Роман Луцький: Наразі я вчуся
В останній день 2015 року на екрани вітчизняних кінотеатрів вийшла стрічка українсько-грузинського виробництва «Тепер я буду любити тебе». Одну з головних ролей зіграв молодий актор Роман Луцький. З 2006 року він «живе» на сцені Івано-Франківського обласного академічного музично-драматичного театру імені Івана Франка, а з 2011 – перебазувався у кіно. За його плечима робота у п'яти кінокартинах українських режисерів.
З Романом «Zбруч» поговорив про те, як воно, бути актором, найвдаліші ролі, мотивацію та вибір життєвого шляху.
– Як прийняли рішення стати актором?
– Випадково. Внутрішньо завжди цього хотів, лише не усвідомлював. Спершу поступив навчатися на режисуру, думав про творчі технічні речі, бо моє життя було завжди пов'язане з творчістю, рутинна, одноманітна робота не для мене. Коли вже був на третьому курсі, мені запропонували замінити одного з акторів, який відмовився від ролі, ввели в постановку. Акторською майстерністю я займався і раніше, але не настільки інтенсивно. Відтоді цей процес мене повністю поглинув. Я розумів, куди потрапив, але роздумував, потрібно мені це чи ні. Тепер знаю: апетит приходить під час їжі, а це та страва, яку постійно смакуєш. Любов до сцени стає все сильнішою. А з приходом у кіно я зрозумів широту цієї професії. Я знайшов себе. Нарешті.
– Пригадуєте свою першу роль?
– Мені було 19 років, і мені дісталася роль сантехніка, у якого троє дітей. Це була вистава «Шлюб по-італійськи». Тепер я розумію, що трохи парадоксально було у такому ранньому віці грати цю роль. Не можу сказати, що було надто складно. Швидше навпаки – я кайфував від роботи на сцені. Для ролі необхідно було попрацювати над собою, розкачатися, я не жорсткий по натурі, а персонаж на сцені вимагав іншого.
– Про яку роль мрієте? Хто для Вас є авторитетом?
– Про якусь конкретну роль не мрію. Під ролі не підлаштовуюсь – намагаюся добре зіграти те, що є. Метром, авторитетом в акторській майстерності для мене є людина, яка мені дала професію – Ростислав Держипільський.
– Які для вас плюси і мінуси роботи актора в театрі та кіно?
– Працювати в кіно мені комфортно. Я не належу до тих акторів, які відразу можуть розкачати публіку. Для роботи на великій сцені потрібна широта, виразна подача, помітні жести, вроджена харизма. У мене це виходить інтимніше, зручніше почуваюся в камерному форматі. Натомість театр вимагає ширших жестів, а в кіно це буде виглядати, як надмірна гра. Камера все фіксує, там не може бути поганих дублів, і це розцінюватиметься як погана гра актора. На відміну від сцени, де все треба чітко акцентувати, в кіно, як у житті, перегравати не можна.
– Чи не важко щоразу жити іншим життям? Приміряти чужі образи, звички, думки?
– Загалом, про акторство говорять, як про важку професію. Для мене найважче, коли є психологічна напруга. Де треба згадувати свої ситуації з життя, підкладати свій особистий досвід. Навіть у молодого актора вже є певний багаж, а з часом він стає все більшим.
– Вважається, що в житті можна грати, а на сцені треба жити. Погоджуєтесь?
– В житті не обов'язково грати. І багато поганих акторів грають на сцені.
– Як потрапили на перші кінозйомки? Чи розглядаєте роботу в кіно як спосіб самореалізації?
– Розглядаю. У 2011 року режисер стрічки «Брати» об'їздила цілу Західну Україну в пошуку актора. Я пройшов кастинг, потім мене викликали на проби. Пізніше у Києві проводились проби на фільм «Параджанов», мене теж узяли на роль.
– В якому фільмі було найцікавіше зніматися?
– Добре зніматися у фільмі, де є професійна команда. Досі мені щастило. Я знявся у п'яти картинах: «Брати», «Параджанов», «Століття Якова», «Тепер я буду любити тебе» і «Сторожова застава». Тільки одного разу, наприкінці зйомок стрічки «Брати», виникло певне напруження. Воно було пов'язане з тим, що людей з Києва вислали на два місяці в гори у Закарпатті, де немає звичної інфраструктури, побуту, зручностей. О четвертій ранку підйом, через годину зйомка. Підійматися вгору і спускатися вниз було важко, особливо, коли в руках тяжке обладнання. Це зумовило певне напруження між людьми, але всі розуміли, що конфлікти виникають через втому та інші об'єктивні фактори. А сама команда була дуже крута.
– Останнім часом в Україні знімається багато фільмів. Як на вашу думку, чи ми вже можемо нарешті говорити про певний старт українського кіно часів незалежності?
