Роман Луцький: "Ми повернули собі своїх фольклорних героїв"
Кіно нині трансформується в бік типажності.
На екрани вийшов український фільм-фентезі "Сторожова застава" (режисер Юрій Ковальов, за мотивами книжки Володимира Рутківського). Роман Луцький, один з найперспективніших українських акторів і виконавець ролі богатиря Олешки Поповича, розповів DT.UA про зйомки блокбастера та про свій шлях у велике кіно, пише dt.ua.
Зйомки фільму розпочалися два роки тому. Прем'єру переносили. Ця стрічка — дебют режисера Юрія Ковальова. Кошторис, згідно з офіційними даними, — 40,3 млн грн. Дія картини переносить глядача на тисячу років назад: хлопець Вітько знайомиться зі справжніми героями-богатирями Олешком, Іллею, Добринею і потрапляє у вир фантастичних пригод.
Перші відгуки батьків та дітей (а це потенційна аудиторія стрічки) —щирі й позитивні, а кінокритики ще скажуть своє слово про "розробку" жанру фентезі у вітчизняному кіно.
— Зйомки "Сторожової застави" були досить тривалі й поділені на осінній блок, який знімався в листопаді позаминулого року, і на літній — червень-липень минулого, — розповідає DT.UA Роман Луцький. — Кастинг я пройшов ще 2013 року. А потім — революція, Майдан. Продюсери казали, що заходили в проект з одним бюджетом (коли долар був по 8 грн), а в результаті знімали, коли курс долара був майже 30 грн.
Щодо локацій. Це натурний майданчик студії FILM.UA на Троєщині. Спеціально для зйомок там збудували масштабні декорації самої Сторожової застави. Інші локації — Карпати, скелі Олекси Довбуша. А також Коростишівський кар'єр, Тетерівський кіш, Буча...
— А яким цей знімальний період видався саме для вас — він був дуже виснажливим?
— Знаєте, восени в костюмі богатиря було страшенно холодно! А коли знімали влітку, то інколи температура сягала 37 градусів. А мені доводилося бігати в шкіряному костюмі. В інших богатирів — металеві лати, які також гріються на сонці. А от мій шкіряний костюм давав неймовірний термоефект!
Взагалі, було доволі складно фізично. Насамперед треба було навчитися професійно фехтувати, а це зовсім не схоже на адаптоване до сцени театральне фехтування.
— Брали уроки фехтування?
— Уроки — м'яко сказано. Я зрозумів, що моїх навичок фехтування для ролі Олешка Поповича недостатньо. І продюсери домовилися з групою постановників трюків і боїв. У вільний від репетицій день у Франківському театрі я приїжджав до Києва на тренування. Крім того, займався єдиноборствами на татамі, верховою їздою. Так і пройшов експрес-підготовку.
Діяв на адреналіні. Думав, що цього достатньо. Розумів відповідальність. Можливо, якби проект був "дешевший", то й хвилювання було б менше. Адже як актор я вписую в анкету-резюме, що вмію багато чого: фехтувати, їздити верхи… І якби проект був малобюджетний, то міг би представити себе як знавець верхової їзди…
Взагалі, я дуже задоволений рівнем підготовки і вдячний тим, з ким працював. Хлопці, які ставили бої, це ті профі, що пройшли серйозний відбір у масові сцени другої частини знаменитих "300 спартанців". Наш фільм об'єднав найкращих фахівців з Австралії, Нової Зеландії, Англії, Бразилії. То дуже круті хлопці.
— Жанр "Сторожової застави" — фентезі. Цей жанр доволі дефіцитний у нашому кіно. Як ви почувалися саме в такому вимірі?
— Для актора досвід роботи в такому жанрі — дуже цінний. Це і цікаво, і весело. А взагалі, це вперше в моєму житті.
Тим більше що й кіно такого жанру вперше зняли в Україні. Мені пощастило. Ми в Україні дуже любимо знімати психологічне, драматичне кіно. Щоб постраждати…
І, до речі, добре, що наш фільм презентує Україну з іншого боку — як націю переможців. І навіть переможців у політичній грі! Ми повернули собі своїх фольклорних героїв. Це не було самоціллю. Просто зняли про своїх.
Раніше я завжди думав, що мій персонаж Олешко Попович — це Альоша Попович. А коли почав цікавитися історією, то дізнався, що він від початку був Олешком. Я б не хотів чогось ділити, але все ж таки він — український богатир. І тепер ми його для себе відкриваємо.
— Повернімося до знімального періоду. Які найскладніші сцени вам довелося виконувати самостійно, без каскадера?
