На повстанському весіллі «Сулими» і «Калини» дружкою була «Тополя»

Доля людини непередбачувана, але трапляються моменти в житті, коли потрібно визначитися і прийняти рішення, яке може стати доленосним. Коли розпочалася Друга світова війна і почалася боротьба між коричневим Берліном і червоною Москвою за поділ світу, український народ повстав на заклик ОУН «Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї». Сотні тисяч національно свідомих українців вступили у лави борців.

Анастасія Хіминець (дівоче прізвище Кузюк) — одна з таких. Вона народилася 5 листопада 1928-го у мальовничому гірському селі Бистриці (колишній Рафайлів). У сім’ї було 10 дітей — троє хлопців і семеро дівчат. Обробляли два гектари землі, мали пасіку, 3 штуки худоби і 4 овець. У родині панував національно свідомий дух, повага до людей праці і споконвічних традицій предків. У 1943-му Анастасія стає членом молодіжного крила ОУН, керівником якої був Юрій Смеречук («Богун», який у 1944-му загинув у бою з окупантами у Зелені). 

Навесні 1944-го фронт наблизився до Бистриці. Мадярські війська влітку почали відступати у бік Закарпаття, спалюючи на своєму шляху хати. У присілку Довжинець стояли повстанці «Довбуша», командир відрядив лісничого, який володів угорською мовою, на переговори. Приїхав угорський генерал на білому коні із білим прапором, повстанці на переговорах були у вишитих сорочках. Сторони дійшли згоди, що угорці залишають повстанцям частину зброї та продуктів, зате їх безперешкодно пропускають на Закарпаття. Вночі зброю та провіант кіньми привезли у стодолу Федора Кузюка (батька Анастасії), а потім перевезли під стайню, яка була на полі під лісом. Там і викопали велику яму, куди перенесли все те добро. Пізніше хлопці потихеньку все з того сховку забрали у ліс. 

Прихід нових «визволителів» влітку 1944-го поставив перед повстанцями нові завдання боротьби з окупантами. Червоні карателі ще навесні 1944-го перекинули на Надвірнянщину загін НКВС під командуванням Кулагіна, який розгромили сотня «Крука» і боївки — районного провідника «Мороза», есбіста «Лиса» і «Мура».
Юна повстанка Анастасія поринула у вир боротьби проти окупантів. Станичний села Бистриці Юрій Яремчук («Зенко», вуйко Анастасії) зимував у бункері з повстанцями у Довжинці під Подами. Зрадник, який втерся в довіру до упівців і був з ними у бункері, за завданням НКВС у дуплі бука залишав записку з відповідною інформацією. Батько зрадника брав записку і ніс оперативникам у гарнізон. Навесні 1945-го повстанці на чолі із «Зенком» вийшли з бункера і потрапили у засідку. Анастасія бачила, як поранений вуйко біг спотикаючись, кулі продірявили дах їхньої хати. Відважний станичний, щоб не потрапити живим до рук ворога, застрелився. Чекісти після того допитували родину, та ніхто не зізнався, і його поховали як невідомого, пізніше прах перенесли на місцеве кладовище. Незабаром боївка СБ знищила зрадників. 

Анастасія (псевдо «Тополя» і «Леся») носила «штафети», ходила в розвідку у Тисменицький, Галицький і Солотвинський райони за завданням «Мороза», «Довбуша» і «Сулими». Повстанка навіть привозила маму і брата до «Явора», який був родом з Галицького району. Часто їздила по одяг, ліки і примуси до Станіслава, оскільки в Надвірній було небезпечно. 

Батько Анастасії Федір Кузюк також допомагав повстанцям, передаючи у ліс мед, молоко й інші продукти. Анастасія якийсь час працювала на молочарні, разом зі своїм вуйком «Зенком» заготовила і передала у ліс не один кілограм масла і сметани. Родина Кузюків активно допомагала в підпільній боротьбі: брат Михайло теж партизанив, він зі стриєм Миколою попав у засідку, де його поранили. Через кілька днів батько привіз його  додому. Але наступного дня до хати вдерлися енкаведисти і його забрали в гарнізон. Та Михайло стояв на своєму, під час допитів твердив, що, працюючи в лісі, поранив себе сокирою. Це його врятувало. Пізніше стрия Миколу і тітку Марійку із сім’ями вивезли у Сибір. 