– Старт відбувся до 2013 року. Після цього розвиток трохи пригальмувався. Він не скотився назад – це була вимушена пауза. Зараз процес знову набирає обертів. Не в тому обсязі, в якому хотілося б, але все ж позитивна тенденція спостерігається.
– Що потрібно, щоби українські стрічки демонструвалися у світі?
– Грошей. Ми зі всіх сторін чуємо про зйомки різних фільмів, вихід їх на широкі екрани. А про українські – ні. З тих 5, 10%, вироблених в Україні, мало про які знає глядач. Якщо в фільмі американського режисера бюджет 100 мільйонів доларів, то половина цієї суми закладена на промоцію. А в Україні ледь нашкрябують на виробництво, не те, щоб на PR чи рекламу. А це дуже важливо, бо якщо ти хочеш, щоб люди подивилися фільм, то перше треба про нього розказати. На якісний фільм треба гарне фінансування. В нас є професійні актори, режисери, прекрасна природа, чотири сезони, але не вистачає грошей.
– Акторство – це прибутково?
– В театрі – ні, а в кіно – так.
– Для Вас театр – це базова сцена, з якої все починалось, чи вибір?
– У США актор собі може дозволити слідувати за покликом душі. Якщо він хоче працювати лише в театрі – працює лише на театральній сцені, він буде там елітою і при цьому добре зароблятиме. Інший працює виключно в кіно. У нас, на жаль, такого немає, необхідна стабільна робота. Немає можливості постійно зніматися. Хоча дехто відразу після інституту іде на кінозйомки заробляти гроші. Для мене театр – можливість тримати себе в формі. Це як тренажерний зал. Порівняння, звісно, не дуже доречне, але на тренажерах тримаєш себе у гарній фізичній формі, а в театрі – у професійній. На сцені, особливо малій, ти завжди відточуєш свої вміння. У театрі є можливість репетирувати виставу місяць, два, працювати над роллю. А кіно – це мистецтво швидкого реагування. Усе, що ти можеш, вкладаєш в кадр. Маєш сценарій, визначену роль, часу репетирувати немає. У кіно час – гроші. Треба швидко відзняти і отримати готовий матеріал. Повний метр знімається приблизно 60 днів. Кількість зйомок залежить від виробітку. У «Параджанові» знімали 2-3 хвилини фільму за день, в інших картинах бувало 4-5 хвилин за день. «Століття Якова», художній фільм на чотири серії, знімали 21 день. На серію витрачали 5 днів, за день знімали 10 хвилин фільму. Часу на помилки не було. Збирається команда професіоналів, якщо хтось не дотягує – його заміняють. Крім того, зразу йде негативна слава і після цього отримати нову роль важко.
– Для зйомок в кіно час від часу беруть непрофесійних акторів. Не буває важко працювати з «людьми з вулиці»?
– Роль – це певний типаж. Якщо режисер побачив відповідну людину, проговорив з нею, то проблем не виникає. «Дерев'яну» на роль не візьмуть. Професійний режисер відразу бачить, гнучкий актор чи ні. Але головне – бажання людини працювати, мотивація повинна бути завжди. І мрія.
– А яка мрія у Вас?
– От я хотів зніматися у кіно і до цього прийшов. Та попри це у мене ще мільйон мрій. Моє переконання – у людини повинна бути мрія. Не люблю людей, які її не мають. Людина, яка мріє, ще жива. Якось мене запитали, що буде, коли я досягну всього: слави, достатку, незалежності, стабільності. Тоді буду віддавати частину на благодійність. Якщо ти досягаєш певного рівня, для тебе стає все легко. І жити треба легко. Після втілення одних мрій, будуть інші. І можливість для їхнього здійснення завжди є. Людина завжди має вибір. Те, до чого я прийшов, теж відбулося через вибір. І через те, що я дуже цього хотів. І не треба боятися. Не раз мені казали: «Подорослішай». А мені не можна дорослішати, адже тоді можна йти з професії.
– Чим ще цікавитесь, окрім професійного розвитку? Чи часу на інше не вистачає?
– Коли знімаюся у кіно, не вистачає. Але це добре – я зайнятий основним своїм хобі. Один місяць на рік можу дозволити собі відпочити. Їду до батьків у Боднарів Калуського району. Мій дідусь був столярем, все дитинство я провів у його майстерні. Літом під час відпустки займаюся столярством. Минулого року ми з чоловіком сестри побудували буду для собаки, плануємо змайструвати будиночок на дереві для племінників. Зараз проводимо модернізацію майстерні. Вдома все, що потрібно відремонтувати, роблю сам, маю набір необхідних інструментів.
