Тріумф і трагедія Музею визвольної боротьби України у Празі (1925-1948)
Створений 1996 року Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби ім. С. Бандери був першим в Україні, який розпочав велику працю щодо збирання, опрацювання та популяризації історії українського визвольного руху. Та перший в історії наших змагань за волю й державність музей визвольної боротьби України було засновано ще 1925-го у Празі. І згодом він став найбільшою і найвідомішою українською установою такого типу й тієї доби поза межами України. Збірки музею разом з архівними матеріалами налічували близько мільйона експонатів завважки з 40 тонн. Цікаво, що жодного з них не купували, – їх подарували українці-емігранти й українські структури в екзилі... Варто згадати тріумфальну й водночас трагічну історію музею в Празі.
Після Першої світової війни Прага стала найвідомішим центром української політичної і культурної еміграції, пише газета Галичина. Туди прибули національно свідомі політики й дипломати, офіцери високих рангів і громадські діячі, висококваліфіковані науковці і професори, представники творчої інтелігенції й вище духовенство. До речі, в міжвоєнний період на європейських теренах українські наукові та культурні діячі створили низку відомих у світі інституцій – зокрема Український вільний університет (УВУ) (заснований у Відні 1921-го, він того ж року «передислокувався» до Праги), Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українську господарську академію в місті Подєбради, Українську студію пластичного мистецтва, Український академічний комітет, Українське історико-філологічне товариство…
Думка про заснування музею виникла в середовищі професорів Українського вільного університету в Празі, які поставили собі за мету зосередити в українських руках історичні артефакти. 28 травня 1925 р. вони обрали управу Товариства «Музей визвольної боротьби України». Її очолив відомий учений-біохімік зі світовим ім’ям Іван Горбачевський (народився в с. Зарубинцях на Тернопіллі в родині священника), котрий у 1917–1918 рр. був першим міністром охорони здоров'я Австрії та якого п'ять разів обирали ректором УВУ і його ім'я додавало ваги й авторитету установі.
Директором музею обрали професора Дмитра Антоновича (народився у Києві в родині українського історика Володимира Антоновича). Відомий історик мистецтва і театру, редактор численних українських часописів Д. Антонович в часи Української Народної Республіки обіймав пости морського міністра, міністра мистецтва, голови дипломатичної місії в Італії. Саме він формував розвиток музею впродовж першого двадцятиліття його існування і, як писали тоді про нього, «в еміграційних обставинах поставив музей ВБУ поза рамці політично-партійних змагань і відносин». Виступав за те, щоб музей був строго науковою установою і не мав впливу «сторонніх чинників».
У липні 1925 року вийшло перше число «Вістей Музею визвольної боротьби України» – неперіодичного видання, яке інформувало українське громадянство про діяльність музею. Впродовж 1925 – 1938 рр. побачив світ 21 випуск «Вістей».
Від перших днів розпочався активний процес комплектування колекцій. «Не було ні одного дня, щоб до музею не поступали нові матеріали, … іноді везли підводами або візками, іноді у формі невеликих пачок або окремих речей, принесених окремими особами», – писали дослідники історії музею. Матеріали надходили з Австрії, Югославії, Франції, Італії, Північної Америки, Аргентини. Та оскільки установа ще не мала свого приміщення, ті надходження тимчасово складали в різних місцях, зокрема у власних помешканнях працівників музею. Для систематизації й організації зберігання архівних фондів було створено чотири відділи: політично-дипломатичний, військовий, періоду еміграції та загальний. Зокрема військовим відділом завідував генерал УНР Омелянович-Павленко (народився в Тбілісі в родині дворянина, який походив із козацького роду).
1 липня 1925 р. чеський уряд виділив невеличке приміщення для музею в палаці Волкштейн, згодом його перевели до більш просторого приміщення з трьох кімнат. Попервах чеський уряд забезпечував оплату праці співробітників музею та оренди приміщення для нього. Та через рік чеська влада наполягла на тому, щоби музей звільнив усі кімнати. Винайняти нове приміщення не було змоги. Тож і далі фонди музею зберігали в різних установах та приватних помешканнях. На кілька років робота Товариства була паралізована.
