Богдан Томенчук: А хто вам казав, що українське — то жебрацьке...

«Математика — це моя поезія, а поезія — це математика моєї душі», — так говорить про свої найбільші захоплення в житті Богдан Томенчук. Свого часу він був вчителем, директором школи, начальником обласного управління освіти, завідувачем відділу освіти, заступником голови ОДА, а нині Богдан Михайлович очолює Івано-Франківський регіональний центр оцінювання якості освіти.

І на всіх цих службових щаблях його незмінно супроводжували вірші. Це інтерв’ю є дещо незвичним, адже у ньому немає звичних запитань, натомість є слова і фрази, котрі є більш вичерпними.         

Дитинство
— Ми всі, навіть Великі Принци, родом з дитинства, іншої батьківщини не має жодна доля, якщо говорити про час. Якщо ж про географію — то це село над Вільхівцем, лівою притокою Пруту, затишна Ценява — обитель працьовитих людей, яку ще змалку не хотілося ніде і ні в чому осоромити. Нас вчили з колиски: за рідною фірткою — ганьбиш родину, за селом — усе село. А ще вчили шанувати гідність в собі і в людях. Не бити нижче пояса і не лизати нижче пояса. Моє дитинство — то весь набір сільських щедрот — від «корови до будови», і попри все я дуже дякую своїм батькам за той культ книжки, який панував у сім’ї. Моя золота медаль, здається, була третьою в Ценяві за всю її історію. Вона була отримана в Коломийській школі №2, котра тоді по-доброму «гриміла» на весь Союз. Я ніколи не забуду, як чекав похвали від мами, привізши медаль додому, а мамина відповідь запам’яталася на все життя: «Якщо при таких руках [а були вони порепані, як земля у спеку], ми з татом маємо питати, як ви вчитеся [а було нас троє братів], то най нас шляк трафить, і най вас шляк трафить». 

Батьки
— Це були по-своєму дуже красиві люди, які насамперед уміли переживати ті незгоди, які траплялися на їхньому шляху, і нас через них переводити. Я колись випадково надибав на мамину посвідку про школу (наука її була церковнопарафіяльною), але були там тільки найвищі оцінки. А мій тато закінчував залізничний технікум в Чернівцях разом зі своїм старшим сином, тато закінчував заочно, а брат — стаціонарно. У батька була складна доля, коли вони з мамою одружилися, його майже відразу підкосила хвороба. Чоловік він був гордий і по-справжньому гоноровий. Як він з того вибрався, не знаю, але потім фактично півсела побудував своїми руками. 

Родина
— На долоні мого роду дуже багато ліній. Мій найяскравіший спогад з дитинства, коли чоловіки з родини збиралися в бабиній хаті колядувати, то бувало, як брали ноту, аж лампа в хаті гасла. Вони були такі не лише в колядці — помагали один одному будуватися, виплутуватися з житейських негараздівѕ Ми з родиною бачимося значно рідше, аніж вони колись. Життя змінилося, і його розхристаний формат розкидав родину від Ценяви до Києва і лісабонів. А якщо власне про сім’ю, котра зробила мене не тільки чоловіком, батьком.., то винен їм багато добрих слів і справ, але скажу одне: вони дали мені значно більше, ніж я їм. 

Громадянський урок
— Тато все казав: «Слухай, дитино, що кажу, не за страх слухай, а за науку, бо колись будеш моїх слів межи людьми шукати». Якось жахлива повінь позаливала все, що лишень можна було позаливати. Мама отримала «план до двору» на просапування «хрущовської» кукурудзи, і дід Яків забрав мене на першу косовицю. Наші сіна були якраз у заплаві Вільхівця. Якщо хтось розуміє і знає, як косити траву, по котрій пройшлася вода з мулом, то тому можна далі не розповідати. Який там з мене був косар у 13 років, але. Під обід дід налив мені символічні, — у нас не культивувалося, аби діти пили,  — як косареві п’ять грамів. Так задумливо подивився на мене: «А скільки тобі рочків, синцю?» «13», — кажу. А він продовжує: «Коли твоєму татові було 13 років, він вчився в гімназії, а я працював обхідником на колії (за Польщі це була дуже поплатна робота), але настав час, мені сказали писатися поляком, якщо хочу залишитися на роботі. Стали ми з бабою радитися, що робити. Тато твій то вчув, став серед ночі і каже: «Якщо ви запишетеся поляком, я кинуся під той поїзд, що ви обходите». Отакі були уроки громадянства.

Математика
— Змалку це для мене була поезія, і коли прийшлося до вибору професії, то з усіх варіантів обрав математику. Я любив її і віддався їй весь. Десь на другому курсі фізмату Івано-Франківського педінституту ми з моїм добрим товаришем через те, що нам все так легко давалося, почали «грішити» і ходити на пари через раз. Це не було «сачкуванням» у теперішньому розумінні: ми просто ловили на льоту і нам вистачало бібліотеки. А тоді система була Системою, і декан факультету Василь Юрійович Дідик викликав нас до себе і каже: «Хлопці, пишіть заяву і йдіть звідси». Ми отетеріли. А він далі: «Йдіть, я зроблю все, щоб вас взяли на фізмат чи у Львові, чи в Києві, вам тут немає що робити». Ми не відважилися, але це нас отверезило, і ми «грішили» вже в інший спосіб (усміхається). Математика зробила мою богемність чіткою, організованою і тому оригінальнішою.

