Тарас Прохасько: Мені просто дуже пощастило
Новий блог відомо письменника Тараса Прохасько на Збручі.
Перед зимовими або весняними канікулами ми з братом отримували листа, адресованого саме нам. У листі була картка, переважно репродукція з якихось старих майстрів, з видрукованим на машинці текстом-програмою нашого перебування у Львові у випадку нашого приїзду на кілька днів. Санкування у Єзуїтському городі, скансен, органна музика у Марії-Магдалині, картинна ґалерея, музей меблів і начиння, врешті всі музеї, всі музеї-квартири…Ми приїжджали, і все це було. І було велике помешкання, висота якого особливо відчувалася у тісному туалеті. І шафи з дивовижними книгами, якими ми зачитувалися у десять–дванадцять років — усі томи Записок НТШ, тритомник УЗЕ, Бібліотека руського красного письменства, Листопадовий зрив, Науково-Літературний Вісник, історія галицької політичної думки... Було бюрко з вузькими довгими шуфлядами, яке належало Костеві Левицькому. Були рукописні часописи пресової квартири УСС. Очевидно, було кілька Трушів, багато Смольського, Музика, школа Новаківського. Якісь чоловічі перстені, годинники і печатки. Килими Кульчицької і кераміка з фабрики Левинського. Були вікна з мосяжними клямками, стародавні ґданські фотелі і креденс, наповнений сецесійною порцеляною. Рисунки, знимки, листи… Мінялися сезони і змінювалися квіти у прозорих шкляних тубусах. Грибова зупа, налисники з капустою, торти із сушених фруктів і непечені сирники. Внутрішній балкон, на який виходила більшість вікон, через які можна було на той балкон вилізати. Потім львівський світ розширювався — як і обіцяло запрошення. Єзуїтський город, цитадель, усі музеї, Брюховичі. І всюди — зустрічі із тими дивними людьми, які були рештками незнищеного Львова. Тими людьми, які дивом уціліли, коли топилися атлантиди. Людьми, які продовжували жити у Львові тільки тому, що завжди були меншістю. Бути меншістю і далі залишалося їхньою головною функцією, їхнім найбільшим призначенням. Мені просто дуже пощастило, що я їх ніколи не забуду.
Так само мені пощастило, що я кілька років щодня бував у старому університеті. І що певний час жив на Рогачці. І щодня ходив попід колію і попри Онуфрія. І попри Параскеву. І Миколая, і Марію Сніжну. І що навчився бачити все те, що робиться на стінах камениць між першим і другим поверхом. І що кожного дня заходив у якусь наступну незнану браму.
Мені страшенно пощастило, що впродовж кількох років я щодня мав дві години на то, аби ходити Львовом. І що тепер маю у цьому місті так багато місць, невідривних від порозставлених у всіх місцях подій і споминів. І після всього цього я був щасливим, що не був вражений десятками чудесних міст світу. Бо всі вони — так чи інакше — вже виявлялися знаними, близькими і зрозумілими після сотень годин проходів Львовом.
А ще мені пощастило, що я втратив усі можливості жити у Львові нащодень. Що я — як ті мої перші містові орієнтири — можу бути тут меншістю. Тим, який приїжджає до рідного вряди-годи. Тоді, коли виникає потреба пережити трохи щастя. Повторити паролі, закладені у різні шпарки кількома поколіннями власної пам'яті. Пройтися пляжем, який не тулиться до жодної води. Почитати улюблені будинки. Зустріти тих, кого винесло на цей берег. Втомитися від радості. Побути у місті міст.
Найбільше мені пощастило у тому, що я можу зрозуміти, наскільки мені пощастило. Навіть якби все було якось інакше.
