Небесні килими прикарпатської майстрині Ганни Скрипник

Обійстя Ганни Скрипник — чи не найвище у Середньому Березові на Косівщині, ледь не під самісінькими небесами. Може, через те обличчя цієї вже немолодої, але й у 74 роки вродливої і поставної жінки аж світиться радістю у кожному слові спілкування. А про килимарство нині можна хіба що лише говорити, бо від колись процвітаючого ремесла у Березові залишився тільки добрий спомин.

Вироби,  які ще кілька десятків років тому ткали чи не в кожній хаті, і про гуцульські килими знали далеко за межами не лише Березовів, а й  України і які пишно прикрашали стіни на найпочеснішому місці в оселях — під образами, тепер втратили свій престиж, пише Галичина.

У 1953 р. у с. Середньому Березові заснували колгосп, тож селяни вже не мали до чого прикласти свою працю, бо землі, яких і без того завжди бракувало у гірській місцевості, повідбирали. А жити треба було далі. Оповідають, що один чоловік із сусіднього Вижнього Березова, Петро Драгомирецький, якого в селі кликали Васілчиком і який колись служив у жидів, побачив, як жидівки ткали килими. Звісно, вони не мали гуцульських яскравих орнаментів, а головно, як кажуть у селі, були скупі, хоч по-своєму красиві і своєрідні. Васілчик і до верстата добре придивився, і до ремесла. Тож коли у село разом з колективізацією прийшла біда і зубожіння, цей чоловік першим зробив ткацький дерев’яний верстат і ще 60 років тому почав ткати килими.
Ганна СКРИПНИК, килимарка:
— Килими робили з овечої вовни трьох видів. Біла йшла на кольори, чорна — на чорне, а сива — на чорнобриве. Васілчик купував спеціальну фарбу для вовни у Чернівцях, її  у нашому селі називали «скумпінією». Люди як побачили, що наші килими стали дуже популярними не лише в навколишніх селах, а й у різних областях, то подалися на науку до Васілчика. Першою навчилася майстерності килимарства Ганна Симчич. Спочатку мусила відробити певну кількість килимів за науку, а згодом і сама навчала сільських жінок. Приїздили майстри з Пістині, придивлялися до верстата Васілчикового і виготовляли вже для наших жінок у Березовах. Засновником килимарства у Середньому Березові була Параска Перцович, яку в селі називали Параскою Ботюковою. Вона і сама робила килими, й інших вчила. А за фарбою-«скумпінією», яку привозила з Чернівців, до неї приходили з усіх сіл. і сьогодні зберігає добрі килимарські традиції Марія Томич, якій вже минуло 80 років, та ін. Бо килими тоді вже робили у Вижньому, Нижньому й Середньому Березовах, Текучій і навіть у Слободі на Коломийщині. Параска Перцович була від Бога обдарована талантами і мала золоті руки. Як зробить з вати буська, ластівку чи квітки — як живі. Параска відійшла у засвіти десь наприкінці 80-х років минулого століття, а її вироби і досі прикрашають наші хати.
ѕБерезівські килими традиційно вирізнялися з-поміж виробів інших гуцульських регіонів. і передусім — візерунком, який називався «гуцулом». На килимі обов’язково мало бути три «гуцули» — ромбові чи інші геометричні узори, які відрізнялися або шириною, або кольорами. Березівський «гуцул» був головно «кучерявим» — з додатковими узорами навколо, а в інших селах — простий, із зубчатою лінією. А вже квіти собі добирали, які до вподоби. Ткати килим починали  з «рами», а далі йшли інші узори зі специфічними народними назвами — «бабки», «штани», «віночок», «рушка» і «гуцули». А ще березівські килими вирізнялися 
з-поміж інших гуцульських специфікою кольорів. У «гуцулі» — головному килимовому узорі — обов’язково повинні бути «чорнобриві» фарби, а ще використовували різноманітні відтінки жовтого, червоного, зеленого і т. д.
— Треба було, очевидно, мати чимало овець або купувати вовну, щоб ткати килими?
— Якщо була своя вовна, то її спочатку треба було спрясти. Якщо файна біла — то добре. А якщо сірувата, то добре мили і парили вовну, додавали попіл, щоб була біленька, а не жовтава. Бо для білого кольору в узорі використовували натуральну, а не фарбовану вовну. З вовною була велика криза. На один килим треба було її десь три кілограми. То треба було обстригти троє овець — білу і двох чорних. Їздили за вовною аж на Буковину, щоб купити. Навіть купували білі старі вовняні светри, а відтак їх розплітали, прали і фарбували. і з того робили килими. А колгоспи згодом почали запроваджувати і свої килимарки. Були в Косові, Яблунові і т. д. Працювало у кожній по півсотні жінок. Традиційно килими виготовляли розміром 
2 м 20 см на 1 м 50 см. Але виготовляли на замовлення і більші, — які було треба. А в колгоспній килимарці всі килими робили однакові — 3 м на 2 м. Всі килимарі працювали стоячи. За день — від ранку до ночі — двоє майстринь могли виготовити один килим. Та ніколи не робили в суботу після опівночі, бо вже заходило свєто, свєта неділенька. За один килим можна було собі купити одне недороге пальтечко чи чоботи, враховуючи, що треба було продати три килими, щоб мати чисті гроші як за один. Бо ж матеріали коштували дорого. Колись килими вішали на стіни під образами, накривали ліжка чи крісла, а тепер, видите, по підлозі стелять.
Сьогодні на всі Березови, кажуть, є один-однісінький чинний ткацький верстат для килимів — у Вижньому Березові. Люди ще інколи приносять замовлення. А дехто й продає на Буковині. Та загалом килимарство як ремесло у Березовах вже доживає свої останні дні.