Анна Заячківська: Не все здійснилося, на що ми сподівалися після Майдану

Для івано-франківської красуні «Міс України-2013» Анни Заячківської рік, що минає, як і для усіх українців, пройшов під знаком Майдану. Не вагаючись дівчина відклала на якийсь час свою кар’єру моделі і разом із мільйонами співвітчизників стала невід’ємною частинкою Революції гідності, одним з її творців.

Наприкінці найскладнішого для української нації року Анна розповіла журналістові «Галичини» про найщасливіші й найскладніші дні 2014-го, «постмайданні» зміни, які таки відбулися в житті країни та кожного українця, а також про бажання, які дівчина загадає у новорічну ніч.

— 2014 рік сміливо можна назвати одним з найважчих років в історії України та кожного українця зокрема. Яким він був для тебе? 

— Не зовсім легким, бо на цей рік припала і Революція гідності, і війна на сході Україниѕ Я намагалася бути фізично і морально присутньою там, де потрібна допомога людям. Але насправді на Майдані нелегко було бути ночами в постійному русі. Ми і з потерпілими працювали, і чаї роздавали, і їжу готували, і в лікарні людей возилиѕ Була суцільна праця, за яку зовсім не шкодую. Прекрасно розумію, що цей рік міг бути спрямований на мій особистий розвиток, але він минув у руслі знакових і водночас трагічних для нашої держави подій. Тому моя присутність на Майдані — це мій особистий внесок у спільний розвиток нашої України.

Крім того, в 2014 році я закінчила університет (інститут мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. — Авт.). Цей рік приніс мені багато змін та новий досвід. Ми всі стали сильнішими, мудрішими і навчилися бути відповідальними за свій вибір. 

- Який день 2014 року був найстрашнішим для тебе, який — найщасливішим?

— Спочатку — про найщасливіші миті. Особливою, як на мене, була Новорічна ніч. Я була ведучою з Євгенією Стрижевською на сцені Вільного університету Майдану. Мені дуже сподобалося бачити, як горять людські очі, співати, говорити для них. А коли годинник пробив 12-ту годину, ми трималися за руки, співали гимн — це момент, про який неможливо забути і який складно описати. і також особливу радість відчувала, коли трагічні події лютого 2014-го завершилися. Усі мої переживання й радощі пов’язані з Революцією гідністю. А найстрашнішіѕ 18 лютого я вже працювала в медичній частині Майдану. Для мене було важко бачити закривавлених людейѕ 

- Минув рік після Майдану... Як, на твою думку, Революція гідності змінила українське суспільство? Як вона змінила тебе, твоїх рідних, друзів?

— Перші місяці після Майдану зміни були очевидними, люди ще мали той дух протесту, боротьби. А тепер бачу: все потрохи спадає, люди вже стомилися чекати, вірити, надіятися. Не все здійснилося, на що ми сподівалися після Майдану. Когось вигнали з влади, хтось сам пішов, щось трохи змінилося в нашій свідомості, бо ми відчули себе єдиним народом, який може боротися. А сьогодні знову якесь болото, немає змін, очікування, тиша, війна на сході Україниѕ Я не зовсім задоволена теперішньою владою, всіма тими речами, які вона робить. Вважаю, що треба активніше та жертовніше ставитись до ситуації в країні, потрібно жити своїм народом, якнайбільше робити для миру. Поки що я не бачу конкретних дій, які б пасували цій ситуації. У нас немає часу тягнути: наших хлопців щодня вбивають!

- Що спонукало тебе — «Міс України-2013» — забути про свої титули, модельну кар’єру та вийти на Майдан разом з мільйонами простих людей?

