Його величність випадок

Навіть тяжко уявити, як багато важить його величність випадок у нашому житті. Візьмімо, приміром, правоохоронні органи. Апріорі вважається, що розкритий злочин — це результат наполегливої праці оперативників, їхньої професійної «чуйки» і таке інше. Не відкидаємо цього. Проте, «просидівши» вже чверть віку на кримінальній тематиці, насмілюся стверджувати, що доволі часто злочини розкривають, можна сказати, випадково.

Наприклад, в одному місті орудували двоє бандитів. Уривалися до помешкань заможних людей, у разі їх спротиву — стріляли. Незважаючи на всі зусилля правоохоронців, вийти на слід небезпечних злочинців ніяк не вдавалося. Правда, під час останнього нападу вони зазнали фіаско — пістолет заклинило, а жертва виявилася не з боягузливих, отож бандюкам самим ледве вдалося втекти. Проте цей випадок не наблизив оперативників до затримання злочинців, пише Галичина

Та якось пізно ввечері один із працівників карного розшуку повертався додому, причому маючи із собою табельну зброю. В автобусі, куди він сів, було ще кілька пасажирів. Двоє молодих людей, очевидно — приятелів, бо сиділи поряд і щось неголосно обговорювали. і ще якийсь інтелігент, котрий заглибився в читання книжки. Все це «опер» зауважив автоматично, за професійною звичкою, а ось чому він усівся саме перед молодиками, хоч автобус був фактично порожній, ні собі, ні іншим потім пояснити не міг. Як і в кожного доброго оперативника, у нього не було написано на чолі, що має стосунок до правоохоронних структур. Тому молоді люди, на мить замовкнувши, знову почали перешіптуватися. і тут вухо слідчого вловило фразу, яка відразу прогнала від нього втому та інші думки. 

— Ствол в порядку, не накосячиш, як тоді? — прошепотів один з молодиків. Його приятель відповів, що, мовляв, не підведе.

У голові «опера» промайнула інформація про бандитські напади, останню їх невдачу. Він підвівся, ніби готуючись вийти на наступній зупинці, але, зробивши кроків два в напрямку дверей, раптом рвучко повернувся і наставив на сусідів зброю. «Карний розшук!» — майже вигукнув «опер» до і без того ошелешених хлопців. До речі, інтелігентом з книжкою випадково виявився слідчий прокуратури, який допоміг оперативникові затримати небезпечних злочинців. Все ж на початку їх було двоє проти одного, причому озброєних.

А в іншому випадку бандитська зграя попалася на тому, що там, де вона влаштувала засідку на бізнесмена, якій віз із собою велику суму готівки, вигулював свою собаку працівник міліції. На той момент він був у відпустці, відповідно у цивільному. Слід зазначити, що службу в органах чоловік починав з патрульного. Тому одразу здивувався, побачивши, що екіпаж ДПС влаштував пост у місці, звідки дорога фактично не проглядається. А тут ще песик приглянув собі стовпчик і поки він його «мітив», міліціонер спостерігав за «колегами». і з подивом зауважив, що вони якісь дивні, бо на кокардах формених кашкетів красувався герб уже «почилого в бозі» СРСР. Ну а далі чоловік зв’язався зі своїми справжніми колегами, і коли «псевдоменти» зупинили машину бізнесмена та запакували її власника разом із кейсом, де була чимала сума в американських доларах, у своє авто, їх оточили бійці міліцейського загону спеціального призначення. 

Звісно, в обох цих прикладах можна говорити про кмітливість, уже згадану професійну «чуйку» і таке інше. Та якщо б «опер» у першому випадку сів не в той автобус, або так, що не зміг би чути розмову сусідів позаду, а в другому — якби песик не затримався біля того стовпчика, то чи мали б ми про що зараз писати? Як бачите, спрацював його величність ВИПАДОК, хоча водночас на згадку приходить догматично-сакраментальна фраза, що нічого випадкового не буває.

