Навернення «блудного сина»

Схоже, цьогоріч чергове повернення Євгена Самборського до рідного міста матиме триваліший термін, ніж минулого року. Можливо, матимемо справу аж з трьома проектами художника у Франеку (минулого року Євген курував резиденцією «Школа рисувальників» з Павлом Альтгамером).

Цього року, окрім вже втіленого «Ми ті на кого ми чекали», заплановані ще соціально-культурні проекти разом з неповносправними дітьми (грант UrbanSpace 100) та робота з психічно хворими (в рамках PortoFrankoGogolFest). Також очікуємо і на чергову артистичну резиденцію від платформи Тепле місто. Але наразі зупинимося на вже зробленому, пише Збруч

За словами Євгена, він протягом усього часу існування ЦСМ (з серпня 2013) уважно спостерігав за його діяльністю, виставками, естетикою подач та усім іншим, що потрапляло в його поле зору. Після набутого ним у Варшаві, Берліні, Пекіні досвіду наша провінційна інституція не викликала у Євгена захвату. Точніше – провокувала на втручання в її роботу з власними пропозиціями. З’ява в Івано-Франківську ЦСМ, за словами художника, явище несподіване і позитивне, але ще б відповідний рівень роботи підтримувати, тоді й результати були б відповідними.

Проект, а саме так варто називати запропоновану акцію, складається з двох частин. Перша – косметичний ремонт приміщення ЦСМ (50 днів), та друга – виставка з дев’яти артефактів (21 день). Своє бажання зробити персоналу в Станиславові та втілити мрію про галерею «whitecube» на провінції стало можливим завдяки програмі грантів від платформи Тепле місто. Вигравши грант і отримавши кошти Євген із заповзятістю заробітчанина, хоча без поспіху, взявся за роботу. Щодня по обіді сам, або з кимось із колег доводив вигляд приміщення до бажаного. Цей процес документувався на фото та відео, з чого пізніше на виставці було створено один з артефактів – монітор з 26 хвилинним відео відтворював фрагменти процесу ремонту. Цитата з авторської експлікації до виставки: «“Вдосконалення інтер’єру приміщення” має дещо іронічний характер та піднімає питання щодо праці художника та мистецького виробництва»*. Щоби осягнути логіку виставки, її огляд потрібно починати саме з цієї роботи. Але більшість глядачів лінувалися витрачати майже пів години часу на перегляд ходу ремонтних робіт, тому доводилося стисло пояснювати сутність задуму художника усно.

Зрештою, виставка – не тільки візуальні образи, але й спілкування «про це» і «навколо цього».  Але більшість цього не потребує. Через прозорі вітрини виставку можна оглядати цілодобово – вночі працює освітлення. Тож мешканці Франківська (в першу чергу молодь) активно робить селфі на тлі вітрин і їм цього досить (труднощі адаптації населення провінції до contemporaryart). Цей хід, за задумом автора, також є одним з об’єктів виставки. «Надолужити згаяне» – «…це реакція в дусі пост-концептуалізму на те, що до цієї виставки Центр Сучасного Мистецтва, з різних причин, більшість часу був зачинений. Експозиція розташована так, що всі твори чітко проглядаються з вулиці, а світло в галереї ввімкнене цілодобово, що дає можливість спостерігати виставку 24 години на добу»*, – зазначає автор в експлікації, де автор також детально описує експоновані об’єкти і пояснює, що за кожним з них приховується.

«”Архів” – демонтовані та акуратно складені деталі радянського оформлення це іронія над поняттям сьогоднішнього архіву, фонду та історичного збереження»*. Безпосередньо під монітором розташовується більш-менш акуратно викладена на подіумі інсталяція з дерев’яних фрагментів псевдо гуцульської різьби. Це залишки плафонів, що колись «прикрашали» стелю ЦСМ і були залишені у спадок від попередніх закладів культури, що розміщувалися в цій будівлі (філармонія, театр ляльок, народний дім). Територія центру – це частина фойє народного дому, відгороджена свого часу винахідливим підприємцем гіпсокартонними перегородками для ведення бізнесу, що швидко прогорів. Подібні плафони й надалі прикрашають «неприхоплену мистецтвом» частину фойє, нагадуючи про «щасливі часи» минулого. «А-ля» Гуцульщина у будівлі в стилі функціоналізму, чому б ні? Коли 30-40 років тому цей задум втілювався, постмодернізм був у розквіті! Керівництво від місцевої культури та й дехто з публіки осудливо поставилися до демонтажу «таких гарних плафонів», звинувативши художника й того, хто дав на це дозвіл, у «вандалізмі», «неповазі до історії та нерозуміння праці інших». Але нарешті, завдяки проекту Самборського, простір ЦСМ набув відповідних ознак універсальної виставковостідля стерильного whitecube. В цьому художник досягнув бажаного.

