"Ти відчуваєш дикий сором, що виглядаєш не як усі" - коломиянка Неля Леонідова про життя з пораненням

Переселенка Неля Леонідова – двічі втікала від війни, отримала важкі поранення, але не втрачає оптимізму і віри, що знову стане красивою.

Неля Леонідова родом з міста Зугрес Донецької області (неподалік Ілловайська), але після повномасштабного вторгнення знайшла новий дім у Коломиї. У розмові з кореспонденткою Бліц-Інфо жінка розповіла, про те як чудом вижила після страшного поранення, як двічі стала переселенкою, та про ставлення до людей з травмами війни.

«У 2014 році коли прийшли росіяни, ми ще намагалися жити нормальним життям. Я водила дітей до дитсадка, бо там годували і є бомбосховище, а в нашому будинку не було. У серпні росіяни нам сказали, що здають місто нацгвардії України. Всі люди почали тішитися, виходити на вулиці, бо чекали наших хлопців. 13 серпня ввечері я пішла забирати з садочка свого сина і сусідську дівчинку. Але полетіла російська авіація... Це коли Іловайський котел був… Діти побігли від мене, я за ними. Перший вибух і я відчула як вуха заклало, в очах потемніло. Я думала лише як добігти до дітей. Добігла до них і впала накриваючи їх собою. Коли все закінчилося, в мене була одна-єдина думка, що слава Богу діти живі. Але я вже не відчувала тіла. Остання думка була, що я помираю»,- пригадує жінка той страшний день. 

Неля каже, що її привезли до лікарні як «груз 200» і кинули у морзі. Коли прийшла до тями, то не зразу зрозуміла де знаходиться.

«Я почала волати де мої діти? Вони підбігли, кажуть: «реаніматолога, жива!» Питають як звати. Я відповідаю і зразу питаю: «діти де?». Вони сказали, що діти живі, їх вивезли до України. Після цього я втратила свідомість і впала в кому. Останнє, що чула: «вона має жити! У неї двоє дітей!». Не знаю скільки я пробула у комі, але коли вийшла з лікарні, то вже було холодно»,- ділиться жінка.

Пані Неля каже, що після повернення з лікарні, її двоє дітей Кароліна та Єлезар взяли на себе усі хатні справи і догляд за нею.

«Коли мене поранили «мамою» стала моя донька. Син теж їй помагав. Він у 5 рочків став дорослим. Він розумів, що мама не ходить, їй треба щось піднести, щось подати, чаю дати. Я півтора року провела по лікарнях. В мене було 18 осколків, немає шматка спини, опущена нирка, видалили товстий кишківник, частину тонкого зашили. Одного ока немає, а на другому часткова атрофія зорового нерву від удару. Я бачу лише периферичним зором, але вдячна і за це, адже можу побачити дітей і внуків»,- розповідає Неля. 

Втім на цьому випробування жінки не закінчились, адже у 2022 році війна знову прийшла на її поріг. В той час вона з дітьми жила уже на Харківщині, адже з такою важкою травмою її взяли тільки у військовий госпіталь у Харкові. 

«Ми там 8 років жили у Пʼятихатках біля військової частини. І пів четвертій годині 24 лютого, знову «доброго ранку»... Ми вибігли з хати і перша думка у мене була: «можна хоча б цього разу мені без поранень?». Я відразу все підготувала для життя в укритті, адже був досвід: свічки, їжу, воду, крісла. Ми сиділи у підвалі майже місяць. На щастя місцеві хлопці привозили їжу, щоб я готувала, адже у нашому підвалі багато людей сиділи. Вирішили, що треба виїжджати коли нам снаряд прилетів у будинок. Руські бігають вулицями, а я ганчіркою тримаю залізні двері у підʼїзд, бо розумію, що зараз вони покладуть усіх якщо зайдуть. Стою, тримаю ті залізні двері і думаю: якщо відстрілять руку, то хай буде, головне, щоб не зайшли. Наші хлопці позаду будинку, а вони попереду. І коли їх колону розбили, вони пішли у будинки»,- пригадує пані Неля.

Третій раз вона з дітьми і внуками переїхала вже на Прикарпаття. Втім жартує, що знову дуже «вдало» вибрала місце - Коломию, куди постійно ціляться.

Втім, за словами жінки, найбільшим випробуванням для неї стало не поранення, не дві втечі від війни, навіть не важкі роки лікування та реабілітації, а відчуття себе не такою у суспільстві.

«Коли у тебе є травма, ти відчуваєш дикий сором, що виглядаєш не так як усі. А люди можуть мати поганий настрій і тут ти з таким обличчям. Буває ображають, кажуть, що мене Бог прокляв. Чесно вам скажу, що жити з таким обличчям 10 років дуже важко. Коли у тебе пальцями на пляжі тикають, коли однокласники у школі моїм дітям казали, що в тебе мама уродка… Я не ходила на перше вересня, адже батьки розмовляли про мене при дітях»,- зі сльозами на очах зізнається Неля.

Вона переконана, що поки у нас не буде моральної реформи, інші не мають сенсу. Адже люди у пострадянському просторі не навчені, як правильно співжити з тими, хто отримав травми, або має якісь вади від народження. Але на її думку, тут питання не до конкретних людей, а до суспільства загалом. 

«Це жахливо, коли ти був здоровою людиною, а за мить тебе позбавили всього: права на життя, на похід до школи, права вдягнути сукню, яка тобі подобається, бо з тебе будуть сміятися, або й ображати. Хочеться, щоби до таких людей не відносилися з огидою або жалем. Мені не потрібна жалість, а людське відношення. Я хочу бути повноцінною людиною. Страшно не фізична інвалідність, а коли ти в душі відчуваєш інвалідність, бо суспільство тебе таким робить – ось це важко. Коли ж зʼявляється шанс знову стати «нормальною» людиною – це ніби шанс народитися заново»,- вважає Неля. 

Зараз мрія жінки знову побачити себе у дзеркалі красивою, почала здійснюватися. Під час міжнародної місії Face the Future лікарі сказали, що зможуть встановити їй протез ока та відновити обличчя.

«Усі 10 років я думала: «Боже, ти довів мене до цієї точки у житті, врятував, навіщо? Я вже втомилась ходити з таким обличчям». І тут мені передзвонили коли я їхала в автобусі і повідомили, що міжнародні фахівці візьмуться за мій випадок. Лікарі сказали, що попереду кілька операцій, але вони відновлять обличчя. Коли мені скажуть, що я знову гарна, я буду найщасливіша»,- підсумовує Неля. 

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!