Вільні люди в Клубівцях. На Франківщині боєць АТО Ігор Чернецький будує центр реабілітації «Бандерівський Схрон»

Над будинком біля лісу майорять два прапори — синьо-жовтий і червоно-чорний. Село Клубівці, неподалік Івано-Франківська. Тут боєць АТО Ігор Чернецький з рідними та друзями будує «Бандерівський Схрон» — центр реабілітації для таких же, як він, ветеранів війни.

Як написано на сторінці центру у Facebook: «На цьому унікальному місці засновуємо спільноту вільних людей. Сюди запрошуємо всіх, хто хоче зцілити своє серце від старих і сучасних війн, хто хоче жити вільним, хто потребує підтримки друзів! Запрошуємо комбатантів нинішньої війни з Росією, вдів, учасників Майданів, дітей та членів сімей учасників АТО, волонтерів і всіх, хто хоче творити Україну!».

Так виглядає Соломійчина «пісочниця»

Вереснева субота видалася спекотною. На подвір’ї кипить робота. Шкода, працівників небагато: четверо чоловіків разом з Ігорем, його дружина Наталя, її мама та маленька весела донечка господарів Соломійка. Чернецький запрошує до хати, дорогою відповідаючи на запитання.

«Коли відчуваєш, що людям треба десь відновлюватися, отримувати якусь моральну підтримку, духовну реабілітацію, і розумієш, що в Україні такого просто немає, тоді й з’являється бажання створити таке місце, — розповідає Ігор про ідею центру. — План у мене з дружиною виник ще на початку 2015-го, після виходу хлопців з Дебальцевого, бо я бачив, як вони по-чорному спивалися. Ну і після Іловайська, де загинули мої побратими… Людину ж після війни не можна відпускати одразу в сім’ю чи суспільство, адже суспільство її не розуміє, адаптуватись їй важко. Таких потрібно збирати й везти у реабілітаційні центри, як це робиться у США чи в Ізраїлі. Щоб не було зривів, всього іншого. Тому що одна справа — покалічені тіла, а в нас душі… покалічені».

Наталя дуже часто працює не лише на кухні

У просторій світлій кімнаті із блакитними стінами стоять кілька ліжок. Тут буде відпочинкова зона, максимум на 12 людей. Звісно, розмова дуже швидко впирається в гроші.

«Якби не кошти, які я отримую за поранення, якби не друзі за кордоном і в Україні, то було б надзвичайно важко, — говорить Чернецький. — Якщо порахувати, то разом із будматеріалами ми вже вклали сюди понад 400 тисяч гривень. Майже половина — особисті гроші. Заощадження сім’ї, допомога друзів з-за кордону, звісно, ще є відкритий рахунок організації, волонтерський рахунок, усе є».

Один із чоловіків, які працюють надворі, просить Ігоря щось допомогти. Той зривається з місця.

На великій купі піску під хатою сидить Соломійка. «Має власну пісочницю», — жартує батько. Робота тут знайдеться для кожного, руки потрібні всюди.

Молода й симпатична дружина Ігоря Наталя дуже швидко пересувається кухнею, на плитці у баняках щось кипить і смачно пахне. Ґаздиня розповідає про те, що до холодів залишилося не так багато часу, а зробити ще треба багато.

«Хлопці тут уже п’ять місяців, а ми з Соломійкою — трохи менше. Добре, що приїхала мама, тепер мені легше», — говорить Наталя.

А природа тут справді чудова. Ліс поруч, пташки співають, повітря чисте, свіже. Маленьке сіре кошеня сонно потягується на порозі.

За словами господарів, у Клубівцях було єдине місце, неподалік Франківська, де вже можна було жити, бо десь треба було — і жити, і починати будувати. А коли все планувалося, то думали ще й над тим, аби місце було пов’язане з УПА чи якоюсь історичною подією. А тут неподалік, десь за 800 м — криївка.

Усіх кличуть на обід. За розмовами й жартами час летить швидко, згодом усі повертаються до справ.

У найближчих планах Ігоря Чернецького — закінчити будівництво та, нарешті, приймати відвідувачів. Насправді спершу планувалося, щоб центр будували самі бійці. Свої для своїх. Демобілізовані, після поранень, ті, хто прийшов на ротацію.

«Бо коли вони це зроблять самі і зроблять для тих хлопців, які прийдуть після них, це вже принесе моральне задоволення», — каже Ігор.

Формальних заїздів — коли є встановлений термін приїзду, від’їзду і програма на всі дні — ще не було. Зазвичай усе відбувається так: люди приїжджають на кілька днів, щоб допомогти, і лишаються, наприклад, на місяць. Ігор сміється, що зараз у центрі в основному «трудотерапія», хоча вона теж дає позитивні результати.

Час пройшов, пора збиратися. Хлопці махають на прощання з даху, вони якраз закінчують перекривати добудовану частину, яка буде відведена під санвузли. Об ногу треться кошеня. Маленька Соломійка посміхається на всі свої …надцять зубів.

Наостанок Чернецький каже:

«Нічого, якось витягнемо. Мусимо це зробити. Я все одно не відступлюся».

Жодних сумнівів.