Як подружжя з Делятина живе 56 років без ревнощів та сварок
Петру та Софії Стельмахам із Делятина по 79 років, з яких у щасливому шлюбі вони прожили 56. Кажуть, їхні стосунки зародилися на Різдво.
Петро якраз повернувся з далекого Уралу, де три роки відслужив у армії. Його, як і Софію, на Святвечір закликала в гості подруга Василина. Петро червоніє та каже, що дівчину вподобав одразу. Згадує, що провів Софію додому, потім ще кілька разів зустрілися, а за півтора місяці вже й побралися, пише Репортер.
Попри те, що були однолітками та ще й з одного села, раніше одне одного не знали, бо Петро пішов до школи аж у 10 років. Він був наймолодшим із восьми дітей у сім’ї. Жили дуже бідно, батьків не стало рано, головувала старша сестра.
Софія також мала нелегку долю. Тато помер, коли їй було шість, а за чотири роки трагічно загинув і старший брат. Жила з мамою – удвох.
«То брати йому підказали, мовляв, йди туди, там є дівчина. Вжениш си та будеш ґазда», – розповідає з усмішкою пані Софія.
«Ми так довго не ходили, як зараз ходять. Почув, що вони там з мамою удвох, ясно що їм треба мужчини у дворі. То ми довго й не жартували», – доповнює дружину Петро.
Весілля зіграли у лютому, так «люте» кохання через все життя і триває. А «весілє невеличке було – лише 20 літрів горілки».
Рівно за рік після весілля пара вже бавила первістка – доньку Марту. Згодом народилися ще Ганна та Андрій. Нині хваляться, що зараз вони не лише баба з дідом, а вже й пра – мають трьох онучок і двоє правнуків.
Живуть в одній кімнаті великого будинку, який збудували власноруч. Кажуть, перебралися сюди, бо віддали частину хати дітям, але їм зовсім не тісно, навпаки – так стали ближчими. Сплять Петро й Софія на вузькому односпальному ліжку, а на питання, чи вміщаються, лише дуже молодо сміються та обіймаються.
«Навіть священник наш щороку на Йордана, як хату святить, дивується, – каже пані Софія. – Та як? Я щупленька, до півночі сплю з одного боку, а потім міняємось, притулимось та й гріємо одне одного».
Розповідають, що товчуться вкупі постійно.
«Я готую, він біля мене щось робить. Як не було телевізора, то ми щовечора співали».
А співають таки дуже гарно, мають багаторічну практику в церковному хорі. А ще пані Софія на всі свята у Делятині вірші декламує, вже їздила і в район, і в область.
«Не раз я виступаю, а Петро стоїть і каже, що переживає, аби я не забулася тексту. Стоїть біля сцени, пітніє, ніби то він, а не я на сцені», – розповідає жінка.
Стельмахи кажуть, що один із головних секретів їхнього подружнього життя – відсутність ревнощів.
«Не раз йдемо з церкви в неділю, він піде собі вперед, бачу, сміється, чи когось обійме, а я й не ревную, бо так само можу обійняти когось по-дружньому. Все одно додому прийдемо та й будемо разом», – пояснює Софія. Петро при цьому схвально киває.
«Бачите, яка вона у мене моторна та ще й господиня гарна, за те її й люблю», – хвалиться.
А від запитання про найсмачнішу страву, яку готує дружина, аж розгубився. Софія підказує – «борщ».
«Вона готує мені все, що я люблю. Не було ще такого, аби я відказувався, – пан Петро робить вигляд, що назву улюбленої страви згадав сам. – Але найбільше люблю борщ. Кажу, звариш, як весільний».
Софія ж говорить, що любить Петра за повагу та послух.
«Ніколи мене не вдарить, усе, що я скажу робити, разом на город чи на сіно, то він зразу встає, – розповідає. – Каже, ти командир – йди наперед. Або прийде, каже, я вже дров наніс, води. У нас вода під хатою, але то нічого, то близенько. Так ми більше рухаємось».
А ще пані Софія щоранку робить зарядку і чоловіка припрошує.
Подружжя розповідає, що головна порада, яку вони хочуть дати молодим парам – закінчувати всі сварки до заходу сонця і проговорювати кожну дрібницю конфлікту, якщо він є.
«У нас було всякого, як у всіх людей, та головне – не лягати спати в гніві, – каже пані Софія. – Отако вдень, може, і посварилися, а як сонце заходить, то маєте перепросити. То не ми вигадали, так Боже писання провадить. Я йому кажу, ти біда моя, а я твоя, так ми і своїм дітям підказуємо».
А ще вони стверджують, що майже не сваряться. Якось Петро забув привітати дружину на день народження.
«Він не раз і забуде про яке свято, діти мене питаються, що вам тато подарував. А він – йой, забув, біжу купити в магазин подарунок, – сміється пані Софія. – Я йому кажу, що день народження був учора, а ти мені нині несеш… Але щоб я його сварила, добре що приніс, а те що на другий день – то байка. Головне – відношення».
Кажуть, як молоді були, то грошей дуже на подарунки не мали, тому й досі вважають то дрібницями.
«Та що я там дарував, таку чоколяду маленьку чи квітів десь урву, якусь ромашку чи чорнобривця – та й несу Софії», – згадує пан Петро.
Нині вже річниці не святкують, як колись, та й приходити на святкування особливо немає кому.
«Когось із родичів вже нема, а діти – хто в Америці, а хто у Франківську працює постійно, – зітхає Софія Стельмах. – Приїжджають по змозі, але, звісно, хотілося б більше».
«Нас тоді як молодих вбрали, ото гуляння було!», – згадує пан Петро.
А як сіли вкінці знимкуватися, то Софія вбрала святкову хустку, поправила чоловіку комір та й каже: «Во, видите, у файного мужа жінка цвіте, як ружа».