Поезія
— Це математика моєї душі. Я дуже щасливий з того, що жоден свій вірш, жоден рядок не вимучував. Народилося — добре, не народилося — також добре. 

Перший вірш
— Мені складно сказати, коли я написав його, швидше за все, ще в школі. А друкуватися почавѕ на спір. Якось я критично «пройшовся» по кількох прочитаних у газеті віршах. А мені друзі кажуть: «Вмієш — напиши ліпше, а тоді ще й спробуй надрукувати». Слово за слово, і довелося в межах двох тижнів написати п’ять чи шість віршів, віднести їх в «Червоний прапор». Тоді Ольга Бабій була заступником головного редактора, і вона ту добірку надрукувала. А перший вірш з тих, які пам’ятаю, написав у десятому класі на уроці геометрії:
Я навмисне до тебе грублю
і, як вітер, розхристаний ходжу.
Через тебе уроки терплю, 
З тебе погляду нишком не зводжу.
Ти не знаєш, що ти неземна
і що в косах твоїх запах жита.
Пам’ятаєш, хтось в класний журнал
Проти тебе вписав — «Аеліта».
Пригадала? То було «ЧП»
Неподобство! Шукали зухвальця.
А то я не хотів, щоб тебе 
Цифри міряли — і постарався.
Онде вчитель — нащо то мені? —
Щось пояснює, певно, грунтовно.
Ніби тінь, на вечірнім вікні
Я тебе споглядаю безмовно...

Освіта
— Ми живемо в такий час, коли всі розуміються на освіті ще більше, як на футболі. Проте ніхто не хоче бачити пекельності вчительської праці. Я не хочу нікого ні захищати, ні виправдовувати, просто хочу сказати, що люди, які присвятили себе їй, заслуговують на всілякі вияви поваги від суспільства. Український вчитель буде таким, яким він нині є, доки суспільство не зробить запит на знаючого учня. Якщо вчитель буде приходити на урок у порваних чоботах, образно кажучи, і дефілювати у всій такій красі перед дітворою, котра вже знає ціну прагматизму, ми ніколи і нічого не отримаємо. Треба танцювати від потужної заробітної плати і потужної системи сертифікації вчительства. Хочеш працювати вчителем, хочеш мати високу заробітну плату — покажи, що ти мудріший на покоління вперед від своїх учнів. Тому що часто ми маємо вчителя, котрий мудріший від свого учня всього-на-всього на один вечір. Коли Англія воювала з Німеччиною, Черчіллю принесли на затвердження бюджет країни, а він подивився на нього і каже: «А чого на освіту так урізали?». Йому відповідають: «Та ж війна». А він так по-вбивчому для наших теперішніх зверхників: «А для чого ми тоді воюємо?!». 

Директор
— У нас тепер дуже багато з’явилося лідерів самопроголошеної популярності. Я в принципі інтроверт, завжди боляче переносив ті ситуації, коли мені треба було ставати в центрі уваги, брати на себе відповідальність. Просто нас  вчили змалку: «Або вояк, або мундор — до магазину». і коли так ставалося, що доводилося очолювати колективи чи справи, горіти треба було з двох кінців. Коли я через рік свого директорства став начальником обласного управління освіти, не знаю жодного випадку, аби хтось сказав, що це фарт. На щастя, це  сприймалося як унікальний, але абсолютно вмотивований випадок. Батьки нас вчили:  якщо ти перший, то ти — перший, якщо ти другий, то ти — ніхто. Тобто або ти робиш, або не робиш, решта — становище, посади — тільки наслідки. Я радий, що фактично в кожній справі, за яку брався, залишив слід, який складно зітерти. В нього можна плювати, затоптувати, але знищити — нереально. Я дякую долі і людям, з якими все починав і здійснював.

Регіональний центр
— У 90-му році Івано-Франківське управління освіти «збунтувалося» і скасувало випускні іспити на своїй території за текстами міністерства освіти, оскільки ті тексти продавали за кожним рогом. Але такі бунти не могли бути перманентними. Треба було шукати системного підходу і до випуску зі школи, і до вступу у ВНЗ. Веду до того, що питання оцінювання знань мене по-доброму мучило давно, тому я, не роздумуючи, очолив регіональний центр оцінювання якості освіти.