— Було кілька складних ситуацій… Наприклад, падіння з коня. Перший мій коник "поцілувався" прямо на ходу з деревом. А я травмувався під час сценічного бою.
І ще я зміг виконати одну класну штуку, яку повинен був виконувати каскадер. Це було у фінальному бою з кам'яним монстром Големом.
Каскадери дуже переживали за мене. Та й уся група переживала, бо я ж драматичний актор і мав зніматися далі. Але це був крайній день зйомок, тому вони й погодилися. Отже, мене прив'язали шнурком і вистрелили прямо в воду.
Це така пневматична помпа, яка вистрілює на 6 метрів.
Загалом, цей трюк виконують або підготовлені люди, або каскадери. Але я захотів зробити цю фінальну сцену сам. Узяв відповідальність на себе.
— Було страшно?
— Ну так, страшно. Але був і адреналін, бажання політати. А чим я відрізняюсь від каскадера? Просто вони більше пристосовані до таких сцен, мало не щодня мають із цим справу.
— Останнім часом вас називають серед найяскравіших акторських відкриттів нового українського кіно. Як ставитеся до таких відгуків критиків?
— Якщо говорити про початок шляху у великому кіно, то це 2012-й. Хоча я й не дебютант. "Брати" — вже мій четвертий фільм. І, можливо, саме через роль у "Братах" і відбувається те саме "відкриття". Хто б що не казав, але це приємно.
Якщо запитати в актора, чого ти хочеш, то будь-який актор скаже: "Слави". Можливо, хтось хоче її більше, хтось менше. Але ж актор — це свідома й публічна професія. Ти виходиш до глядача. На тебе дивляться. Ти в центрі уваги. І тому не будемо розповідати, що актори не хочуть популярності, не хочуть бути в центрі уваги… Хочуть усі!
— А ще в мене був досвід роботи з режисером Олександром Денисенком. Справді, погоджуюся з вами, акторське нутро найчастіше розкривають на повному метрі. Всі талановиті режисери, яких ви назвали, дуже різні. Тому й підхід до актора в них різний.
З ким комфортніше? Не можу цього визначити. Бо я актор не конфліктний. Можу знайти спільну мову з кожним режисером. Відчуваю, що режисери також шукають до мене ключик. І якщо говорити про "Сторожову заставу", то з Юрою було працювати і легко, і комфортно, і цікаво. Власне, сам жанр фентезі передбачає легкість. І взагалі, з усіма своїми режисерами я б із задоволенням працював знову й знову.
— Сьогодні в Україні знімають чимало фільмів. Тому загострилась і конкуренція серед молодих акторів. Чи відчуваєте конкуренцію саме ви?
— Вау! Це ж класно, коли є конкуренція! Для того, щоб актори тримали себе в тонусі, вона й потрібна!
В мене було й таке, що відмовлявся від 4-5 проектів. І в тих проектах, напевно, зіграли актори, які близькі до мене за типажем.
Але я відмовлявся, бо мені деякі проекти були не потрібні. А якби я аж надто загострювався і фокусувався на конкуренції, то нізащо не віддав би нікому жодного проекту. Я рвав би і рвав! Будував би свою фільмографію кількістю, а не якістю.
В мене є досвід роботи в серіальному виробництві. Така робота дає актору матеріальну забезпеченість. І це дуже важливо. Бо маємо ж за щось жити. Я раніше деколи казав: "Серіали? Та ніколи!" Але нещодавно спробував себе в серіальному жанрі. І це зовсім інша цікава кухня. Вона відрізняється від повнометражного кіно.
— А правда, що між кастинг-директорами відбуваються запеклі війни, щоб залучити до тих чи інших проектів саме "своїх" акторів?
— А як ви познайомилися з Аллою?
— Це був 2012 рік. Я репетирував у Франківську виставу "Занадто одружений таксист". Йдемо на перерві пити каву. І чуємо, що в театрі говорять, мовляв, приїхали з Києва з кіностудії PRONTO FILM робити проби для кіно. Повертаємося, а нам уже дають дзвінок на сцену. І я попросив, щоб мене з друзями швиденько пропустили на ті проби…
Нас пропустили, ми коротко розповіли про себе. Записали відеовізитівки, поговорили з Аллою. І — на сцену.
І, знаєте, інколи з гумором сприймаєш, коли тобі кажуть: "Якщо ви нам будете потрібні, то ми вам зателефонуємо!" Ага, зателефонуєте…
Але мені справді зателефонували!
