Опанас Заливаха. Художник, який жив в зоні під назвою СРСР

12 січня – день вшанування українських політв'язнів, який відзначається з ініціативи Ярослава Чорновола з 1975 року. Ми приєднуємося до вшанування пам'яті найкращих з поміж нас.

Опанас Заливаха був вільною людиною навіть у радянських таборах. Він жив так, як відчував…не служив жодній владі і не робив жодної спроби їй сподобатися. Був вільний і розкутий в творчості, шукав свою стежину в малярстві. Справжнє живе мистецтво він порівнював із крихітною сталевою танцюючою блохою, зробленою майстрами в Англії. Московити захотіли переплюнути в майстерності англійців і «косой Левша» підкував блоху…, але вона вже не танцювала… Для Заливахи підкована блоха символізувала радянський соцреалізм в мистецтві.

Його виставка в Івано-Франківську вперше відкрилася у 1962 р. Її через декілька днів закрили бо не відповідала духу соцреалізму … Потім були довгі роки забуття. Художник 5 років відбував покарання у совєцьких таборах. Брався за будь-яку роботу. Його друзі жартували, що Панас вирішував проблему «естетичної спорідненості пензля з кочергою». Вечорами малював. Наступна виставка відкрилася через 26 років у 1988 році у Львові… З його картин на світ божий дивилися українці, в оточенні таємничого, прадавнього світу України… Це був новий, дуже сучасний стиль живопису, який робив образотворче мистецтво глибоко національним.

5 квітня 1967 року за кордоном та в українському підпільному самвидаві з'явилася заява в'язня концтабору Явас (Мордовія) Опанаса Заливахи. Художник заявив, що в совєцькому союзі небезпечно бути свідомим своєї національності, через те «Україна втратила своє національне обличчя: у нас зміщені цінності, мораль. Українці настільки розминулися з собою, що їм повертатися треба до себе. На круги своя...». Ці слова видатного художника-новатора, який в Івано-Франківську прожив більшу половину свого життя (46 років) ніби сказані сьогодні.

Опанас Заливаха знав про що каже, адже йому самому довелося пройти той шлях до себе, до свого коріння. 30 років життя в Росії майже витіснили з його голови пам'ять про предків. Залишився лиш дитячий спогад про страшний голод 1933, який скосив чимало людей в рідному селі Гусинка на Харківщині, де він народився 26 листопада 1925 року. Щоб врятуватися від голоду родина Заливах виїхала на далекий схід в Росію. Там малий Опанас тяжко захворів…мало не помер.Але випадково, в той час, китаєць йшов попри хату в якій був малий, його попросили допомогти…і він вилікував дитя. Згодом Заливаха жартував: «…коли я сидів у таборі в Мордовії, був перепис населення. Записував мене якийсь капітан. Питає національність. Кажу: “Запишіть мене китайцем”. – “А почему?” – “Знаєте, мені китаєць життя врятував”. – “Ну нет, китайцем я не запишу. Вот русским – пожалуйста”. – “Ну, раз китайцем не можна, то запишіть українцем”. Так я став українцем».

В 1946 р. він вступив до Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді.Там було багато студентів різних національностей. Художник згадував : «Якось чешка Власта запитала: "Панасе, а ты кто по национальности, какое у тебя искусство, какая у тебя культура? Вот, мы, чехи, албанцы ... А ты, Панас, откуда? Ты русский?" Я задумався: хто я є? Та й кажу: "Ні, я українець". "Ну, а что ты скажешь об украинском?" – А я нічого не знаю. То мене перевернуло, і я став шукати своє коріння. Бо я був таким собі... поплавком. Совком. України не знав, а Росії не відчував…»

Косів його вразив…Він вперше побачив яка Україна…яскрава, колоритна. Він захотів жити тут в Івано-Франківську, куди його запросив М.Фіголь з яким навчався в Ленінграді. З житлом, роботою були великі проблеми… Віддушиною став клуб української інтелігенції в Києві. Алла Горська, Надія Світлична, Галина Севрук, Іван Дзюба, Іван Драч, Веніамін Кушнір, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Лесь Танюк … Вони навчили його української мови, познайомили з українською літературою, історією, українським мистецтвом. Це було тим спілкуванням, якого він спрагло шукав. Панас багато читав і вчився. Заливаха із тих митців-філософів вселенського масштабу, яких не розуміють і не сприймають одразу. Був геть інакшим, про себе говорив: «Хтось реалістично змальовує, хтось інтерпретує, третій прислуховується не до зовнішніх подразників, а до потреб власної духовної естетики. Про такий твір неможливо сказати «О намальовано, як живе!». Я намагаюся не так дбати про реальний момент, як прислухатися до себе. … Я не фотограф». Він дуже глибокий і складний художник. Ці слова допомагають зовсім під іншим кутом споглядати його роботи, розуміти їх. І ти починаєш бачити світ очами філософа-мудреця, який знає про духовний прадавній світ українців все. Не просто знає, а відчуває, співпереживає його біль, страждання, перемоги, радість.

