Скарби Андрея Шептицького
Минає 150 років від дня народження глави УГКЦ слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, який своєю всебічною і невсипущою працею піднімав український народ до рівня зрілости й гідности бути самостійним державним народом. За мудрі настанови й великі труди він отримав багато народних імен: Український Мойсей, Духовний будівничий, Провідник української нації, Великий митрополит.
Нині пригадаймо його великі скарби, які він поклав на жертовник служіння Богові й своїй Вітчизні.
Скарб у слові
В одному з листів до своєї матері А. Шептицький говорить про свій народ так: «Моя кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне і моральне нищення чужих мовою і вірою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, без керми і вітрил зміг зберегти свою, йому тільки притаманну, духовність». і вже на початку свого урядування в Церкві, 1900 року, владика Андрей у слові до вірних виголошує присягу: «Божу батьківську землю любити і не пускати її з рук, і на ній доробитися добробуту на взір інших народів». А наступного року в пастирському листі митрополит її підтверджує: «Як у кожній праці і в кожному слові, так і в тому моєму письмі я шукаю лише добра народу... Ті обов’язки накладає на мене не лише моє становище митрополита, а й торжественна присяга, зложена в день вступу в монастир, що буду відповідно до моїх сил працювати для добра суспільности, а найбільше — саме переконання, що ставить мене в ряді громадян-патріотів, із яких хотів би я бути найліпшим».
Наступні піввіку Роман Марія Олександер граф на Шептицях митрополит Андрей Шептицький ревно сповнятиме цю складену перед українським народом присягу.
Його діяльність охоплює не тільки душпастирство й суспільне життя галичан, а й чи не всі галузі народного господарства — торгівлю, промисли та модерне хліборобство й окреслює шлях його розвитку й поступу: «Ми всі думаємо про цей поступ і бажаємо своєму народові всесторонньо кращої будучности.
Всі здаємо собі справу з того, на чому цей поступ має полягати. Розуміємо, що треба нам звернути особливішу увагу на стан рільників, яких надмірне зубожіння і темнота видається часом непоборною перепоною до поступуѕ Мусимо вжити всіх можливих способів до здвигнення промислу, без котрого рільництво в наших часах не може утриматися. Мусимо на цілій лінії взяти в руки торгівлю, організувати в усіх селах всі ті установи, що яким-небудь способом помагають людям у їхньому житті і праці. Нема одної галузі культурного і економічного життя в нашому народі, в котрій ми зробили б хоч соту частину того, що потрібне. Сто разів більше, як у кожного іншого народу, треба нам іще думати про поставлення самих підвалин нашої хати, про цілу економічну сторону народного життя, без якої навіть найсвітліше політичне положення завжди буде безглузде і безхосенне».
На відміну від Європи, де Католицька Церква звертала основну увагу на робітників, кир Андрей у своїх посланнях, а головно в посланні «О квестії соціяльній», подає власний погляд на становище українського суспільства, говорить відкрито з народом про його важке економічне становище та способи його поліпшення. Андрей Шептицький часто стверджував, що тільки віруючі особи спроможні побудувати добрий економічний лад, оскільки їхньою метою є не лише особистий дохід, а й загальний добробут.
Саме тому, на переконання владики Андрея, парохи повинні були опановувати й світські ремесла: торгівлю, бухгалтерію, кооперацію, землеробство. До цього змушували обставини бездержавності українського народу, з другого боку, УГКЦ не мала серйозної державної підтримки від окупаційних урядів. Саме тому «християнин, а тим більше священик, мусить домагатися якнайстислішого контролю. Контроль вважати за брак довір’я, а навіть за особисту образу, є знаком такої примітивності у справах фінансових та економічних, що мусить бути підозріння, що цим самим прикриваєте нелад і невміння провадити справи»,— писав митрополит у посланні «Про милосердя». Зауважимо, що його моральний авторитет у суспільстві був беззаперечний. Не випадково, коли на Галичині виникло протистояння між українськими кооператорами та приватними купцями, митрополит своїми порадами благословив і довів до примирення обох сторін та був обраний до їхніх управлінських органів. Це стосувалося й інших серйозних питань громадсько-політичного життя краю. «Християнин може і повинен бути патріотом!», духовний пастир навчав, що найкращим виявом патріотизму є особиста праця та самопожертва, прикладом чого є духовенство та й усі ті, що в своєму становищі служать задля добра народу.
