Тарас Прохасько: Не ображайся, любий, честь…
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохасько на Збручі.
Один із найзмістовніших діалогів у світі я багато разів чув від своїх дітей. Коли вони були малі, найчастіше перебували у товаристві одне одного. Нікого чужого ще не знали, тож у їхньому мікросвіті мало вміститися все, що можливе у світі. І дуже часто якісь спільні дії закінчувалися таким діалогом: чому ти мене постійно ображаєш – емоційно допитувався один, на що другий спокійно відповідав – то не я тебе ображаю, то ти ображаєшся. Дивлячись на них, я розумів, як влаштоване життя людей між людьми.
Я не схильний ображатися, бо знаю, що сам своїми рішеннями, діями, словами, своїм життям, а навіть тим, як виглядаю, нехотячи постійно ображаю безліч людей, яким все це моє не подобається. Знаю також, що ніколи не можна досягти такого, аби хтось інший сприймав те, що у тебе в голові, хоч трошечки так, як відчуваєш сам. І в такому разі прийняття іншого – це максимум близькості, якої можна досягнути.
Найгіркішу образу я пережив кілька років тому у Празі. Мав три години між літаками і поїхав автобусом до міста. Була гарна осінь, я зайшов на острів Кампа, перейшов через ріку на Малу Страну, вернувся у середмістя, щоби зайти до «Золотого тигриса». Весь час був задоволений собою – бо дві години у Празі, бо наважився, бо все вдається. Нарешті «Золотий тигрис». Це місце для мене особливе. Там кожного дня сидів Грабал, а я прочитав усе, що він написав. Цього разу у кнайпі було надто багато людей, не було жодного вільного місця. Я став коло шинквасу, з самого краю, там, де була фірточка, через яку ходив кельнер, закурив, захоплено оглядав господу, прислухався до таких грабалівських розмов при столах, чемно чекав можливості попросити пива на стояче. Аж тут бармен наповнив наступну гальбу, взяв ще п'ять повних і поніс комусь шість пив. Біля його фірточки стояв я. Він уміло тицьнув мене животом і крикнув, що в нього, курча, стільки роботи, а ще й плутаються під ногами, ходять сюда різні, кого нікому тут не треба... Я був обурений і страшенно ображений. Відразу пішов геть, ішов вулицями, глибоко дихав і намагався віднайти пояснення. Заговорити образу потрібними словами.
Врешті таки знеболився, і мені стало смішно. Дійсно ж я плутався під ногами, справді, нікому я там не був потрібний, він робив свою роботу. І по мені ніяк не було впізнати українця, захопленого Грабалом, який вивчив усе написане про «Золотий тигрис» і прийшов сюди на поклін. І з такого смішного поштовху народилася така сильна образа. Яку я, до речі, зумів осмислити і деміфологізувати.
То чого тоді дивуватися, коли у значно складніших речах саме образи стають паливом для тривалих і трагічних, страшенно кривавих конфліктів. І добре ще, коли ті образи є персональними, пов'язаними із власним еґоцентризмом. Значно гірше, коли образи стають колективними, передаються від одного до іншого як частина самоідентифікації. А ще коли йдеться про гідність – річ дуже трудну навіть до трактування, не кажучи вже про нездійсненність. Коли обрáзи стають не особистими настирними óбразами, а спільними образáми.
На ображених воду возять – казали наші армійські командири. Але разом з тим кожен командир намагався уважати на цих господніх водовозів, коли в їх руках опинялися зброя і патрони. У спільних діях неможливо не враховувати постійної присутності дуже різних ображених. Зрештою, саме вони роблять історію, час від часу переважуючи різні шальки ваги часу. Бо навіть найкращі рішення і шляхи розвитку, навіть наймиліші світові тенденції не можуть багатьох не ображати. Хоча би так, як казав Майкл Корлеоне – це ображає мій розум. І тоді відповідь – це не я ображаю, це ти ображаєшся – вже зовсім нічого не важить.