В радянський час його творчість йшла паралельно до соцреалізму в мистецтві і ніяк з ним не перетиналася. Він бажав наповнити національною сутністю українське мистецтво, ввести елементи декоративності, символічності. Пізніше Заливаха говорив: «То не було шишкінське – Шишкін (російський художник) ходив малювати свої ліси. Він брав з собою сокиру, вирубував, що на першому плані заважало йому. Він змальовував – але по-справжньому те, що змальовано, то не є мистецтво. Мистецтво – це є образ духу, система національно-естетичного мислення або сприймання».

Це якнайкраще було відображено в знаменитому вітражі «Шевченко. Мати», який мав прикрасити вестибюль червоного корпусу Київського університету у 1964 р.. Це був монументальний твір з глибоким символізмом.На ньому гордий з гнівним поглядом Шевченко пригортає скривджену жінку-Україну, а другою рукою піднімає книгу. Образ доповнювали слова «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово». Опанас Заливаха разом з А.Горською, Л. Семикіною, Г.Севрук днями і ночами працювали над втіленням своєї творчої ідеї… Коли прийшли на відкриття, побачили розбитий вітраж. Налякані чиновники не допустили презентації мистецького твору. Придумали банальну причину: «… заважав нормальному рухові по університетських сходах». Одразу з'явилася заява спілки художників України від 13.04.1964 р. : «Образ Шевченко ничего общего не имеет с образом великого революционера, горячо любимого совєтским народом и народами всего мира. … образ Катерины …является стилизированым изображением богоматери … нет ни малейшей попытки показать Шевченко советское мировозрение … произведение чуждо принципам социалистического реализма». Цікаво звідки у Шевченка мало взятися совєцьке міровозреніє …він же ж не жив в СССР !

За художниками КДБ встановив стеження. 28 серпня 1965 р. в Івано-Франківській квартирі Заливахи роблять обшук. Знаходять нелегальну літературу самвидаву. Суд звинуватив сорокарічного О.Заливаху у веденні «антирадянської пропаганди й агітації». Вирок - 5 років таборів суворого режиму із забороною малювати. Але він не міг не малювати… Табірна спадщина митця — то оригінальна графіка, ескізи майбутніх творів, виконані кульковими ручками у невеличкому альбомі.Товариші-в'язні таємно зробили різця і умілі руки Заливахи робили всілякі штуки: то виріжуть жіночу заколку, то скриньки для махорки, то гребінець. Все те було з подвійним дном в яке ховалися записки, статті, невеличкі екслібриси. Таким чином вдавалося на волю передати статті, деякі графічні роботи Заливахи, окремі були опубліковані в словацькій газеті «Дружно вперед». Одного разу художник бритвочкою в черевиках вирізав дірки на пальці (душно було), це привернуло увагу наглядача. Робили обшук … хліб поламали на дрібочки. А він в зябра оселедця (давали в’язням на обід) вставив лезо. Наглядач розгублено дивився на в'язня… не міг зрозуміти, як він його перехитрив.

Цензура в СРСР була всемогутньою… діяла як сито, залишала тільки те, що на думку партійних діячів відповідало соцреалізму. І це була далека від об’єктивності оцінка. Творчі люди були загнані за огорожу правильних композицій, кольорів, сюжетів. Заливасі в тій задушливій атмосфері місця не було. У в’язниці він потрапив в інтелектуальне середовище вільних, мислячих людей. Пізніше згадував, що «…у малій зоні людина почувається набагато вільнішою. Вона може говорити, що хоче, бо вона вже спіймана. Перед відбоєм ходять такі інтелектуальні люди, знайомляться один з одним – той з Єревана, той із Грузії, той з Москви. … там зібрався букет мислячого людства...». Совіти думали що пригнуть і принизять його, а вийшло що підняли.

