Юрій Андрухович про межі безмежного
Новий блог відомого івано-франківського письменника Юрія Андруховича на Zбручі.
Якщо уявити собі наші життя як пересування поверхнею персональної географічної мапи (зі Сходу на Захід, ясна річ), то роки з їхніми номерами можуть означити щось на зразок станцій або віх. А вилаштувані де-не-де в пари, вони означать певні відтинки шляху – від і до.
Й от я озираюся зі свого вже доволі далекого Заходу і придивляюся до одного з таких відтинків поміж роками номер 1987 і номер 1994. Чому саме ці?
Рік 1987-й, на відміну від попереднього, катастрофічного, вирізнився тим, що всяка альтернатива – культурно-мистецька, наукова, політична – почала здійснювати перші спроби організаційного формування для виходів у громадянський простір. Саме 87-го зароджуються й починають заявляти про себе вголос (не в останню чергу як відповідь анонсованій згори гласности) осередки й середовища, які невдовзі стануть безумовними рушіями «фестивальної епохи». Деякі з них при цьому – як наприклад, київський Рокклуб або львівське Товариство Лева – стають наслідком дивного симбіозу позасистемних неформалів із функціонерами комсомолу. Зрештою, дивним цей процес може здаватися лише з теперішньої часової відстані. Але коли врахувати все ще тоталітарні реалії ранньої перестройки в українських обставинах, то такого штибу пакт із дияволом набуває цілковитої зрозумілості. Та й чи був диявол? Радше дрібний біс, до рівня якого на той час не без веселощів деґрадував колишній «передовий загін радянської молоді».
Втім комсомольський акцент неминучим не був. Так, Український культурологічний клуб (УКК) сформувався в Києві того ж року, і в ньому переважали радикальніші настрої – зокрема через активних дисидентів старшого покоління, що з них деякі саме позавершували свої табірні строки і як недавні політв’язні користувалися винятковою авторитетністю.
Другу обставину, завдяки якій саме 1987 рік відкриває той відтинок, я назвав би уможливленням часткової леґалізації. Саме 87 року тут і там починають відбуватися публічні заходи, про можливість яких у попередні часи лише мріялось і які, наче пробні камінці, тестували владу на гнучкість. Не вимовлене ніким, але відчутно зависле в повітрі запитання формулювалось як «Де та межа, до якої вони це терпітимуть і від якої почнуть забороняти?»
Одним із таких випробувальних трюків можна вважати перший публічний вечір поетичного тріо Бу-Ба-Бу, про який я з очевидних причин можу згадувати в багатьох деталях. Але я це вже неодноразово робив. Тому зауважу лиш те, що в кожному з випадків аналогічної леґалізації ще можна припускати не системність, а випадкові збіги сприятливих обставин. І вечір Бу-Ба-Бу 23 грудня 1987 року в київському Молодіжному театрі напевно б не відбувся, якби фактор особистого патронування авторитетного Леся Танюка, що невдовзі перед тим очолив згаданий театр, повернувшися до Києва з Москви, не доповнився винятковою активністю найрезолютнішого з трьох бубабістів, а також загальним тлом розмерзання публічного літературного життя, в якому «несанкціоновані» читання поезії вже доволі методично пробивали собі право на існування.
Далі починалася дедалі бурхливіша фестивальна «п’ятирічка» (1988–1992) з обома «Вивихами» всередині. Але чому так коротко? Чому не вічно? І чому саме 1994-й став кінцевою станцією на тому відтинку?
В політичному житті України це рік відносної зміни еліт. Відтак завершуються «хаотизм» і «руїна» або, висловлюючись позитивно, «анархія» перших років незалежності. Чи ще позитивніше – «тотальна свобода», як це означив Сергій Середняк у своїй студії про обидва «Вивихи», опублікованій на amnesia.in.ua.
«Нові українці», карликова копія новых русских, відсуваючи дещо вбік дотодішню компромісну і сяк-так зварґанену в роки Кравчука конфігурацію зі старої радянської номенклатури та вже розколеної націонал-демократії, переймають контроль над країною, а на культурному ринку з’являються перші олігархічні гроші, й це автоматично призводить до болісного здорожчання будь-якої культурної ініціативи – аж до цілковитої неможливості її втілення. Почало збуватися недобре пророцтво з-перед кількох років: про те, що на зміну цензурі йде «його величність ринок». Варто лише додати, що «його величність» характеризували аж ніяк не шляхетні й цивілізовані, а радше навпаки – доволі бандитські риси.
Наслідком такого «мирного» перерозподілу стала дедалі відчутніше розлита в повітрі апатія чи принаймні втома, супроводжувана збіднінням активнішої частини суспільства – саме тієї, що могла стати чимось на зразок середнього класу, тобто соціальної бази для невіддільного від «фестивальної епохи» культурно-мистецького Novum.
Ця втома, не кажучи про збідніння, перекинулася й безпосередньо на креативні середовища, на самих митців. Застосовуючи тут відому схему з масляною пірамідою, можна констатувати, що «цінності виживання» надовго запанували над «цінностями самореалізації». Втома не від утілення ідей, а від неможливості навіть узятися за це втілення, спричинила їх, ідей, інфляцію – можливо, значно нищівнішу за інфляцію грошової одиниці. Фінансова безнадія й безвихідь породили організаційний параліч. Мрія про цинічного й рагулюватого, але не обділеного вродженим глуздом і тому прихильного до сучасного мистецтва нувориша, який час від часу випотрошить свій з не надто приємним запахом грошовий капшук, оплачуючи незрозумілу йому акцію, вар’ятську виставку, психоделічний концерт або дикий фестиваль, надовго очолила гіт-парад найбезнадійніших сподівань.
Адже нувориші (якщо то були вони) особливою прихильністю не тішили: вони мали що любити і що замовляти без нашої найменшої участі та підказки. Культурний простір нашвидку заповнювався «російським наративом» – уже не радянським, а новорусским, і це стало ще одним наслідком тодішньої первинної олігархізації.
Так 1994-й підводить риску. Молодість – і країни теж – вичерпала свій останній ресурс. Далі починалася зрілість.
«Контраст між початком дев’яностих і їх серединою, – напише згодом найрезолютніший Віктор, – був аж надто відчутним. Свято закінчилося миттєво, світло без сутінкових переходів одразу ж перетворилося на темряву, і всі ми занурилися в часи нового середньовіччя – так наче з теплої течії раптово забрели у крижане плесо».
На щастя, це не був кінець сумної казки. Радше – початок роману для дорослих. З тих, де фіналу немає й, можливо, не настане ніколи. Що, однак, не заважає проживати їх з відчуттям глибокої вдячності.