Сьогодні, коли ми оглядаємо багатотомну спадщину митрополита Андрея Шептицького в слові (до речі, далеко не всю зібрану й опубліковану), — пастирські послання, листи і документи, починаємо чітко бачити обриси його величної постаті. Хоч фундаментальних наукових досліджень його духовного слова наразі ще не маємо, впевнено можна сказати, що його твори часто були тісно пов’язані з його конкретним досвідом і практичною діяльністю, а його погляди на суспільство випереджували соціальне вчення Католицької Церкви на 50–60 років.
Скарб у капіталі
Владика Андрей на початку своєї душпастирської праці мав у своєму посіданні зубожіле селянство, греко-католицьке духовенство й невеликий прошарок інтелігенції, здебільшого адвокатів й учителів, та лишень перші спроби впорядкування економічного життя українців Галичини. Цілковиту відсутність розуміння потреби нового ведення господарства й фінансів українцями найкраще характеризує такий епізод з початку ХХ ст., коли митрополит Шептицький став депутатом Віденського парламенту. В 1902 р. міністерство сільського господарства Австро-Угорщини запропонувало близько чотири мільйони австрійських крон на розвиток сільськогосподарських проектів у Галичині (у той час дві крони становила плата робітника за день праці). Шептицький попросив українських парламентарів від Галичини підтримати цей законопроект, проте тодішній депутат Кость Левицький видав «геніальну» фразу: «А що ми з тими грошима будемо робити?». Й тоді Шептицький зрозумів, що йому не залишається нічого іншого, як самому створювати господарські школи й сильні економічні господарства та інвестувати власні кошти в українську Галичину. Дякувати Богові, рід Шептицьких був одним із найзаможніших як в Австро-Угорській імперії, так і в пізнішій Польщі. Згідно зі звітом за 1910 р. митрополит Андрей Шептицький мав на своїх банківських рахунках такі суми: «Земельний банк гіпотечний» — 4 441 667 корон, «Банк Овчарський» — 8 583 182 корон, «Крайовий союз кредитовий» — 27 203 616 корон, «Народна торговля» — 112 760 корон, з акцій і валют — 611 465 736 корон. Тобто загальна сума його коштів становила близько 700 млн. римських, і це не рахуючи тисяч гектарів землі й більше 30 тисяч гектарів лісових угідь. Погляньмо схематично, як владика Андрей формував відповідні українські структури у фінансах, сільському й лісовому господарствах та у видобутку нафти.
Отож фінанси. Завдяки Шептицькому Господарське товариство взаємного кредиту «Дністер» щороку поліпшувало умови для своїх клієнтів і найвищих здобутків домоглося через 10 років від початку свого існування саме за часів митрополита Андрея. Він, який зробив значні особисті вкладення в товариство, заохотив до цього духовенство й посприяв налагодженню співпраці із закордонними фінансовими установами. У 1908 р. Шептицький увійшов до складу комітету засновників першого українського банку, створеного на засадах іпотеки. Найбільшими акціонерами Земельного Банку Гіпотечного (ЗБГ), що почав повноцінно працювати через два роки, стали митрополит Андрей і товариство «Дністер». Здебільшого завдяки Шептицькому ЗБГ невдовзі став єдиним українським банком, що здобув визнання у світі, а його цінні папери оплачувалися у всіх банках Європи. ЗБГ займався довгостроковим кредитуванням житлового будівництва під заставу земельних ділянок і нерухомості. Банк також допомагав у разі тимчасових фінансових труднощів українським кооперативам і купецтву, що належали до «Сільського Господаря», «Народної Торговлі», «Маслосоюзу». Як наслідок, у 1936 році торговельний оборот українських молочарських спілок на Галичині майже вдвоє перевищував виторг такої самої кількості польських кооперативів і становив 8,36 млн. польських злотих. Кредити ЗБГ надавав часто під поруку митрополита, незважаючи на платоспроможність і фінансове становище позичальника. Водночас Шептицький дбав про те, щоб банк скуповував різні типи цінних паперів не одного, а кількох власників, зменшуючи ризики їх втрати чи банкрутства. Купівля-продаж цінних паперів за посередництва банку сприяла отриманню максимальних прибутків з акцій, і це був для митрополита надійний шлях збільшення статків із мінімізацією у разі фінансових негараздів. Банківські рахунки Шептицького носили назви відповідно до церковних потреб: «Національний музей», «Крилос», «Унів», «Гошів», «Яхторів»ѕ Шептицький був партнером багатьох європейських банків, будівельних і брокерських контор, через німецьких та довіреного адвоката купував у німецьких містах Вестерлянд-Сільді, Лейпцигу, Гамбурзі земельні ділянки і споруджував на них будинки на продаж. А прибутки від реалізації нерухомості надходили до вже відомого ЗБГ. Аналогічну діяльність митрополит провадив і в Голландії. До речі, дослідники віддають належне його фінансовій інтуїції, коли перед початком Другої світової війни у 1939 р. Шептицький продав усю нерухомість у передвоєнній Європі.
