Юрій Андрухович: Україна втомилася не від революцій, а від застою
Культовий український письменник видав поетичну збірку «Листи в Україну», що увійшла у серію з войовничою назвою УПА (Українська поетична антологія). Настрій у Юрія Андруховича не менш бойовий - автор з нетерпінням чекає, коли Україна дозріє до революційного моменту...
На вашу думку, сучасна молодь здатна на протест?
Юрій Андрухович: Безумовно, так. Але протест має різні форми. Мене в сьогоднішній Україні передусім цікавлять масові політичні протести. З ними поки що все йде не найкращим чином. Зокрема й тому, що молодь, тобто перш за все студентство, ще не налаштувалася на «хвилю». У цих словах знову є деяка неточність: насправді серед студентів є багато активістів, сміливих і тямущих молодих людей. Але вони поки що одиниці на загальному тлі. Штука ж у тому, щоб на протести молодь вийшла масово, цілими університетами. А загальне тло ще не визріло. Пам’ятаю, як воно протягом лічених днів визріло восени 2004-го. Сподіваюся подібного ефекту у відносно недалекому майбутньому. Зовнішні обставини сприятимуть, я впевнений.
- Більшість ваших колег неохоче стежать за політичним життям в країні, зосереджуючись виключно на мистецтві. Що спонукає вас активно висловлювати свої погляди?
Юрій Андрухович: Висловлююся, коли мене запитують. Сам ніяких заяв не роблю. Але до мене періодично звертаються журналісти, і тоді кажу те, що думаю. Моє різке несприйняття політичної ситуації в нашій країні насправді має суто естетичне підґрунтя: мені не подобається ця потворність. Висловлююся таким чином, щоб цю потворність ясніше відчули й побачили інші. Бо є мільйони людей, для яких ця потворність стала нормою, вони і думати не хочуть про те, що може бути інше життя, справедливіше. І те, що я висловлюю, може ними – не мільйонами, звісно, але все-таки – струсонути. Можливо, це спонукає їх одного прекрасного дня активно проти потворності виступити. Ось така утопія.
- В одному з інтерв’ю ви прогнозували, що рано чи пізно «українці повинні вийти проти влади». Чи не втомилась країна від революцій?
Юрій Андрухович: Ні, вона втомилася від застою. А застій – це деградація. Як ми могли втомитися від революцій, коли їх у нас було лише дві, та й ті «недо»? У 1989 – 1991 роках наша революція не встигла набрати обертів, як розвалився Союз, і вона стала начебто неактуальною. У 2004-му вона заповідалася на справжню і зрілу, але її спустили на гальмах ті, котрим вона нібито принесла перемогу, тобто владу. Ні, країна не втомилася, а завмерла в очікуванні слушного революційного моменту!
- Ви критикували попередню владу, критикуєте й теперішню. Не боїтесь отримати репутацію «противсіхівця»?
Юрій Андрухович: Та чого ж боятися – мені цю репутацію давно навісили. Несправедливо, але хай би всі несправедливості обмежувалися такими. Так, я критикував і критикуватиму будь-яку владу, бо влада на те є, щоб її критикувати. Влада – це особливий привілей, за який треба платити. Зокрема й тим, що тебе нещадно критикують. І головне – завжди мають за що. Влада розбещує, її необхідно обмежувати, ставити їй червоні прапорці. Влада тільки тоді може діяти в інтересах суспільства, коли стає своєрідним хлопчиком для биття. Я справді критикував попередню владу, але радше як своїх, котрі розчаровують. Теперішніх натомість не те що критикую – нападаю на них як на чужих, котрі захопили і зігнули в баранячий ріг донедавна ще вільну країну. Проте сила їхня в тому, що на таких, як я, вони не зважають – нападай на них чи не нападай, їм однаково. Хіба що під Межигір’ям станеш – тоді звернуть увагу... Й віддадуть під суд.
- Письменник - вічний бунтар і потребує постійного протистояння? Наскільки політична ситуація впливає на митця?
Юрій Андрухович: Не можна узагальнювати. На одних митців політика впливає сильніше, на інших майже не впливає. Це залежить від – назовімо це так – соціального інстинкту. Чи соціального темпераменту.
Я найкраще пишу, коли навколо мене все гаразд. Але не можу сидіти склавши руки в очікуванні цього. Бо «все гаразд» у нашому житті буває рідко. Так можна взагалі нічого не написати. Щодо бунтарства, то так, тут якраз узагальнити можна. Без бунту, протесту людини немає. Опір злу є категоричним виявом людського в людині. Мистецтво також є категоричним виявом людського в людині. Опір і мистецтво взаємно доповнювані.
- У вас вийшла збірка вибраної поезії «Листи в Україну». Можливо, варто чекати й нового прозового твору?
Юрій Андрухович: Чекати варто, але, мабуть, не цього року. Я цього року багато перекладав – зробив для Черкаського драмтеатру «Дванадцяту ніч» Шекспіра, щойно завершив складну у мовному плані «Прогулянку» великого швейцарського письменника Роберта Вальзера, у нас фактично невідомого. Закінчив Вальзера, віддихався – і роззирнувся навколо себе. З’явився простір. Можна думати над чимось новим і своїм. Напишу зо п’ять оповідань для своєї майбутньої книжки про негідників та нечестивців. А там і роман визріє.
- Вірші з «Листів» писались на початку 90-х, але багато з них залишаються політично актуальними. Чому так відбувається?
Юрій Андрухович: Свідчити це може тільки про одне: Україна була і залишається частиною «совка». Ми начебто вже 22 роки як його позбулись, а насправді він нікуди не подівся, ми в ньому. За теперішньої влади це особливо відчутно, хоч і «папєрєднікі» їхні не надто нас від нього визволяли, але ось ці теперішні – то просто гаплик. Суміш бандита з чекістом – це і є сутність совка, його квінтесенція.
- Які культурно-мистецькі події плануєте відвідати? У яких проектах братимете участь найближчим часом?
Юрій Андрухович: Щодо моїх власних проектів, то їх поки що два – Werwolf Sutra зі швейцарськими музикантами Верою Капеллер і Петером-Конрадіном Цумтором, це мої вірші, які ми поклали на музику. Вера – геніальна піаністка, а Петер-Конрадін барабанщик. Маємо надію показати це у Львові під час Форуму видавців. Тим часом готуємо для АртПоля (липневий фестиваль в Унежі над Дністром) літературно-музично-візуальний перформенс «Альберт» за моїм оповіданням. Тут маю щастя співпрацювати з двома іншими чудовими митцями, до речі, львів’янами – Уляною Горбачевською та Марком Токарем.