— Я ніколи не ставила себе вище когось, тому, напевно, і мій титул не заважав мені бути простою людиною, яка з усіма на кухні щось ріже, роздає чай, веде програми, співає, допомагає пораненим, возить їх до лікарні, готує їм їсти. Це був для мене новий досвід, коли я підтвердила для себе істину, що людина — найбільша цінність. Це дар Божий, і ми повинні його дуже цінувати, плекати в світі добро, віру, любов. Коли я побачила в телевізійних новинах перші побиття студентів на Майдані, не змогла спокійно на це дивитися, моє серце «кричало», що потрібно туди їхати. А згодом моя присутність там переросла в активні дії, я почала адмініструвати сайт «Потреби Майдану», завдяки якому ми дуже багато їжі та медичних засобів спрямовували туди, де була найбільша потреба, зв’язувалися з людьми, а вони — з нами. Дуже приємно допомагати. і тепер я стараюся максимум своїх робіт дарувати на благодійні аукціони, вести благодійні концертиѕ Чим можу, тим допомагаю нашій армії. Коли сама стану гарно на ноги, хочу заснувати свій благодійний фонд.

- Яку позицію займаєш під час неоголошеної війни з твоєю рідною країною?

— Нині мене часто запрошують різноманітні іноземні компанії взяти участь в їхніх рекламних акціях. У мене принципова позиція — не працювати з російською продукцією, вже багато разів відмовлялася від високооплачуваної роботи, пов’язаної з Росією. Це мій особистий бунт. Я чим можу, тим намагаюся допомагати військовим. Якби ще була медиком, то, напевно, їхала б у зону АТО, а так розумію, що своєю присутністю мало чим зможу допомогти, бо я не воїн і не є надзвичайно сильною,  швидше заважала б їхній роботі, аніж була б корисною. Але дуже хочу під час різдвяних свят поїхати на схід із колядками.

- Як оцінюєш всі трагічні події, котрі нині переживає Україна?

— Розумію, що всім дуже тяжко. і родині моїй, кожен день з ними розмовляю телефоном, бо я в Києві, а вони — в івано-Франківську. і кожен, хто зі мною поряд, розуміє, наскільки тяжко з роботою, всюди скорочення, морально складно — не знати, що завтра буде. Коли бачиш, скільки в наших владних системах бруду, нічого не змінюється, розглядають справи, які стосуються фінансових махінацій, а тих людей, які вчинили дуже багато злочинів щодо «майданівців», убивць героїв Небесної Сотні — досі не покарано... Я не знаю, як оцінювати цю ситуацію. Дуже прикро. Ми маємо просити Господа Бога, щоб дав нам сили це все пережити, змінити, не зламатися.

- Недавно ти записала відеозвернення до всіх росіян загалом та до своєї знайомої зокрема — «Міс Росії-2013» Ельміри Абдразакової. В ньому ти висловила свою віру в те, що росіяни так само, як українці, зможуть вийти на свій Майдан, стати пліч-о-пліч, висловити свої думки, зробити свій вибір і збудувати спільне прекрасне майбутнє. Що наштовхнуло тебе на таке?

— Ще давніше перетиналася з людьми з Росії, які переїхали до України і розповідали про те, що там у селах дуже критична ситуація з фінансами, що лише в містах нормально живуть. і коли я бачу реакцію росіян на події в Україні, які росіяни сліпі, наскільки вони насичені інформацією, яка вигідна їхньому президентові, то хочеться, щоб ті люди були вільними, мали право вибору. Я хотіла звернутися до росіян, які також посилають своїх рідних на війну. Дуже прикро, що дві країни втрачають людей.

Упродовж місяця жила з Ельмірою під час конкурсу «Міс світу-2013». Я знаю, що вона хороша людина, ми з нею душевно спілкувалися. Хочеться, щоб усе в світі було в гармонії, хто, як не ми, маємо нести мир у світ. На «Міс світу» акцент ставили на тому, щоби людина могла своєю красою нести мир у світ. Я не знаю, наскільки я красива чи некрасива, але якщо маю титул «Міс Україна», то хочеться, щоб моя краса несла спокій і мир. Хочу, щоб ми робили хороші вчинки, щоб ми пам’ятали не лише про себе, а й про тих, хто довкола.    

- Росіяни якось зреагували на твоє звернення?