І це було досить несподівано й дуже приємно. Особливо коли зранку тебе будять і кажуть: "Романе, нам треба, щоб ви приїхали на проби".
Я приїхав на PRONTO FILM. Алла Самойленко, кастинг-директор, каже: "Ромочко, тут крім "Братів", іще один проект запускається — фільм "Параджанов". Я би радила тобі й туди сходити".
І я пішов, того ж дня.
Майже одночасно був на пробах і до "Братів" Вікторії Трофіменко, і до "Параджанова" Сержа Аведікяна й Олени Фетісової.
Минає кілька днів. І весь цей час мене не відпускало якесь дивне відчуття: я постійно чекав результату. Актори часто говорять про якісь там "енергії". А воно, можливо, й справді щось у тому є. Бо вже на третій день мені приснився сон, ніби я стою на прохідній студії і Серж Аведікян мені каже: "Пиши! Записывай — Роман Луцкий!"
Я прокинувся… І через десять хвилин телефонний дзвінок. Це Алла: "Ромо, я тебе вітаю! Ти пройшов кастинг і в перший, і в другий фільм!"
Таким було моє знайомство і з Аллою Самойленко, і з великим кіно —відразу потрапив у два повні метри.
Я постійно раджуся з Аллою. Можна сказати, що вона мене "веде". Дуже довіряю її смаку, професіоналізму, інтуїції.
— Не можна оминути запитання й про ваш рідний дуже популярний театр в Івано-Франківську. Чи позначився активний знімальний період на репертуарі, в якому ви задіяні?
— Так, на деякі вистави зробили заміни. А деякі постановки не грали, коли я знімався. У деякі ввели інших акторів на мої ролі.
Як буває? Інколи терміново треба їхати до Києва. А театр — репертуарний. Дуже серйозний театр. І, вважаю, що актор без театру — це не дуже добре.
Але я думаю — а чому б і ні? Можливо, й не треба порівнювати з тренажерним залом, але ж театр тримає актора у формі, в тонусі.
— До речі, як дружина сприймає ваші тривалі відрядження, кінопопулярність?
— Їй складно. У мене маленький син, йому один рік і два місяці. Я розумію, як їй важко. Але незабаром я вже повертаюся у Франківськ на тривалий період. І буду поруч з ними.
Ну а потім, коли син підросте, зможу брати його з собою на зйомки, щоб не розлучатися надовго.
Це щастя, що дружина мене розуміє, підтримує. Розуміє насамперед, що таке публічність, коли щодня на Facebook до тебе додається по 50 друзів. Вона розуміє, що серед друзів є й мої фанатки-дівчата, а це також частина роботи.
— Ваша дружина лікар?
— Так, лікар-психіатр. Останнє місце її роботи — відділення, де лікуються буйні психічно хворі…
Насамперед вона моя чудова дружина, чудова людина, моя жінка. Інколи ми жартуємо між собою, кажемо, що згодом наш син називатиме нас "предки", "родаки", "старі". А, можливо, син казатиме "моя мама — псих, а тато — клоун". Це, звісно, жарт!
— Не плануєте переїхати до столиці на постійне проживання, адже тут у вас багато роботи, є багато театрів, куди вас візьмуть залюбки?
— Останнім часом мене досить часто про це запитують. Але не бачу сенсу кудись переїжджати. Просто переїхати, щоб працювати в столичному театрі? Щоб жити в столиці? А для чого? Адже Івано-Франківськ — прекрасне місто. У нас один з найкращих театрів країни, у нас найкраща трупа, чудовий режисер — Ростислав Держипільський.
А якщо колись буде дуже багато роботи у столиці, то час усе визначить. Ми виховуємо сина, живемо в центрі чудового міста, усюди — пішохідні зони…
І не факт, що, переїхавши до Києва і потрапивши до якогось столичного театру, я залишуся в такій самій формі і знайду таку саму творчу атмосферу... Далеко не факт!
До того ж сьогодні вже нескладно долати відстані. Відігравши виставу, я встигаю на два або й три потяги до Києва.
— Наші критики й глядачі деколи нарікають, що в сучасному кіно є дефіцит справжнього героя, сильного чоловіка. Власне, ви такий образ і втілюєте на екрані, на сцені. Але, можливо, бачите себе в якихось інших амплуа? Гострохарактерному, комедійному?
— Звісно, бачу. Але потрібен конкретний проект, конкретна "інша" роль. Режисери мають ризикувати й не боятися відкривати актора.
Загалом, кіно нині трансформується в бік типажності. Але випробувати себе в інших амплуа я б дуже хотів.