Сільське господарство. Маючи у власності кілька тисяч гектарів земельних угідь, на яких селяни-орендарі переважно вирощували сільськогосподарську продукцію, що йшла на експорт і до Європи, Шептицький був доволі відомою особою в ділових колах не лише Австро-Угорщини, а й Англії, Німеччини, італії, Швейцарії, Нідерландів. Про молочарські спілки ми вже згадували.
Видобуток нафти. На межі XIX-XX ст. в Галичині працювало 332 нафтових підприємства, більшість з яких належала закордонним інвесторам. іноземці провадили нафтовидобуток з особливим соціальним, економічним та екологічним цинізмом. Митрополит Шептицький був єдиним українським підприємцем, який становив їм конкуренцію. Він повністю викупив маєток Перегінське, що в Дрогобицько-Бориславському нафтовому басейні, й уклав договір на 30 років з нафтовим об’єднанням «Галіція» про видобуток вуглеводнів на митрополичих угіддях. За умовами цього контракту компанія заплатила Шептицькому одразу
1 млн. корон, а щомісячні прибутки надалі розподілялися так: 12% на два рахунки митрополії та особистий — митрополита. Додатково об’єднання зобов’язувалося платити по 500 корон за кожну задіяну нову свердловину.
У цьому бізнесі, як і в інших, традиційними були вимоги Шептицького щодо робітників: створити сприятливі умови праці для них і відповідно застрахувати їх на випадок травми або смерті на промислі. Жодне інше підприємство з тих, що працювали на той час у краї, не мало й натяку на такий «соціальний пакет». За належним дотриманням умов договору від імені митрополита наглядав довірений адвокат Гвоздецький.
Лісівництво. У Перегінському право на вирубування деревини митрополит передав фірмі «Глесінгер» з двома обов’язковими вимогами: дотримуватися належних умов праці робітників і забезпечити дровами всі церковні установи в окрузі. Шептицький першим утворив у своїх лісових угіддях екологічний осередок «Охорона природи». В такий спосіб майже 30 тис. гектарів лісових угідь було поділено на три господарські округи, якими управляли інженери-лісничі. На нарадах провідних фахівців за участю лісничих та урядників фірми часто бував і сам митрополит. Усі знали, що улюбленим його відпочинковим заняттям були об’їзди на кінній бричці лісових територій, тож він завжди був у курсі справ. У веденні лісового господарства митрополитові Андрею допомагав також його брат Казимир (у чернецтві — Климентій, нині Блаженний) — голова Галицького лісничого товариства і співавтор австрійського закону про ліси. Крім продажу деревини, лісові угіддя Шептицького славилися високим рівнем організації полювань, а мисливські угіддя в лісах Перегінська належали до найкращих у тодішній Польщі.
Найбільший скарб — у людях
Економічна модель Шептицького була унікальна для свого часу: він намагався створити українську християнську державу за умов окупації українських земель чужинцями. В центрі моделі лежала турбота про просту людину з її проблемами й клопотами, з її насущним життям. Разом із тим такий християнський персоналізм передбачав як відповідний статус і становище, так і відповідну поведінку самої людини та її вплив на розвиток народного господарства. В його розумінні, єдині праця та ощадність є джерелом майна християнина: «Люди часом думають, що наука ісуса Христа стоїть на перешкоді в старанні про дочасне майно. Хоч це не так! Наука ісуса Христа ще й помагає до осягнення добробуту. Бо освячує і скріпляє те, що, на згадку всіх розумних людей, є єдиною чесною дорогою до осягнення майна».