— Багато хто писав, що я вівця, яку попросили так сказати. Дехто подякував, написав, що справді їм треба щось змінювати в своїй країні. Реагували по-різному. Не очікувала єдиного результату, не робила це для того, щоб показати, що я якась мудріша чи краща, просто хотіла поділитися своїми думками.

- За професією ти — іконописець, наскільки тобі вдається розвиватися у цьому напрямі? Нині пишеш ікони? 
— Тепер свою діяльність спрямувала на написання творів мистецтва для благодійних аукціонів. Час від часу пишу нові роботи, але традиційним іконописом уже давненько не займалася. Думаю, не буду на цьому зупинятися. Хочу мати власну майстерню.

- Як розвивається твоя професійна кар’єра в Києві? Чи складно було адаптуватися до шалених темпів життя в столиці?

— Коли переїхала до Києва, мені сподобався його ритм життя, бо моє рідне місто чомусь вже стало для мене трішки замалим, його можна за годину перейти з одного кінця в другий. Хоча Івано-Франківськ я дуже люблю, це тиша мого серця. В Києві мені комфортно. Вже маю багато якихось напрацювань, багато людей мене знають, беру участь у різних зйомках, рекламах... Горизонти відкриті. Можливо, скоро працюватиму за кордоном. Раніше я до цього ставилася негативно: мовляв, як це можна їхати, коли в твоїй країні не все гаразд, а тепер розумію, що це єдиний шлях вливати в Україну гроші. 

- Сумуєш за рідним Івано-Франківськом? Чого не вистачає в столиці?

— За певними людьми сумую, за родиною, часто мені їх тут бракує, бо не всі свята з ними можу відзначати, не завжди виходить приїхати до них. А саме місто? Івано-Франківськ — тихіший. У Києві бракує спокою. Але якщо людина захоче, то все може знайти. В столиці є прекрасні місця, де можна побути в тиші. Тут я знайшла гарну церкву, чимось схожу на храми Івано-Франківська, де я можу помолитися. Це для мене дуже важливо. Добре там, де нас нема, — ми так завжди говоримо, але воно, напевно, не так. Добре там, де ми добре працюємо.

- Яким ти бачиш майбутнє України?

— Знаю, що ми в майбутньому зможемо багато добрих речей у світ принести, маю на увазі моральність, духовність. Головне — нам їх зберегти. Коли ми будемо розширювати свої зв’язки з Європою, нам ніколи не потрібно забувати про ці принципи, добрі речі, які є у нас в серці. Думаю, що майбутнє України — гарне, тільки проблема в тому, що нею постійно не ті люди керують. Я думаю, що врешті знайдуться люди, які поведуть Україну в правильному напрямку. Не знаю, якою буде українська територія, цілісність, але знаю, що все недобре — відкинемо, бо Господь має особливий план щодо нашої країни. Я в це вірю, бо тут живе багато хороших людей, які заслуговують на щастя. Думаю, буде краще, аніж є. Просто нам це треба зрозуміти, йти далі, надіятися, вірити в Божу допомогу та у власні сили і разом виправити все, що допустили своїм неправильним вибором.

- Що забажаєш під бій курантів в Новорічну ніч?

— Кожна людина в Україні, напевно, буде думати про те, щоб в Україні нарешті настав мир. Нині я зрозуміла, що коли ти повністю довіряєш Богу, то легше проживати будь-які моменти свого життя, а також — не завжди те, про що ми мріємо, є потрібним для нас. Господь краще знає, чого ми потребуємо. Буду просити сили у Господа все пережити, мудрості, щоб творити розумні вчинки і також — про своє особисте життя, щоб робота, особисте, духовне й матеріальне були в гармонії. Як би там не було і що би з того не вийшло, але треба в ті хвилини подякувати Богові за те, що сталося. 

- Які надії покладаєш на новий 2015 рік?

— Сподіваюся, що все піде до розвитку, розквіту і кожен нарешті буде задоволений тим становищем, яке в нього є. Хоч прекрасно розумію: для того, щоб усе збалансувати, потрібен не один рік. Будьмо оптимістами, але не забуваймо про реальність.