Доля всміхнулася 1929-го, коли до Праги приїхав колишній учасник визвольних змагань 1917–1920 рр. Каленик-Григорій Лисюк (Григорій Автономович Лепікаш). Він емігрував до США і там став успішним підприємцем. Його пожертва в сумі 300 доларів щороку на оплату орендованого приміщення вивела музей із кризи. Музейні предмети розмістили у трьох кімнатах загальною площею 27 кв. м. та в дворі у трьох гаражах площею близько 35 м. кв. Тіснота була неймовірна, але полиці, шафи для них (до речі, зроблені з непофарбованих дощок руками Д. Антоновича та історика-архівіста Симона Наріжного (народився в с. Сокілці на Полтавщині в козацькій родині), майбутнього останнього директора музею) було облаштовано аж до самої стелі. Але навіть додаткова оренда ще трьох кімнат у 1936 р. не розв’язала проблеми з розміщенням величезної колекції.
Керівництво музею виступило з пропозицією спорудити-облаштувати у Празі на пожертви української громади Український дім, в якому могли б надати належну площу і для розташування МВБУ. Правда, К-Г. Лисюк у листі до Д. Антоновича писав: «Музей у Чехах …є небезпечний… Чехи все є і будуть небезпечні для нас з політичного боку». Ніби щось відчуваючи, він пропонував споруджувати такий дім у нейтральній Швейцарії. До збирання коштів було залучено велику кількість відомих українців, які заохочували інших, інформаційна складова мала величезні масштаби. Однак грошей, які збирали українці по всьому світі, не вистачало. Тоді вирішили взяти позику в банку.
Отож на зібрані 230 000 крон у березні 1938 р. придбали будинок. На ремонт і створення експозиції витратили ще 104 000 крон, позичених у банку. Урочисто музей відкрили 29 червня 1938 року. Та українському музейництву вперто не щастило… Не почуло воно тверезого голосу свого мецената К.-Г. Лисюка… На початку березня 1939 р. дорогою зі США в Карпатську Україну він відвідав Прагу. Як підприємець-практик, він не мав ілюзій щодо «міжнародної політики» нацистської Німеччини й радив членам управи Товариства перенести МВБУ до нейтральної Швейцарії або в Англію чи Францію. Та управа музею не погодилась. Адже, мовляв, нарешті установа нормально запрацювала у власному будинку. Вчені не вірили в те, що буде війна… Але вона почалася. Від 1939-го Каленик-Григорій Лисюк припинив фінансування музею.
Під час американського бомбардування Праги опівдні 14 лютого 1945 р. бомба впала перед входом до музею. Вибух знищив четвертину будинку, решту значно пошкодив. Працівники й прихильники МВБУ негайно, ризикуючи життям, взялися рятувати матеріали, які не були знищені. Це відбувалося під час снігової хуртовини, на морозі, під звуки сирен, що повідомляли про нові нальоти. Згодом врятоване перевезли в підвальне приміщення Національної та університетської бібліотек у Клементінумі (історичний комплекс будівель у стилі бароко, де розташовані Національна бібліотека Чехії та книгозбірня Карлового університету) і до архіву міністерства внутрішніх справ на Градчанах у Празі.
Оскільки совєти наступали, українська інтелігенція масово подалася на захід. В Празі залишились ті, які наївно вірили, що вони «не чинили зла», працюючи для розвитку української культури, і що СРСР, здобувши перемогу у війні, під впливом західних союзників стане демократичною державою і буде толерантним до їх політичної діяльності.
До тих «оптимістів» належав і згадуваний вище С. Наріжний, який був директором музею впродовж 1945–1948 рр. Саме на його долю випала найважча місія рятування вцілілих колекцій. Арешти серед української еміграції набирали обертів. Але це не лякало Наріжного. Він залишився у Празі, щоб охороняти музейні фонди. Адже вивезти багато тонн матеріалів за кордон або надійно сховати їх у Чехословаччині фізично було неможливо.
