Тарас Прохасько: Халтурні тези партацької доповіді

Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Zбручі.

У ці секунди і хвилини, коли таким, яким є у ці секунди і хвилини (ще'м таким ніколи не був і вже більше таким не буду), коли натискаю літери, які після певних операцій залишаться незмінними на багато-пребагато наступних хвилин і днів, мені важливими є кілька зауваг.

 По-перше, ця тема щодо реплікації і тиражування є зовсім не новою. По-друге, ще не знаю ні тих тактичних і стратегічних рекомендацій, які можна би витягнути, ні навіть висновків, які більш-менш достойно завершили б от ці спостереження і міркування. Суцільна феноменологія. Хитка гіпотеза. Щось на ґатунок відносної етології.

Але – фоєр! (Так я завжди казав усім дітям, коли починав пхати поперед себе візочок із кимось з них).  Sic! Так званою новацією є та обставина новітніх часів, що все більша кількість реплікацій фіксуються у такий спосіб, що їхнє збереження належить цифровій ноосфері, на нищення якої не впливають традиційні фізико-хімічні процеси.

Ще недавно у примітивних народів було таке уявлення про фотографування, що воно забирає частку душі. Разом з тим, ще відносно недавно на світі жило дуже багато людей, які жодного разу не бачили ніякого свого відображення, хіба – як Нарцис – на поверхні якоїсь води. Зрештою, пам’ятаю часи панування фотокераміки – тоді  могили старих людей оздоблювали їхні мало не молодечі фото. І пам’ятаю себе ще кілька десятиліть тому: як мені подобалося працювати  на радіо, бо знав, що все промовлене розчиняється у етері і слово таки горобець. Таке саме було у давніших газетах – тільки тиждень на папері, який невдовзі зотліє, згорить, адже газети були не менш потрібними яко папір. Підстилки, підкладки, обгортки, наповнювачі, розпалка, витирачка і т.д.

А потім у наше життя прийшла цифра, про яку попереджав ще висміяний у певному сенсі Піфагор, котрий народився за пів тисячоліття до наших двох і трішки тисячоліть. Цифра почала фіксувати і зберігати кожну нашу реплікацію. Кожен з нас – досі доволі цілісний і дещо незнаний – розсипався на мільйони незнищенних наразі нано-нас. Те, що колись було прописано у хроніках і автопортретах, потім у книгах, симфоніях, листах і протоколах, потім у кількох довідках, характеристиках, метриках, тестаментах і автобіографіях, у грубших чи тонших особових справах врешті-решт.

От це і є тим субстратом, який будь-якого біолога підштовхує до безрезультатного висновку про початок нової ери – ери вірусології.

Реплікації особистості працюють тепер за законами вірусів. Відповідно, ідентичність, яку ми представляємо, набуває вірусного характеру. Це вже не відображення у воді і не кілька узагальнюючих записів і зображень. Ідентичності реплікуються із швидкістю часу, який – на відміну від падіння – не має сталого коефіцієнту прискорення.

Інформаційні цифрові вірусоподібні репліки записуються у сховку, який вже нам не належить. І ким я є тепер? Усі телефонні розмови, усі переміщення під камерами, усі переміщення залізницею. Ніщо наразі (наразі – антидот, бо не відомо, скільки ця цифра витримає нашу вірусну реплікацію) не зникає. Лисиця, яка замітає хвостом свої сліди, мабуть, зійшла би з глузду навіть без «цок у лобок».

Боюся про таке казати… Але навіть наш Бог потерпів від цієї тотальної реплікації. Цілком може бути, що мільярди Його реплікацій таки забирають часточку Божого, як про те казали примітивні народи про свою, за Божою подобою сотвореною подобою.

Автор: Тарас Прохасько, для Zбруча

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!