Своє звільнення Заливаха сприйняв, як перехід від малої зони до великої, казав: «… у малій зоні були друзі й вороги, у великій не знаєш, хто є хто.». Йому вдалося винести з тюрми деякі графічні роботи, які він малював в зшитих докупи зошитах та альбомі кольоровими олівцями та фломастерами. Перевіряв його речі наглядач-мордвин. Коли він розглядав малюнки то Заливаха заговорив з ним про музей мордовського художника Ердзю. Розчулений мордвин не вилучив жодного малюнка.

У 1970 повернувся до Івано-Франківська.Оселився в будинку, де жила родина Возняків. Тут породичався з родиною Бандерів. Його дружиною стала дочка Василя Бандери Дарія. Появилося двійко дітей Ярослав та Ярина і нові клопоти. Продовжував малювати… Творив світ в якому реалізовував свою духовно-естетичну потребу.

Роботи Заливахи - це як закодована інформація, як таємниця, яку намагаєшся розгадати. Їх неможливо відсторонено розглядати, вони заставляють думати. Чому в одних роботах ми бачимо риси обличчя жінок, чоловіків, що відображають певні емоції, а в інших фігури людей як привиди…Одні роботи вражають багатством кольорів, оптимістичністю. Здається звідти вирветься на світ божий радість і зробить нас неймовірно щасливими, а інші печально-похмурі, ніби всередині них ховається якесь лихо, що заступить світ темною пеленою… Образи жінок, чоловіків у нього зображені, як лики українських святих. На картинах бачимо людей з крилами, які ледь вгадуються… вони возносять їх над буденністю і роблять щасливими… Однією з центральних постатей відображених в його творчості є Богородиця, як символ України несе синьо-жовті барви в одязі. Сивий мудрий старець, який ходить дорогами України застерігає, навчає і проповідує народу, намагаючись просвітити його…Старець хоче замість фігур привидів побачити очі осяяні життям і боротьбою за своє рідне…українське. Чому так багато вертикальних ліній…? Для Заливахи це означало велике дійство єднання неба і землі, він згадував слова коляди «Небо і земля нині торжествують». Його роботи модерні і для сьогоднішнього часу. Реальні люди і міфологія так органічно поєднані і такі цілісні…тільки показані художником так, щоб ми могли побачити його сутність, його внутрішню свободу, неймовірну розкутість людини, яка дивиться на світ очима українця.

Друге дихання відкрилося у художника з проголошенням незалежної України. Він працював у різних жанрах. Його пейзажі, портрети, автопортрети, натюрморти, тематичні експозиції вражали особливим настроєм. Чудовими були його графічні роботи, займався ілюстрацією книг, оздобленням інтер'єрів громадських споруд. Любив працювати з деревом. Створював цікаву кераміку. Мав численні виставки в багатьох містах України.У 1997 році Лондон побачив 40 найкращих робіт Опанаса Заливахи.Забрати картини з виставки не було коштів.Уже після смерті, з 23 січня по 3 квітня 2011 року в Українському музеї в Нью-Йорку пройшла виставка картин Опанаса Заливахи - заслуженого художника України, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка та премії ім. Василя Стуса. На тій виставці експонувалося 9 робіт художника, віднайдених в Лондоні Софією Зєлик з Нью-Йорка. Вони були в жахливому стані.Діаспора знайшла кошти для реставрації.

Опанас Заливаха помер в Івано-Франківську 24 квітня 2007 року. В місті збереглася біло-голуба мозаїка «Чим хата багата» в колишньому приміщенні кафе «Кристал». Його інтер'єри в кав’ярнях міста «Медівня», «Казка», «Картопляники», «Скала» зруйновані.Роботи художника зберігаються у фондах Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею, Музею мистецтв Прикарпаття, Івано-Франківському обласному музеї визвольної боротьби. Ще є пам'ятник ніби скопійований з інших, звичайний такий, як в багатьох містах. Художник сидить в центрі на сотці на лавці з мольбертом і ніби змальовує дерево навпроти себе. Це не Заливаха… Заливаха ніколи такого не хотів і родина була проти і друзі-художники. Та їх не чули… Найкращий пам’ятник видатному художнику - музей Опанаса Заливахи, арт-галерея Опанаса Заливахи. Такі пам’ятники достойні імені художника.

Автор: Оксана Романів - заступник директора Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!