На 7 квітня 1945 р. пан Симон ініціював загальні збори Товариства «МВБУ», на яких його голова Д. Дорошенко запропонував змінити назву музею на «Український музей». Усі відчували, що установу з такою назвою як «Музей визвольної боротьби України» совєти не залишать у спокої. Тому вдалися до її перейменування, оскільки нова назва видавалася більш нейтральною, ніж попередня. 19 червня 1945 р. солдати «смершу» на чолі зі старшим лейтенантом Перліним проголосили всі матеріали МВБУ в Клементінумі та архіві МВС недоторканним майном Радянського Союзу. Їх було офіційно опечатано. Керівництву музею, звичайно, ніхто й не повідомляв про фактичну конфіскацію уцілілих музейних фондів. Оскільки чехи ігнорували скарги на такі дії з боку С. Наріжного, то він у розпачі написав до Сталіна два листи ( 6 серпня та наприкінці вересня 1945 р.), в яких доводив, що майно музею є власністю Товариства «Український музей» (згодом це обернеться для Симона Наріжного звинуваченнями у співпраці з органами КДБ). І, як не дивно, невдовзі, виконуючи вказівку з Москви, чеська влада змушена була передати майно Українського музею його первісному власникові.
Наріжний радів. Справу виграно. Та кошти музею було заблоковано, приміщення зруйноване. Тому традиційно звернувся по допомогу до діаспори в США, яка була головним меценатом музею. Проте діаспора відреагувала прохолодно. Вона підозрювала С. Наріжного у співпраці з СРСР. Передусім через те, що він звертався безпосередньо до Сталіна. А ще спричинилося до того й прикре непорозуміння. А саме: в жовтні 1945 р. до УРСР вивезли з Праги архів Українського історичного кабінету (УІК), який був державною установою і майном міністерства закордонних справ Чехословаччини. Тоді за безпосереднім розпорядженням Л. Берії в Прагу приїхала група визначних архівістів України, яка домоглася від уряду Чехословаччини згоди на вивезення матеріалів УІК до Центрального державного історичного архіву в Києві «як дарунок Чехословаччини Українській академії наук на знак щиросердечної дружби чеського і українського народів». Про цю подію йшлося в одному з номерів чеського ілюстрованого журналу «Svмt sovetu» за 1945 р. – було опубліковано фотографію з підписом: «Чехословацький уряд передає Український історичний кабінет уряду Української РСР». Це сенсаційне повідомлення передрукували головні українські часописи на Заході. Деякі «виправили» назву установи з «Український історичний кабінет» на «Музей визвольної боротьби України». Діаспора знала про зміну назви, але ніхто не розбирався в ситуації. І ця неправдива провокаційна стаття підірвала авторитет С. Наріжного. Так брехня стала «правдою», хоча всі уцілілі архіви музею на 1945 р. зберігалися недоторканими у Празі.
Під упливом цієї інформації К.-Г. Лисюк в 1946 р. написав С. Наріжному листа з вимогою, щоб той вислав йому поштою хоч би найцінніші архівні матеріали про національно-визвольну боротьбу України, і на поштові витрати прислав 200 доларів. Однак пан Симон відмовив йому, відіславши гроші назад. Тоді колишній меценат МВБУ Г. К. Лисюк заснував 1947 року в Онтаріо в Каліфорнії власний Український національний музей, проголосивши його спадкоємцем нібито вже нечинного МВБУ в Празі.
У 1946–1947 рр. чеська і словацька преса була переповнена антиукраїнськими виступами у зв’язку з перебуванням на території республіки озброєних загонів Української Повстанської Армії, які намагалися через Чехословаччину легально потрапити до Австрії та Німеччини (до американської зони). 6 лютого 1947 р. прокомуністичний просовєтський Слов’янський комітет надіслав міністерству внутрішніх справ Чехословаччини листа, в якому йшлося про «антирадянський» і «антидержавний» характер діяльності Товариства «Музей визвольної боротьби України» в Празі в минулому і вимагав його заборони. Цікаво, чи згадував у тій ситуації С. Наріжний пропозицію К.-Г. Лисюка про вивезення ще перед війною фондів музею до нейтральної Швейцарії?