Але навряд чи переймався нею слідчий івано-Франківської обласної прокуратури Андрій Г., коли виїхав на місце нового вбивства.  Потерпілий — молодий чоловік, якого вбили пострілом у голову, як потім з’ясувала експертиза, з пістолета іноземного виробництва, коли він спав. Цей злочин стався, як тепер заведено писати, у лихі 90-ті роки минулого століття, коли вогнепальна зброя на наших теренах ще була рідкістю. Загиблий, як це швидко встановили, до жодного із кримінальних угруповань не належав, ні на якому криміналі «засвічений» не був, ні він, ні його родина ворогів не мали. Щоправда, жив на квартирі, яку знімав, хоч у батьків було гарне помешкання з окремою кімнатою для сина. Але і тут можна було знайти пояснення. Може, зустрічався на цій квартирі з дівчатами, бо не кожна погодиться піти до хлопця, де за стінкою — тато і мама. Та це вже нюанси. Проблема полягала в тому, що з першого погляду тяжко було знайти відповідь на запитання, яке лежить в основі розкриття таких злочинів: кому це вигідно? Тим більше, що на дверях квартири не було ні слідів зламу, ні характерних ознак, що їх відчинили шляхом підбору ключів або «відмичкою».  У помешканні явно щось шукали, хоча речі, які зникли, не мали такої великої цінності, яка могла б спонукати до вбивства. 

Правоохоронцям працювати на місці події було надзвичайно важко через трупний сморід. Жертва кілька днів пролежала в зачиненій, не провітрюваній, добре опалюваній квартирі, перш ніж сусіди, стурбовані й налякані смородом, який просочувався звідти і заполонив коридор та навіть відчувався в їхніх оселях, зателефонували до міліції.

— Я чи не кожні п’ять хвилин вибігав на двір ковтнути свіжого повітря, — згадує Андрій. 
А тут до однієї проблеми додалася друга, пов’язана зі здоров’ям самого слідчого. Нагадав про себе цукровий діабет, на який він хворів. У якусь мить Андрій відчув, що «поплив»: ще мить і може впасти. Треба було терміново щось з’їсти, аби підняти рівень цукру в крові. Найкраще підходив гарячий чай. А от щось до нього власниця квартири порадила пошукати самому, бо ж вона тут не жила і що тримав квартирант у холодильнику, не знала. Андрієві було не до сентиментів, тож поліз до холодильника. Порився серед різних банок, пакетів у пошуках якогось їдла, аж раптом рука намацала в одному з целофанових згортків щось тверде, не подібне до будь-якого продукта. Він розгорнув згорток і ледь не присвиснув від здивування. В руках у слідчого опинивсяѕ пістолет. Єдине — не було рукоятки, але її приладнати — справа техніки. А так повністю придатна для стрільби зброя.

Як потім з’ясувалося, саме через цей пістолет загинув молодий чоловік, вбивцею якого виявився його друг. Настільки близький, що навіть мав ключі від квартири товариша. Цим і скористався, щоби застати жертву зненацька. А зважився на такий страшний злочин через непереборне бажання заволодіти тим пістолетом. Зловмисник мав якийсь маніакальний потяг до зброї. Пізніше він видав цілу валізу з різними ножами, кастетами, навіть справжньою, не сувенірною шаблею. Було у тій колекції і знаряддя вбивства, котре ледь не «заговорило» ще раз, але про це згодом. А тоді вбивця, позбавивши життя товариша, обнишпорив усю квартиру, та бажаного не знайшов. Шапку та якісь інші речі жертви забрав радше зі злості, що не здійснився його намір. До  речі, вбивця цим так перейнявся, що ще кілька разів приходив до помешкання, де лежав вбитий ним товариш, і перевертав усе догори дригом. Ну а в результаті пістолет опинився в руках правоохоронців, переконаний, цілком випадково. Бо якби не хвороба слідчого, чи став би він нишпорити в холодильнику?..