Найдавнішим, за часом створення, об’єктом виставки є «Автопортрет» 2013 року, подарований свого часу художником до колекції ЦСМ. Праця виставлялася на ArtKyivContemporary 2013, та KyivAir 2013 серед робіт абсольвентів резиденції. На виставці скульптура супроводжувалася пятьма фото з документацією процесу її створення. Скульптура зроблена на подвір'ї хати, де минуло дитинство автора, з підручних матеріалів: дошки з паркана в каркасі, власного старого одягу, гіпсових відливів з обличчя і рук, що робилися в форми з глини з городу, та жмутків волосся художника. Образ мандрівника з мінімальним багажем найнеобхіднішого: палиця-трубка в одній руці та годинник (із застиглим часом) на іншій, наплічник, пулярес на поясі  фіксуютьстан автора на час покидання родинної оселі і поринання в самостійне, доросле життя. Образ-метафора, образ-символ, ніби вихоплений з класичних сюжетів, викликає безліч історичних конотацій. Але, мабуть, це відверта подяка Павлу Альтгамеру, польському художнику, асистентом в котрого Євген довго попрацював та багато чого від нього навчився. Дипломна праця Павела (1993) у Варшавській академії мистецтв – автопортрет оголеного молодого чоловіка в натуральний зріст– зроблено зі шкіри, сухої трави, кишківників тварин, воску та волосся художника (альманах «Кінець кінцем» №4, 2006). В цій роботі Альтгамер без зайвих загравань з інтелектом демонструє, що сприймає новий життєвий етап, як виклик «вкидання» у світ – з широко відкритими очима, голим торсом, порожніми руками. Треба починати з нуля, з чистого листка, з порожнечі. Фронтальна поза фігури без зайвих аксесуарів створює несподівану напругу діалогу. Євген у своєму «Автопортреті»  згладжує гострі кути. У нього це скоршеоповідально-ілюстративна річ про себе, або будь-кого з тих, хто поринає в путь в усіх сенсах, від просто подорожі до шляху пізнання та самовдосконалення.

Навпроти «Автопортрету» на виставці був розташований об’єкт «Пане дайте пару копійок» – скульптура добре знаного в містечку жебрака, який має своє постійне місце дислокації на одній з центральних вулиць, що створювало певний діалог творів. Прототип, знаний у Франківську саме під цим прізвиськом «Пане дайте пару копійок»– завдяки оригінальному способу мислення, своєрідному почуттю гумору та задерикуватій поведінці вже давно став «зіркою стометрівки». Та й на виставці це була «фігура №1»: біля неї фоткалися, вкидали гроші в простягнуту руку, скандалили або щиро сміялися. Навмисне припопсована форма подачі переслідувала створення алюзії грального автомату, що пожирає-випрошує гроші. «Всі зібрані кошти ділитимуться на три рівні частини: одна – Центру Сучасного Мистецтва, друга – людині, що зображена, і третя – художнику, за роботу. Таким чином всі троє постають на одному рівні», – пояснював художник ідею цього твору.Таким чином, і мистецька інституція, і молодий художник, і жебрак опиняються в однаковому стані прохачів у суспільстві, де на культуру держава «забила».

«Ну це ясно хто такий, «пане дайте пару копійок», а от хто в іншому кутку?», «Дивні (дурні) художники. Навіщо стільки честі жебраку. Хіба нема достойніших в місті?», «Ви знаєте, Василь, дуже розумна людина, начитана. У нього жінка хвора, він змушений гроші просити, а ви з нього знущаєтеся. Краще б на Марцінківа карикатуру зробили», – з відгуків, почутих під час  виставки. Тож, як бачимо, обрана автором стратегія поп арту– вихопити ірозтиражувати відомий образ, а через нього поговорити про інше спрацювала тут частково, в першу чергу, через необізнаність  глядачів з історією і практиками світового мистецтва ХХ століття. До того ж, популярність прототипу зіграла очікуваний жарт: більшість журналістів і глядачів приходили, аби подивитися лишень на цей об’єкт виставки, залишаючи поза увагою все інше, і навіть ім’я автора. Дехто включався в запропоновану гру й вкидав гроші в отвір у руці, багато хто фотографувалися поруч, але тільки одиниці перепитували, а що власне він тут робить? Що автор намагався цим донести, чому у такій формі?

