Той, що умів бути невидимим: З чим зіткнулися батьки загиблого прикарпатського воїна

Батько загиблого прикарпатського вояка розповідає про черстві душі та людей-нелюдів, які часом можуть заляпати своєю байдужістю славу справжніх героїв

Герой на 113-ій

«Про синочка пише на 113-ій сторінці. Ось тут, бачите?.. Це наш Віталик. Був…». Батько Віталія Козака гортає книгу скорботи, пам’яті і шани України «Горять свічки на серці України», в якій коротко розповідається про прикарпатців, загиблих у зоні АТО. А хіба можна коротко, коли спогади про нього й досі ятрять душі найрідніших? Від сина тільки внук лишився – 10-літній Сашко, пише Галицький кореспондент.

Сержант, старший розвідник-радіотелеграфіст 93-ї окремої механізованої бригади із Тлумача Віталій Козак ще рік тому загинув від кулі снайпера в районі Авдіївки та Опитного, недочекавши вісім днів до свого 34-ліття.

Після звичного чергування прикарпатський вояк попрямував перепочити, але виявилося, що танк, стріляючи, перебив дріт, за допомогою якого солдати підтримували зв’язок. Треба було з’єднати той дріт. Віталій Козак разом із побратимом пішли шукати розрив. Коли ще крокували по траншеях, то нічого, а потім довелося ступати по самому дроті. Якраз у цей час ворожий снайпер поцілив у Віталія. Просто в шию – в сонну артерію. Моментальна смерть. Напарник поніс на собі мертве тіло прикарпатця. Зненацька почав стріляти танк. Поруч вибухнув снаряд. Побратиму знесло осколком півголови. А решта численних осколків наскрізь пошматували тіло Віталія.

Люди-нелюди

Одразу після похорону в батьків почалося ходіння по муках – оббивали пороги різних інстанцій, аби зібрати всі необхідні документи. Результати розслідування випадку загибелі довелося діставати правдами і неправдами, як розповідає батько Віталія Михайло Козак. Коли згорьований тато вперше зателефонував до командира військової частини щодо акту розслідування, то лише почув, мовляв, той не знає про загибель у нього такого солдата і взагалі зараз не готовий відповідати, нехай телефонує пізніше. Так чоловіка футболили не один тиждень.

Михайло Козак жахнувся, обпечений болем і приниженням: його рідна дитина, його цілий всесвіт, згинув, а їм байдуже – це просто чергова невідома бойова одиниця. «Черстві душі», – замислено додає батько.

На щастя, отримати довгоочікуваний акт допомогла юрист із обласного військкомату. Та на цьому гіркі розчарування не скінчилися. Поки тіло Віталія Козака перебувало в морзі у лікарні в Дніпрі, його товариш придбав нову військову форму та передав працівникам моргу, аби ті одягнули побратима, як належить. Адже форма, в якій солдат зустрівся зі смертю, була повністю закривавлена та зрешечена осколками. Та коли тіло доставили в тлумацький морг, батьки аж сахнулися: на дні злиденної цинкової труни лежав їхній син у страшенно подертій і брудній формі – у тій самій австрійській формі, яку тато свого часу вислав Віталієві на фронт.

Куди подівся новий камуфляж, про який подбав товариш Віталія? Невже вкрали? «Люди-нелюди… Хіба так можна?» – з глибоким сумом у голосі каже Михайло Козак.

Не прийшов – привезли

Життя Віталія Козака до війни було звичайним. Змалечку допомагав батькові займатися бджільництвом. Здобув юридичну освіту, працював у районному відділі УМВС, чим тато й досі пишається. «Коли він йшов працювати в міліцію, я йому одразу сказав, що не дай Боже, аби він когось бив чи брав хабарі, – розповідає Михайло Козак. – І Віталій того ніколи не робив. Він завжди був добряком».

Потім чоловік одружився, грошей для утримання сім’ї бракувало, мусив їздити за кордон на заробітки. Коли вибухнула Революція гідності, Віталій одним із перших вирушив до Києва. Там неодноразово майже втрапляв у руки смерті, і все якось вдавалося вислизнути. Проте вона, мабуть, його  запам’ятала й незабаром вернулася по своє, впіймавши на війні.

До речі, у зону АТО Віталій вирушив добровольцем: кілька разів поспіль ходив у військкомат, аби його призвали – йому постійно чомусь відмовляли. Зрештою таки взяли.

На фронті одразу заробив собі позивний Каспер, бо, наче той привид, тихо ходив і вправно умів залишатися непоміченим у ворожому лігві, виконуючи розвідувальну роботу.

Коли б мама Орися Козак не телефонувала Віталію на фронт, син завжди відповідав однаково: «У мене все добре». У день загибелі вона теж з ним розмовляла. «Що робиш, Віталику?» – «Ось із хлопцями картоплю смажимо» – «А я пироги готую. Приходи до мене, дитино, на пироги» – «Мамо, я ще трохи і прийду». Не прийшов – привезли.

«Коли я те взнала, то наче земля пішла з-під ніг, – плаче Орися Козак. – Так благала Господа, аби вернув мого синочка, аби це все виявилося неправдою». За одну добу вбита горем мати посивіла.

«Ми вдома бачили по телевізору, що в країні війна, що хлопці гинуть, – зітхає Михайло Козак. – Але й подумати не могли, що війна забреде і до нашої хати».

У матері й досі при самій лише згадці синового імені починають котитися сльози. І вдень, і вночі. Протягом дня багато роботи, якось усе закрутиться-завертиться, наче трохи відляже від серця, а потім заходить у хату, а там його фотографії. Знову плаче.

Лиш би живим був

22 вересня 2015 року Віталія Козака посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. «Хай би не було тих всіх нагород і орденів. Краще би наш син живим був», – зі слізьми на очах каже батько.

Одразу після похорону Михайло Козак ініціював у Тлумачі збір коштів, аби купити автівку хлопцям на передову і харчі. Місцеві підприємці охоче відгукувалися: хтось дав сто гривень, хтось – тисячу. Загалом вдалося зібрати аж 65 тисяч гривень. Машину освятили та з молитвою відправили у пекло АТО. Михайло Козак наостанок сказав бойовим побратимам Каспера, що відтепер це авто воюватиме замість сина.

За життя Віталій Козак умів бути невидимим для ворога, а тепер став таким для всіх і назавжди. Але то лише про людське око. Батьківське серце відчуває – синочок і досі поруч. Якось він навіть усміхнувся татові уві сні.