Як атовець у Франківську зцілює побратимів фізично й морально
Два місяці тому у Франківську відкрили перший реабілітаційний центр для ветеранів війни та їхніх сімей «Нові крила».
Задум належить атовцю Ігорю Дільному – два роки він разом з товаришами облаштовував занедбане приміщення, аби здійснити мрію – зцілювати побратимів фізично й морально, пише Репортер.
Між масажами й ремонтами
Приміщення для «Нових крил» надало місто. Це колишнє відділення «Ощадбанку» на Новій, 19а. Ігор Дільний каже, довелося добряче попрацювати, аби довести все до ладу. Світла не було зовсім – коли відділення банку з’їхало, хтось поцупив силовий кабель. Від попередніх власників залишилося тільки опалення, решту довелося переробити. «Тут був капець», – говорить Дільний.
Усе робили власноруч. З матеріалами допомагали підприємці. Місто минулого року дало 50 тис грн. Вікна замінили за грант від Urban Space.
В яку суму загалом обійшовся ремонт, не рахували. Ігор каже, якби не постановив відкрити реабілітаційний центр цього року на Покрови, то невідомо, чи вдалося б завершити й до нині.
«Спершу зробив ремонт у коридорі, облаштував масажний кабінет і туалет – створив мінімальні умови, щоб почати працювати. Годину-дві попрацював, переодягнувся – і за ремонт, – розповідає Дільний. – Так маленькими кроками і просувався. В останні місяці, щоб усе встигнути, довелося відкласти реабілітацію, кілька разів навіть ночував тут».
Нині в центрі є великий багатофункціональний зал із дзеркалами й тренажерами. З обладнанням допомагає Європейська асоціація платників податків. Потрохи збирається необхідне. У планах ще придбати великий телевізор і крісла – для презентацій, лекцій чи групових занять. Днями для дітей тут провели свято Миколая – запросили аніматорів, організували солодкий стіл.
Облаштована й відпочинкова зона із кухнею, два туалети – один для людей з інвалідністю. Є дві масажні кімнати. В одній за потреби може приймати психолог – є відкидний столик для розмов. Згодом облаштують і соляну кімнату.
Нині «Нові крила» мають майже 120 квадратів площі, якби ще стільки ж, то Ігор знайшов би призначення – ідей багато. Планує писати грант, аби придбати для центру автівку, яка б звозила людей на реабілітацію. Каже, вдома не так хочуть працювати, а в центрі відчувають більше відповідальності.
Без війни та болю
З січня почнуть сімейну реабілітацію. Головним акцентом буде фізична допомога, бо Ігор переконаний – треба спочатку довести до норми тіло, а тоді вже займатися психологією.
«Якщо у бійця є важка фізична травма чи ампутація, його більш-менш стабілізують, виписують. А хто далі ним займається? Ніхто. А біль є – до ліків з часом звикаєш, – говорить Дільний. – Я почав працювати ще минулого року й бачу, коли в людини нічого не болить, то вона зовсім інакше сприймає інформацію від психотерапевтів чи духівників».
Каже, до нього приходили побратими, які через біль місяцями нормально не спали і готові були на все, лиш би стало легше. І за тиждень-два роботи біль минав, дехто вже й не приходить.
На початок сімейної реабілітації працюватимуть із п’ятьма парами. Поступово долаючи фізичні проблеми, підходитимуть до роботи з арт-терапевтом, психотерапевтом. Також Ігор Дільний планує залучати сексолога, навчати фінансовій грамотності, плануванню бюджету. Тривалість реабілітації для пар буде різною, залежно від потреби – до всіх шукатимуть окремий підхід.
«Я хочу побудувати нову модель реабілітації. Не можна всім приписувати одне й те ж лікування. Так і з реабілітацією – підхід має бути індивідуальним», – говорить Дільний.
Наш Ігорко
Ігор Дільний навчався у коледжі фізвиховання. Потім була строкова служба в армії. У 2004 році закінчив фізвиховання у ПНУ, працював. А в 2017, після АТО, ще раз закінчив Прикарпатський, але вже за фахом фізичний терапевт. Аби отримати базові медичні знання, цьогоріч вступив до медколеджу.
Графік у Дільного щільний – виходить на пари о 7:00, а повертається після роботи в центрі о 22:00. Має щодня по 2-3 пацієнти. З атовцями працює безкоштовно.
«На всіх часу не вистачає, але стараюся хоча б дати напрямок. Часто люди хочуть, щоб їм хтось допоміг, але самі працювати не готові. Тому попереджаю: якщо ви нічого не робите, я вас залишаю. Мене не цікавлять гроші – результат важливіший. Краще за цей час допоможу тим, хто хоче одужати», – каже Дільний.
В його групі в коледжі – 26 дівчат. Усі після школи.
«1 вересня у групі думали, що я чийсь тато, а потім одна з дівчат питає: «То ви наш Ігорко?». У коледжі спершу теж думали, що я новий викладач, – посміхається Дільний. – З практики маю багато запитань і маю можливість розібрати з викладачами конкретні ситуації. У книжках все є, але не на всьому акцентують».
Каже, спільно з викладачкою з фізіології розібрали реабілітацію після інсульту. На практиці побачив, що масаж не завжди допомагає зменшити спазм м’язів, тож почали шукати причину на рівні хімічних процесів. І спільно визначили, що вся справа – у кальції, який сприяє м’язовому скороченню.
«Якщо немає м’язового скорочення – значить бракує кальцію. Або він там скупчився і не відпускає, – пояснює Ігор Дільний. – Так стараємося проговорювати різні моменти й шукати виходи. На канікулах хочу з фізіологом і викладачкою анатомії розібрати вплив війни – як діє стресова ситуація на організм. На війні загострюються усі відчуття, більше працює симпатична нервова система. Ти з часом адаптуєшся, а організм все одно продукує гормони. На війні немає балансу – організм не відновлюється, відбувається збій. Думаю, коли розберемося, як вирівняти цей баланс, запустити парасимпатичну систему і заспокоїти симпатичну, то це багато що вирішить».
Заради доньки й побратимів
Однією з причин піти навчатися на медика став діагноз його доньки. Минулого року їй поставили спинальну аміотрофію – у дівчинки не розвиваються м’язи спини.
«Дитині дали інвалідність. Я почав брати інформацію з прикладної кінезіології, почав займатися з дитиною і пішов результат, – говорить Ігор. – Лікарі нам казали, що хвороба або стоятимете на місці або прогресуватиме, то я з впевненістю можу сказати, що результат є і ми його бачимо – без медикаментозного лікування, лише мікроелементами та щоденною роботою. Займалися через день. Дитина побачила результат і сама захотіла займатися. Сьогодні у неї практично нічого не болить. Я йшов навчатися, щоб допомогти іншим. Але в першу чергу – заради доньки.
Зараз сім’я вже втягнулася, звикла, що мене постійно немає. З 1 вересня пішли разом – мала в перший клас, а я – на навчання. Так двоє і вчимося. Ввечері займаюся з дитиною. Вона йде спати, а я беруся за книжки».