Наприкінці 40-х років у лавах повстанців залишилися найвідважніші, які вирішили йти до кінця в боротьбі за Україну. Серед них була і Анастасія. На початку липня 1950-го за завданням «Сулими» вона поїхала до Станіслава, де придбала пакунки, як з’ясувалося пізніше, для весілля «Сулими» (Григорій Вацеба) і «Калини» (Марія Бабінчук). У церкві села Бистриці взяли хрест, який зберігається донині. Анастасії наказали прибути на пункт зв’язку в присілок Довжинець гарно одягнутою, проте повстанка прийшла у буденному одязі. Їй сказали, що буде весілля, тому вона випрала свій одяг. 7 липня 1950-го відбулося незвичайне повстанське весілля «Сулими» і «Калини», де провідник «Хмара» виконував роль священика, а Настуня була дружкою. Кожен повстанець, який вітав молодят, бажав їм залишитися живими.

Григорій Вацеба із дружиною Марією Бабінчук та іншими повстанцями загинули героїчною смертю на хуторі Ловаги Перегінського району 1 липня 1951-го. У роки незалежності їхня дочка Ганна зв’язалася з Анастасією і за допомогою Юрія Гунди вони відшукали те місце, де було весілля. Там ріс барвінок, посаджений її мамою «Калиною».
Звитяжна боротьба повстанців тривала в надзвичайно важких умовах. Взимку і влітку 1951-го окупаційна влада почала втілювати в життя зловісний план зі знищення повстанців руками самих повстанців під кодовими назвами «Переправа» і «Перехват». Були створені легендовані проводи і в результаті загинули сотні повстанців. На провокативних зв’язках захопили живими чільних провідників Станіславщини і Надвірнянщини «Байденка», «Шварна», «Хмару», «Куряву» і «Довбуша»ѕ Поза зоною досяжності для чекістів на волі залишалися два крайові провідники — «Гомін» і «Грім». Зв’язкова із Маняви, яка прийшла у Бистрицю й принесла ці страшні звістки, сказала, що зв‘язок переривається і виходити на нього треба через цивільних людей. У Бистриці Анастасія може вийти на зв’язок через «Явора», який, як з’ясувалося пізніше, співпрацював із НКВС і був зрадником. Більше року повстанка була на гачку у чекістських спецслужб, її не чіпали тільки тому, що з її допомогою хотіли вийти на «Довбуша», який 3 січня 1952-го втік від окупантів у Бистриці. 

Коли ця приманка не спрацювала, 4 грудня 1952 р. у хаті в присілку Довжинець її заарештували, разом з облавниками був «Явір». Енкеведисти все знали про Анастасію зі слів зрадника, тому й не дивно, що судовий процес тривав недовго. 30-31 грудня того ж  року в Станіславі відбувся суд, на якому Анастасії Кузюк дали 25 років таборів, неповнолітній повстанці Марії Яремчук — десять.

У Норильську Анастасія перебувала у спецтаборі №6, робочий день тривав по 12 годин — рили котловани під будівництво. Вона могла написати лише два листи на рік. Після Норильська її дорога пролягла у Мордовію, де працювала на залізниці і цегельних заводах. Після смерті Сталіна, коли почалася так звана «хрущовська відлига», Анастасія влітку 1957-го повернулася в рідні краї. Вийшла заміж, разом із чоловіком Василем виховали трьох дітей — сина і двох дочок. Діти знайшли свою стежину в житті, доля їх розкидала по різних місцях. На батьківському обійсті залишилася дочка Наталка. Підростають шестеро онуків і двоє правнуків подружжя Хіминців.
Так у боротьбі за волю України в буремні 40-50-ті роки, у повсякденному житті й проминув 87-й рік, який Анастасія Хіминець недавно відзначила. 

газета Галичина