька народів»ѕ і поновили тільки 1953-го, коли Сталін помер. Відробив на художньому комбінаті в Тюмені, потім дістав направлення до івано-Франківська. Приїхав сюди. Української мови не знав. Жив по людях. У «вірменському костелі» у захрестії обладнав майстерню. Там діяла скульптурна майстерня, то при ній і знайшов притулок. Тоді десь  Параджанов прибув до міста, йому організували зустріч зі студентами педінституту. Та він пішов до Панаса, бо Параджанов любив і цінував такі форми і вільних людей. Подарував Панасові Біблію вірменською мовою. Так вони  і проговорили ту зустріч з майбутніми вчителями», — розказує Богдан Бринський.

В одному з альбомів знаходимо фірмовий автограф майстра — красиві лінії букв і мистецьку хатинку чи, може, філософський портрет митця. Читаємо слова маестро: «Дякую за ауру у майстерні пана Богдана, де відчуваєш самість, перебуваючи в товаристві, де існує Дух, Сутність Буття. Дякую господарю за суттєве, духовне. Будьмо! 9.II.96 р.».