Кир Андрей переконує в цьому вірних не лише своїм словом, а й власними коштами, ділами, особистим прикладом. Порятунком для більшості українських селян Галичини Андрей Шептицький вважав кооперацію: «Лучіться разом, заводіть по ваших селах крамниці християнські, шпихлярі громадські і всякі інші пожиточні установи». Церква під урядуванням Шептицького засновувала осередки товариства «Сільський Господар» на парафіях і при читальнях «Просвіти», громадські склади для зберігання зерна та кооперативи змішаного типу «Народні доми», які кредитували селян і займались виробничою діяльністю й постачанням та збутом продукції. Митрополит давав особисті кошти і свою землю на організацію кооперативного ліцею та садівничо-городничої школи у с. Милуванні, сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у
с. Коршеві, пожертвував на український «Пласт» гору Сокіл. Під патронатом митрополичого ординаріату було створено українське ремісничо-промислове товариство «Зоря», де навчали юнаків комерції. Шептицький заснував у Львові українську склодувну фабрику з найсучаснішим устаткуванням вартістю 0,5 млн. дол. Разом із братом вони вклали поважні кошти в львівську шоколадну фабрику, а коли вона стала на ноги, відмовились від своїх часток. Митрополит також викупив кілька львівських будинків, які згодом на прийнятних умовах здавав у приватну оренду під представництва українських спілок і фірм, магазинів і помешкань. Водночас Андрей Шептицький спричинився особисто до фундації цілої низки банків, українських фабрик, магазинів, просвітницьких, навчальних, соціальних та медичних закладів. Як пишуть дослідники, в архівах збереглося багато томів листів, у яких робітники, ремісники і селяни ділилися з митрополитом думками щодо умов та оплати праці. До речі, науковці відзначають три обов’язкові вимоги, які Шептицький висував своїм розпорядникам або партнерам по бізнесу щодо найманих працівників: матеріальне стимулювання, нормальні умови праці та духовна опіка.
Непересічний історичний досвід
Нині для дослідників очевидно, що одним із визначальних чинників становлення національного господарського руху в Галичині першої половини ХХ ст. була УГКЦ й велику роль у цьому процесі відігравав її глава — митрополит Андрей Шептицький. Не менше вражають його здобутки у сфері соціального капіталу, що стали до певної міри революційним явищем, оскільки владика Андрей зумів підняти на новий рівень українське суспільство. Більше того, означені три сегменти трудів Шептицького заклали такі підвалини в духовній площині галичан, які дозволили зберегти національний український організм й успішно перетривати численні окупації загарбників. Але чи не найбільшою заслугою Великого митрополита стало втілення в Українській Греко-Католицькій Церкві ідеї спільноти як живого національного організму на засадах здорового християнського патріотизму. Цей непересічний досвід не таких давніх поколінь може бути цікавим і для сучасного українського соціуму, особливо коли соціальні потрясіння та суспільні зміни чомусь стають вигідними лише для пострадянських олігархічних кланів, а насущні потреби всього суспільства відходять на маргінеси.
* * *
Образки з життя Андрея Шептицького
Долар і галицькі сироти
Якось під час душпастирської поїздки до США на початку 20-х рр. ХХ ст. Андрея Шептицького боліла нога (замолоду дуже пошкодив її, впавши з коня). Надворі було слизько, але він вперто шкандибав пішки до свого готелю. Священик, що його супроводжував у поїздці, потім дивувався, чому митрополит не взяв таксі, адже це коштувало би всього долар. Митрополит Андрей на це відповів:
— У Галичині за цей долар сирота зможе цілий тиждень прожити.
У США Шептицький зібрав для галицьких дітей-сиріт 8 000 доларів, які перевіз зашитими у свій пояс і на батьківщині передав до банку.
Боснією подорожував трьома класами
Жахливими були початки господарювання галицьких переселенців на боснійській землі наприкінці XIX ст.: серед непрохідних пралісів, без житла, без худоби, без потрібного господарського реманенту... Навесні серед переселенців лютував голод: люди рвали молоде букове листя, сікли та варили... У такій неймовірній скруті єдиним, хто прийшов на допомогу нашим переселенцям, був митрополит Андрей Шептицький. Коли йому стало відомо про боснійських українців та умови їх перебування на нових землях, він не лише потурбувався про забезпечення їхніх духовних потреб, а й особисто тричі відвідував українські поселення між Савою і Дравою.
Боснією, як із гіркотою жартував митрополит, йому доводилося подорожувати трьома класами: першим — коли їхав на возі, другим — коли йшов біля воза, і третім — коли сам мусив пхати воза.
Ще під час своєї першої поїздки 1902-го, щоб матеріяльно підтримати переселенців, митрополит вирішив купити поблизу українських поселень землю під виноградник, де працювали б і заробляли б на прожиття нещасні співвітчизники. Робота на ньому врятувала від голодної смерти не одну українську родину. У 1908-му в селі Камениці за ініціативи та матеріяльної підтримки митрополита Шептицького для забезпечення духовних потреб боснійських українців було засновано монастир отців студитів. У 1914-му серби його підпалили.