Щоправда, Андрій дещо іншої  думки. Те, що саме він знайшов справді випадково зброю, — наслідок не належно проведеного правоохоронцями огляду місця події, зокрема холодильника. Але знову ж таки з огляду на умови, в яких їм довелося працювати, цю неуважність можна десь і зрозуміти. 

— Я коли приходив додому, то роздягався ще у загальному коридорі, — розповідає Андрій. — Дружина хапала одяг і швидко бігла через квартиру на балкон, де вивішувала його на провітрювання. 

До того ж, як він вважає, на безпосереднє затримання вбивці ця знахідка особливо не вплинула. Хіба що зміцнила оперативників в їхніх припущеннях щодо можливої причетності до злочину певної особи, а потім стала важливим речовим доказом для пояснення мотивів убивства. 
До речі, працюючи над його розкриттям, Андрій сам ледь не став жертвою злочинця, стосовно якого правоохоронці вже мали деякі підозри. Проте під час першої розмови з ним слідчого та начальника міського карного  розшуку останні це приховали. Завдяки цьому залишилися живими. Бо, як зізнався під час допиту уже в ролі підозрюваного чоловік, якби він ще під час першої зустрічі знав, що перебуває, як-то кажуть, «на гачку», то застрелив би обох. Адже тоді при ньому був той самий пістолет іноземного виробництва з чотирма набоями, з якого і вбив товариша. Молодика, як пригадує Андрій, засудили до 14 років позбавлення волі. А завдяки йому на лаву підсудних потрапило ще кілька кримінальних елементів вже за інші справи, котрі, можливо, з різних причин, так і не було б розкрито.  Просто опрацьовуючи в пошуках вбивці численні зв’язки потерпілого, правоохоронці навідувалися до них додому. За однією адресою в помешканні Андрій з подивом побачив на стіні вуличний таксофон. «Умілець» десь його поцупив, прилаштував у себе в квартирі, зрозуміло, і дроти провів, та телефонував собі куди заманеться, звісно, безплатно. А в іншому місці їм трапилася більш велика «риба». Чоловік обіймав на одному підприємстві певну посаду, і коли оперативники разом зі слідчим прокуратури прийшли до нього з обшуком, вчинив неабиякий рейвах із погрозами, натяками на знайомства у високих кабінетах. То були часи, коли ще прокуратури боялися і не ходили легенди про продажність судів, тож на обурення господаря ніхто не зважав, навпаки, вирішили «прошманати» по повній. і не помилилися — в підвалі знайшли такий тюк шкіри, яку чоловік поцупив на своєму підприємстві, що витягати його довелося мотузкою. Одній людині такий вантаж підняти було не під силу. Зі злодюжки враз злетіла вся пиха, почав шукати можливості домовитися...

— Зрештою, — зізнається Андрій, який вже давно вийшов на пенсію, — мене цікавила тільки зброя, до шкіри ніякого діла не було. і якби та особа не поводилася на початках так нахабно, може, десь і закрили б на це очі. А так оформили як належить...

Отже, одним несуном на тому підприємстві стало менше. і знову ж таки це, на нашу думку, — просто випадок долі. Якби вбивство було розкрито  раніше, правоохоронці навряд чи навідалися б до цього чоловіка. А така можливість у них була. Бо при огляді місця злочину знайшли записку, зі змісту якої можна було зрозуміти, що, очевидно, в день вбивства до нього мав прийти якийсь «П.» Взяли літеру в лапки, бо йдеться не про прізвище особи, а про прізвисько, і воно хоча й цензурне, але не зовсім компліментарне.
— Я тижнів два намагався з’ясувати, про кого йдеться. Розпитував родичів загиблого, знайомих, але ніхто нічого конкретного сказати не міг, — згадує Андрій. — Та коли підозрюваного затримали і я назвав його прізвище рідним жертви, вони одноголосно сказали: «Та це ж «П.».