Мені не соромно, як працює наш центр і як він виглядає. Більше того, я вкотре переконався, що в цій державі гроші є, їх просто не треба красти. Коли мені кажуть, що центр дуже розкішний, завжди відповідаю: «А хто вам казав, що українське — то жебрацьке, і хто вам вбив у голову, що державне має виглядати нікудишнім». Ми дуже багато часового та інтелектуального ресурсу вклали в комп’ютеризацію процесу нашої діяльності. Фактично 12 осіб організовує процес ЗНО у чотирьох областях, у нашій сфері впливу — доля приблизно 40 тисяч дітей. Ми організувалися дуже по-європейськи. Не побоюся можливих протилежних трактувань: організація нашої системи — на світовому рівні. Якщо взяти все те, що вже напрацьовано в системі зовнішнього оцінювання, можна отримати не тільки первинну модель електронного уряду і не шукати її за морями-океанами. 

Влада
— Колись Надія Семенкович в телеінтерв’ю сказала таку фразу: «Ви були при владі». Тоді я, можливо, не дуже коректно відповів, що був не при владі, а — владою. Бути при владі — це так, як біля теплої пічки: постояв, сам зігрівся та ще й руки погрів. Бути владою — це брати на себе відповідальність, формувати шляхи розв’язання того чи іншого питання і потім відповідати за свої наміри, дії і результати. Демократія — до тої пори, поки рішення обговорюється; коли воно прийняте — має бути диктатура авторитету, в доброму розумінні цього слова. і відповідальність. Я сам був такою владою і тільки таку владу визнаю над собою. Вміння управляти передбачає вміння підпорядковуватися. Мусить бути ця гармонія. Влада — не для того, щоб будувати рай на землі, а для того, щоб не допустити на землі пекла. А рай має будувати кожен собі сам, не намагаючись при цьому іншому сотворити пекло. А тепер одні будують для себе рай, що стає пеклом для інших. В Гимні співаємо: «Від Сяну до Дону», а насправді будуємо від присадиби до присадиби.

Патріотизм
— Найбільший патріотизм — це патріотизм буденної праці. Оце найвищі досягнення, навіть якщо ця праця поки що приносить добробут  тільки тобі і твоїй сім’ї. Але твій патріотизм в тому, що ти не пішов до центру зайнятості, як до церкви, з простягнутою рукою, а сам забезпечив гідне життя своїй родині. Тільки люди, які по-справедливому дають собі раду, можуть дати раду Україні. Люди, які надіються на президента, на партію, ще на щось — в жодному разі. Колись нас вчили, що за тебе все зробить КПРС, а потім ми всі почали надіятися, що за нас все зробить Україна. Україна ні за кого нічого не зробить, Україні самій потрібна поміч. Наступні слова за радянської влади приписували Льву Толстому, а насправді їх сказав Самуель Джонсон: «Патріотизм — це останній притулок негідників». У нас же з’явилися професійні українці та професія — любити Україну. Головне, що вони ту любов приватизували та монополізували. Якщо хтось не так, як вони вважають за потрібне, любить Україну, то це означає для них, що він просто не любить її. Це небезпечні люди, небезпечний стан, він ще небезпечніший, аніж стан апатії. Власне, він і породжує цю апатію.

Революція гідності
— Найприкріше, що всі добрі ідеї та наміри полетіли услід за  Небесною Сотнею в той гіркий вирій, з котрого не вертаються. Це не крапка, це три крапки. Другий Майдан був таким поривом людського духу, якого забоялися всі, в тому числі і Європа. Такої спільноти, яка визрівала на Майдані, не потрібно нікому в світі. Ми перелякали всіх своїми чистими намірами. Путін перелякався Майдану як «русского бунта бессмысленного и беспощадного», котрий не раз перевертав Росію. Європа ж, як на мене, перестрашилася того, що за тими цінностями, котрі достигали на Майдані, дуже мало людей і в Старому Світі здатні жити.

Війна
— Я аж тепер почав розуміти своїх батьків, які переживали за мене на початку 90-х, бо нічого немає страшнішого, аніж проводжати дітей на барикади чи в окопи. Своїх, чужих — це вже абсолютно неважливо. Головне, що це діти, що ти знаєш їхній максималізм, їхню недекларативну любов до того, на чому вони виросли. Тому це страхіття треба якнайшвидше припинити. Тим більше, я глибоко переконаний, що це війна не в останню чергу і за газові ринки. Коли чи Туркменія, чи Катар раптом «вискакували» як можливі експортери газу в Європу, там одразу виникали конфлікти. Коли сланцевий газ став альтернативою російському, ми отримали війну на своєму сході, до Прикарпаття руки у них були короткі. А ще це прекрасний спосіб винищити тих, хто здатен очолити будь-який етап революції. А коли врахувати, скільки зброї попередніх зразків треба утилізувати, то стане зрозуміло, що для когось війна — це випробовування на справжність. Для когось — колосальна дійна корова, що п’є кров людську, а для обраних з її вимені течуть молочні ріки в кисільні береги. Ми приречені перемогти в цій війні. і я переконаний, що через 20-30 років як вияв нинішнього інстинкту самозбереження нації Україна по-доброму «вибухне» новими геніями і талантами. Тільки ціна того занадто дорога.

Мрія
— Хай нарешті побажання миру стануть знову дуже банальними, тривіальними і навіть примітивними.

Галичина