Найкращі мисливські угіддя
Лісові угіддя Андрея Шептицького, крім продажу деревини, славилися високим рівнем організації полювань. Мисливські угіддя в лісах Перегінська належали до найкращих у тодішній Польщі. Тут було обліковано 100 ведмедів, 500 оленів і 2500 козуль. На полювання сюди із задоволенням приїздила европейська знать, зокрема дипломати. Серед відомих постійних мисливців — князі Габсбурр, Ліхтенштайн, Радзивіл, Любомирський, графи Потоцький, Дідушицький, Тишкевич. Ціна разового полювання становила 100 доларів. У 20-х роках Шептицький на своїх землях, зокрема й лісових угіддях, проклав
106 км вузькоколійки, яка полегшувала пересування і мисливцям.
«Фортуна» на рівні
Звернення підприємців до митрополита з проханням допомогти в бізнесових справах було ледь не звичною річчю для Галичини часів Андрея Шептицького. 1922 р. вдова професора Перемишльської гімназії і літератора Ореста Авдикевича Климентина з роду графів Глинських, яка розпродала домашнє майно й організувала Першу українську фабрику солодощів «Фортуна», вирішила налагодити свій бізнес у Львові. Тут конкуренція була гострою, й через брак вільних коштів для розвитку виробництва Климентина Авдикевич звернулася по допомогу до митрополита Андрея.
24 травня 1924 р. за новою угодою Шептицький став співвласником «Фортуни нової» — 50 на 50%. До грошового внеску митрополит долучив свою нерухомість вартістю 10 тис. доларів — нове фабричне приміщення. А через півтора року митрополит передав повноваження своєму братові Климентію Шептицькому, ігуменові Успенської лаври в Уневі, яка внесла до спілки ще 10 тис. доларів. У 1935 р. фабрика експортувала солодощі до европейських держав і навіть до США.
Коли фабричні справи налагодилися, брати Шептицькі офіційно відмовилися від своїх майнових прав на користь Климентини Авдикевич. і такий приклад у бізнесовій діяльності митрополита, як стверджують дослідники, не поодинокий.
Феноменальне чуття
Андрей Шептицький був доволі відомою особою в ділових колах не лише Австро-Угорщини, а й Англії, Німеччини, італії, Швайцарії, Нідерляндів. Він був партнером багатьох европейських банків, будівельних і брокерських контор. Австрійські видавництва друкували для митрополита книги, італійські та грецькі підприємства постачали вино й солодощі, німецькі пропонували нерухомість. Шептицький через маклерів Вехерсона і Віхерса та довіреного адвоката Берендса купував у німецьких містах Вестерлянд-Сільді, Ляйпциру, Гамбурзі земельні ділянки й споруджував на них будинки на продаж. Будівництво здійснювала компанія «Heinr Bomhoff Architekt B.D.A.». Аналогічну діяльність митрополит провадив і в Голландії. А прибутки від реалізації нерухомості надходили до ЗБГ.
Слід віддати належне політичному чуттю А. Шептицького: у 1939 р. в передвоєнній Европі він продав усю нерухомість.
* * *
Митрополит Андрей Шептицький: Як будувати рідну державу?
* Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та такою, що забезпечує щастя всім громадянам, організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнорідних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріальним, а й моральним тілом.
* Коли всі засади Євангелія є в народі загальноприйняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і чинить по велінню християнських чеснот, труднощі, що пов’язані з верховним проводом, розв’язуються мирно й корисно для загального життя. Але коли тих умов немає, а тому й немає і Божого благословеньства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, не здібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро. і тоді мусять вони впровадити в будову хати безконечні безпорядки. А що не можуть до того самолюбства признатися, мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публічну «опінію загалу».
* Ясно, як на долоні, що Рідна Хата (держава) не постане, якщо не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, обходячи всі різниці, які їх ділять, завести між собою якнайбільшу єдність. Тієї єдності Україні треба, а та потреба накладає на нас усіх обов’язок, і від сповнення того обов’язку залежить майбутнє Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати, — то мусимо мати бажання глибоке й щире; якщо та воля не є тільки пустою фразою чи ілюзією, — то вона мусить проявлятися на справах, і ті справи мусять вести до єдності. До єдності в усіх напрямах, а тому й до релігійної єдності.
* Не здібні бути провідниками роздуми замінюють демагогічними закликами, волю заміняють пристрастю, пристрасть доводять до шалу, усяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обов’язкові для всіх закони, оборонців права і справедливості представляють фанатиками. [ѕ] Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим не обмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним попранням всіх її прав, безмірним бажанням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть проти братів — і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не визнають; моральність для них — самоволя, закон для них — безправство.
* Якщо різні християнські Церкви в Україні мають сповнити завдання: дати українському народові єдність, — мусять позбутися того духа розколу і ненависті, який спричиняє те, що українець українцеві — ворог. Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, що можемо, щоб помиритися і в собі самих побороти дух розколу і ворожнечі проти братів.