6 січня 1947 р. до Праги принагідно завітав президент Злученого українсько-американського допомогового комітету (ЗУАДК) у Філадельфії доктор Володимир Галан (1893–1978). Він був вражений великою кількість збережених музеєм предметів і пообіцяв фінансову допомогу. ЗУАДК був найвизначнішою українською організацією на Заході. Його було засновано 1944 р. з метою надання матеріальної допомоги, призначеної американським урядом українцям на батьківщині та в діаспорі. Але через деякий час ЗУАДК заявив, очевидно, під упливом Лисюка, що готовий надати музеєві фінансову допомогу за умови, що всі його фонди стануть його власністю. Наріжний нарешті погодився на цю пропозицію. Було підготовлено й офіційно завірено документи про передачу ЗУАДК майна МВБУ в Празі у постійну власність. Але було вже запізно… Просовєцький чехословацький уряд, звісно, не дозволив би передати архів музею до США, що, власне, й засвідчили наступні події.
Уже на початку березня 1948 р. за Українським музеєм та його працівниками органи безпеки встановили таємний нагляд. 26 березня музей офіційно закрили, у С. Наріжного забрали ключі, печатки й «цінності», а Товариство «Музей визвольної боротьби України» ліквідували. Його голові К. Заклинському 30 березня 1948 р. вручили постанову Земського народного вибору про закриття. В ній, між іншим, навели й причину ліквідації музею: «Товариство «Музей визвольної боротьби України», яке має в Празі осідок від 1925 р., … було засноване правоорієнтованою групою української еміґрації, що спиралася на різноманітних противників совєцького режиму, згромаджує під видом наукової праці протисовєцький політичний матеріал…».
К. Заклинського арештували вночі на одній із зупинок празького міського транспорту і запроторили на сім місяців до психіатричної лікарні в Богніцах. За цей час розпочали процес вивезення фондів музею до СРСР. Жодні скарги та звернення Симона Наріжного не допомогли зупинити незаконну ліквідацію музею. Ба більше, державні органи Чехословаччини не продовжили йому права перебування в країні, тому наприкінці лютого 1950 р. він із сім’єю залишив державу.
Тим часом ще в другій половині квітня 1948 р. на подвір’я Клементінума вночі заїхали вантажівки, у які навантажили частину архівних матеріалів МВБУ. Куди ці матеріали відвезли, не знали навіть працівники Національної й університетської бібліотек. Це вважали «державною таємницею». Нині вже відомо, що надходження матеріалів МВБУ з Праги до СРСР мало місце 1958 року, відтак у липні та грудні 1983 р. фонди музею були розпорошені поміж різними установами СРСР. Частина їх осіла в Москві, але, на щастя, більша частина опинилася в Україні, і їх розподілили між архівами Києва, Харкова, Львова, Рівного, Тернополя… Лише в обласний історичний архів у Береговому (Закарпаття) передали з Києва понад вісім тонн матеріалів із празьких надходжень. Деякі матеріали МВБУ зберігаються у Слов’янській бібліотеці та в Центральному державному архіві у Празі та Свиднику.
Уже в незалежній Україні Івано-Франківський музей визвольної боротьби теж потерпає через певні проблеми. Він і досі не має власного приміщення, а орендує площу в будівлі, власником якого є товариство «Меморіал». Малі виставкові зали та крихітне приміщення для фондів не дозволяють створювати сучасні експозиції та зберігати колекції. Але хіба історія українського визвольного руху не заслуговує на те, щоби бути гідно представленою в сучасному приміщенні з великими виставковими залами?
Оксана РОМАНІВ.
Заступник директора Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