«”Ми ті на кого ми чекали”– літери, вирізані з демонтованої плити. Це фраза викладача кафедри культурології та очільника Центру Візуальної Культури в Києві Василя Черепанина, що влучно підійшла для назви проекту»*. І вонає, власне, основним смисловим навантаженням проекту. Бо стосується кожного загалом. Хочаавтор, перш за все, веде мову про своє покоління, котрому видається, що вони месії, революціонери, люди справи, зрештою... Коли це покоління доживе до пенсії та«пожне свої плоди» спілкування з черговою хвилею «нової» генерації, то тоді матиме нарешті можливість зрозуміти, де вони і хто вони? Але добре, що наразі починається розуміння, звідки?

Ще два об’єкти походять від процесу ремонтних робіт і стосуються теми деконструкції, як приміщення так і смислів. «“Пил”– після демонтажу декоративних елементів був зібраний шар пилу, що назбирався там за кілька десятків років. Колись тут був хол міської філармонії, потім народний дім, магазин сувенірів, а зараз ЦСМ. Вигляд цього культурного пилу нагадує мозок людини, а також екскременти, що викликало змішані відчуття, котрі ілюструють процес культурного продукування»*. Одна з найвдаліших за образністю та метафоричністю річ на виставці. Пояснення не потребує.

«Універсальна ширма» створена з матової плівки оракал, знятої з вітрин центру, котра прикривала прямий огляд виставок з вулиці через скло. Ширму художник пропонує використовувати для часткового цензурування окремих творів, яких не має бути видно з вулиці, з огляду, наприклад, на дітей. «Це подарунок для Центру, який завжди можна використовувати для затуляння робіт суперечливогохарактеру, приватних подій та ін.».* Отже, маніпулюючи та ковзаючи поверхнями різнихстилістик та течій (дада, поп-арт, концептуалізм, постмодерн), Євген Самборський вправно заграє з глядачем та інституційною критикою, створюючи в такий спосіб нові підтекстисмислів, (хоча й теж є поверхневих), що надолужують пропущені уроки.

Знайдена під час роботи над проектом десь в місті дошка з зтовселезним шаром фарби на ній послугувала автору ще одним предметом для експозиції.« “Горизонт” – об’єкт, що нагадує живописний етюд рівнинного пейзажу, на котрому чітко видна лінія горизонту, котру нічого не затуляє»*. Чим не Криволап? А й справді.

Першого квітня івано-франівський художник Мирослав Яремак, попередньо попередивши та отримавши дозвіл від Є.Самборського, провів на виставці перформанс «Контрінвазія», в котрому намагався в артистичний спосіб налагодити діалог між різними поколіннями художників. Незважаючи на відсутність на перформансі Євгена, Мирослав задав у повітря декілька питань автору виставки. Оскільки вони залишилися без відповіді, перформер, ненав’язливо цитуючи творчість опонента (зафарбував червоним білу трикутну тканину, що потім була пов’язана на шию мов піонерський галстук, а на ній проступив напис «оксамитове ніщо» – назва однієї з виставок Самборського) зробив на стіні галереї, під об’єктом «ми ті на кого ми чекали», напис червоним спреєм «тому що ЦЕ ТУТ». «ЦЕ ТУТ» – рекламний слоган, придуманий Яремаком для галереї «С’Об’єкт» у ‘90-х. У такий штучний спосіб, на думку перформера, утворився зв’язок між влсне твором і тим, що не завжди лежить на поверхні і не завжди усвідомлюється.

Ліворуч – Мирослав Яремак, праворуч – Євген Самборський

Проект Є.Самборського – виразний приклад українського варіанту критичного мистецтва. М'який, безконфліктний, в міру інтелектуальний, логічно продуманий, без містичних витребеньок та в обхід абсурдності. Життя й без того позбавлене смислу, навіщо ускладнювати. Шо не ясно?, як писав класик.