– Ви починали з роботи в театрі. Кіно для Вас – це наступна сходинка творчого росту?
– Кіно – це не продовження театру, вони живуть паралельно. У театрі я однозначно хочу бути. І в кіно також. На цьому етапі кіно приносить більшу фінансову свободу. Я боюсь порівнювати ці два види мистецтва і, зрештою, цього робити не можна – вони повністю самодостатні. Донедавна я вважав, спершу театр, а потім кіно, воно вище. Але це не так. Я хочу розвиватися і там, і там. Проте зараз мої думки більше спрямовані на роботу саме в кіно.
– Чи плануєте зайнятися режисерською діяльністю? Якщо так, то що потрібно для зйомок якісного фільму: гроші, професійні актори, гарний сценарій?
– Гроші і хороші актори, а сценарій поганий – буде більш-менш якісне «мило». Гроші і сценарій без хороших акторів – буде малоякісне «мило», бо хороший актор може витягнути слабенький сценарій харизмою і талантом, а поганий актор загубить найкращий сценарій. Гарний сценарій і професіонали без грошей – вийде короткометражка, вона може й буде вартісна, але про неї ніхто не знатиме. Можливо, хтось тебе помітить і ти зможеш розгорнутися. Але це дуже довго. Все повинно бути врівноважене. Мені здається, я поступово дійду до того, що буду знімати. Не люблю педалювати – приходжу до всього плавно. Наразі мені ще рано задумуватись про режисерську кар'єру, хоча іноді виникає бажання висловитись. Акторська професія дещо обмежує цю можливість. Режисерська діяльність – це як логічне продовження того, що я роблю зараз. Але це можливо, лише коли я буду мати достатній досвід роботи актором. Це як у мистецтві. Я дуже обережно ставлюся до абстракції і куплю таке полотно лише тоді, коли знатиму, що автор може відтворити натуру. Тоді у нього є певна база, бачення. Коли він починає роботу над картиною, вона вже існує у нього в голові і за допомогою руки він її відтворює. Це ж і в акторстві. Спочатку я навчусь, наберуся досвіду і лише тоді зможу йти далі. Щоб я зміг перехитрувати актора зіграти так, як треба, витягнути з нього все, що я хочу, розкрити його, щоб він «зазвучав».
– У стрічці «Тепер я буду любити тебе» Ви зіграли з такими метрами української сцени, як Богдан Бенюк та Ольга Сумська. Вдалося повчитися у них?
– З жодним з них в одній сцені я не знімався, але хотілося б. Для мене дуже важливо, з ким я працюю і що корисного можу взяти для себе. Я працював з цікавими людьми і багато від них навчився.
– Імпонувала Вам роль, яку зіграли у цій стрічці?
– Сказати, що я розкрився у ній – ні. Але було цікаво працювати. Фільм починається з того, що я виганяю свою дівчину з квартири, вона їде до сестри в Київ, де все і відбувається. З'являюся я у фіналі. Переосмисливши все, переоцінивши ситуацію, забираю її додому. От така роль. По хронометражу вона невелика, але одна із ключових і дає можливість закрутити ситуацію.
– А яка з зіграних до цього ролей для Вас була найкомфортнішою?
– Коли буду старий, зможу відповісти на це запитання. Наразі я ще вчусь, кожна роль – відкриття
Довідка:
Роман Луцький народився 20 березня 1986 року в селі Боднарів Калуського району Івано-Франківської області. Після закінчення школи вступив на театральне відділення інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника (2008, курс заслуженого артиста України Р. Держипільського). Працював оператором на ОТБ «Галичина». З 2008 року – актор Івано-Фраковского обласного українського драматичного театру імені Івана Франка.
Найвідоміші театральні ролі: «Солодка Даруся» М.Матіос – Михайло, «Шлюха» В.Винниченко – Роман Віталійович, «Нація» за М.Матіос – Довгопол, «Наталка-Полтавка» І.Котляревський, М.Лисенко – Петро, «Занадто одружений таксист» Р.Куні – Стенлі Поуні, «Ніч перед Різдвом» за М.Гоголем – Князь Потьомкін, «Ромео і Джульєтта» В.Шекспір – Паріс, «Таксист – 2 або кохання на швидкості» Р.Куні – Стенлі Поуні, «…майже ніколи не навпаки» за М.Матіос – Кирило, «Три сестри» за А.Чеховим – Вершинін Олександр, «Назар Стодоля» Т.Шевченко – Назар, «Шаріка» Я.Барнич, Ю.Шкрумеляк – Богдан Сухоніс, «Енеїда» І. Котляревський – Зевс, «Оце так Анна..!» М.Камолетті – Бернар, «Оскар і Рожева Пані» Е.-Е. Шмітт – Батько Оскара.
