Тарас Прохасько: Сервус!

Новий блог франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Zбруч.

Місцевість, де це відбулося, і всі передумови та складні обставини, які привели нас у то місце (властиво, до тих людей, але місце тим і характеризується, що у ньому можуть бути певні люди), не мають особливого значення, бо хочеться вірити, що такі речі можуть бути універсальними чи – як нас учили в школі – мати загальнолюдське значення. Стосовно місця, однак, варто внести обмежувальні характеристики: доволі велике місто у демократичній країні, клімат такий, як у Львові, лиш нема того львівського ефекту баняка, коли все вариться у западині, оточеній краями вододілу.  Кліматичні умови виявляться потрібними для того, щоби уявити собі, як і що тут може рости без особливих старань. Щодо обставин, то вони були тими, на яких тримається один з кількох сюжетів у європейській новелістиці від початків її історії. Ми опинилися у чужій країні, в чужому місті без грошей, без обіцяного нічлігу і – що найголовніше для плекання новочасного драматизму – без відповідних засобів зв’язку. Нас попросту ніхто не зустрів в умовленому місці, бо – це гарний штрих до країнознавства – єдина особа, на якій весь візит тримався, запив і за своїм багатолітнім звичаєм, про який ми дізналися, як то переважно буває, вже згодом, засів у підміській хатинці, вимкнувши всі телефони, пошти, накупивши перед тим гороху для густої зупи на тиждень і повну торбу киру в українців біля автовокзалу. Встигнути попередити про старт свого запою він не встигав.

 Було дуже зимно, щоправда, без морозів. Мову країни перебування ми знали дуже добре. Пізнім вечором підійшли до молодого хлопця, який, сидячи на лавці на головній вулиці, підсвічував собі увімкнутим екраном лептопа. Попросили у марній надії подивитися пошту. Через десять хвилин він вже вів нас із собою вуличками старого середмістя, час від часу переходячи з одної на другу крізь темні і вузькі проходи всередині камениць. Остерігатися не було чого, навіть знаючи про прибутковість міжнародної торгівлі людьми.

Помешкання, куди ми прийшли було розкішним у тому сенсі, що тут можна було би знімати атмосферне кіно франко-ще чийогось співвиробництва. Воно було справжніми джунглями. Все було заставлено посудинами, в яких буяли всілякі рослини. Від мікропроростків до довжелезних ліан і дерев аж до стелі. У вузьких шпарах між рослинами проходити треба було так, щоби переступати і відслоняти ще якісь рослини. Величезний покій, довгий коридор і достатньо містка кухня, в якій, зрозуміло, процвітала пахуча марихуана. На витертому фотелі сидів зарослий всюди, крім грудей (є такі світлі голі груди із дуже тоненькою шкірою на грудині і ребрах, яка дрібнесенькими морщинами, що при певному освітленні видаються дитячою гладкістю, виказують поважний вік чоловіка). Він сказав, що ми втомлені, і нас відпровадили до його лігва, сам він буде спати сидячи у кухні. Матрац на старому паркеті під десятками рослин, простирадла пахли чистим давно не праним життям, замість меж ліжка – стоси книжок кількома мовами і без жодних слідів хоч якого секстанства, ніякої антропософії, ніякої ботаніки і дендрології, ніякої східної мудрості. З філософії – лише Декарт і Лешек Колаковский з автографом.

Спалося неймовірно добре. Настільки повно, що було зрозуміло, що ще раз так не скоро буде.

Вранці нас поїли чаєм, годували намоченими зернами, і старий питав, чого ми тут опинилися. Потім впродовж чотирьох хвилин він пояснив, для чого живе на землі і чому ми тут опинилися. Знаєш про способи поширення насіння? Часом пес живе лише для того, щоби до нього чіпалися реп'яхи. Білка десь затикає горіх, про який не може згадати. Птахи їдять і файдають неперетравленим через кілометр. Я такий самий. І ці мої помічники такі самі. Як капітан Галансога, який привіз на заболочених в Америці чоботах дрібне насіння, що поширилося у цілій Європі. Треба їм помагати проявлятися. Але не гарувати, як із бараболею. Нічого від них не хотіти, лиш включитися у потік розмноження і експансії. Сіяти, пхати, садити, втоптувати, метати. Зробити щось логістичне, далі най собі дають раду як вдасться. Є нащо жити, коли служиш іншому життю по-братськи. Я перевірив на собі –  так легко і просто.

Ми обнялися з гуру і поступово вийшли на трасу автостопу. Була весна, все зеленіло, а я бачив тільки тисячі клаптиків землі, куди можна би було щось вкинути. Запхав руки у кишені куртки. А там – купа розмаїтого насіння. Не довіз додому навіть сортових гарбузів.

Тарас Прохасько для Zбруч

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!