«Гей, зібралася бідна голота…»

Чому сьогодні не слід зачудовуватися паралелями між Січчю і Майданом

Не встиг столичний мер Віталій Кличко в ефірі «Шустер live» у п’ятницю розповісти, що досяг домовленості з сотниками Майдану про звільнення Хрещатика та прилеглих вулиць для вільного руху авто і людей, не встигли наступного ранку комунальники й охочі кияни вийти на своєрідну толоку з прибирання центру міста, як знову запалали шини, полетіли пляшки із «коктейлями Молотова» та почалися сутички. Ясна річ, усе це мало не надто масштабний характер і викликало у киян радше глум та зневагу, ніж гнів; а ще теперішні пародійні «бойові дії», як і вручений Кличкові «меморандум», вочевидь мали на меті щось виторгувати у влади, якісь компенсації за свій «героїзм», за сидіння в літню спеку в камуфляжах посеред міста…

Але не всі так вважають. Є й апологети нинішнього Майдану. Якийсь коментатор Інтернет-форумів під ніком Pyotr Petrov написав: «Переодягнені «мусора» і «ударівці» розгоняють Майдан. Кияни, запам’ятайте цей день. Сьогодні ви втратили свою Січ…»

Що ж, київський Майдан не раз уже порівнювали з Січчю. І самі учасники акцій протесту, і публіцисти, і соціологи. «Майдан-табір початку грудня 2013 року перетворився на Майдан-Січ наприкінці січня 2014 року», - стверджували експерти фонду «Демократичні ініціативи» та Київського міжнародного інституту соціології, провівши опитування майданівців, яке зафіксувало різку радикалізацію настроїв опозиціонерів і їхню готовність стояти на смерть у разі силового варіанту розвитку подій. Результати опитування оприлюднили у перших числах лютого. Тоді ж стартував проект «Майдан-Січ», у рамках якого громадських активістів мали навчати, як працювати у виборчих комісіях, як будувати в регіонах громадянське суспільство, що робити у разі затримання міліцією тощо. На перший погляд, дивне поєднання: правові норми, освячені січовою традицією. Але тільки на перший. Січ – це не була безмежна вольниця, це не був хаос, Січ – це була організована і керована структура, яка базувалася на звичаєвому праві.

До речі: один зі знаних експертів з громадянського суспільства щиросердо запитав автора цих рядків: «А що таке звичаєве право? Ти маєш на увазі мораль?» Довелося йому пояснювати на прикладах, в тому числі з відомого (хоча й шовіністично-імперського) фільму Бортка «Тарас Бульба». Там козака, який по п’яній справі вбив товариша, ховають живцем. Козаки добре знають, як і за який злочин треба карати, хоча це в жодній книзі не написано. Але судочинство все одно відбувається, досліджує справу й виносить вирок. А якщо військові дії, то вирок може одноосібно винести кошовий чи гетьман.

Тож не випадково один юрист цілком серйозно пропонував перетворити Майдан на осередок вільності і демократії – на таку собі Майданну Січ, яка постійно стоятиме в центрі Києва і буде грозою мракобісів-чинуш та кар’єристів-політиків. Але розгорнулися відомі всім криваві події…

І схожість Майдану із Січчю стала ще більшою.

Схожість ця продовжувала зростати й потім, коли один за одним на фронт пішли добровольчі батальйони, сформовані в різних регіонах країни, але за необмінної участі більшого чи меншого числа бійців Майдану. Адже як і Січ, Майдан об’єднав вихідців з усіх кутків України. Ба більше – і білорусів, і грузинів, і вірменів, і євреїв (не забуваймо, що у списку козацької старшини було аж четверо Абрамовичів…), і кримських татар, і представників інших націй та етносів. Воєнна звитяга у борні проти ворога – козацька справа…

То що, втратили кияни свою Січ чи ні? Чи, з іншого боку, чи й справді нинішній Майдан так переродився, що його січові традиції геть занедбані й спаплюжені? Видається, все не так просто. Теперішня криза Майдану якраз і випливає з його типологічної схожості з тією, давньою Січчю та певної соціокультурної спадкоємності від неї.

Справа в тому, що історична Січ ніколи не була однорідною. Ані соціально, ані ментально. У ній співіснували заможні, статечні козаки, які мали свої господарства – зимівники – на контрольованій січовиками території – і бідна голота, «шапка-бирка, зверху дірка». Якщо виникала воєнна потреба, нерідко на Січ приходили реєстрові козаки та селяни й городяни з усієї України. Запорожці не перебували постійно на Січі, особливо взимку. Зазвичай приблизно десята частина з них залишалася на Січі, інші рибалили, полювали у плавнях, луках, лісах, степах, випасали худобу, а з XVIII століття – й займались землеробством у своїх зимівниках (поселеннях хуторського типу на кілька сімей). Провідною верствою козацтва був, говорячи по-сучасному, середній клас, адже козак повинен був мати все необхідне для військової служби за власний кошт; під час походів кожен міг здобути достатньо трофеїв, щоб забезпечити собі гідний військовий обладунок і кошти на життя у мирний час. Пияки та гульвіси все швидко проциндрювали, а «притомні» січовики або ж обзаводилися господарством (це могли бути рибні промисли, скотарство, чумацтво, водяні млини та вітряки тощо), або ж, якщо не хотіли обтяжувати себе хазяйством, жили з рибальства і полювання, не пропиваючи шаблю, рушницю і коня. Голота ж змушена була найматися до заможніших козаків, щоб якось прожити у мирний час; крім того, саме вона формувала ватаги, які займалися нападами на купецькі каравани і чумацькі валки…

Настрої голоти були мінливими: вона могла хоробро битися з ворогами за сприятливих умов, а потім розбігатися, бо стояти проти регулярного війська у неї не було з чим. Якщо нею жорстко командували сотники й полковники, її вади можна було мінімізувати; але без «сильної руки» то був натовп.

У політичному сенсі саме ця голота була найбільш ненадійною. Скажімо, після обрання гетьманом Івана Виговського, який орієнтувався на покозачену шляхту, духовенство та заможне козацтво, укладав союзи з європейськими державами (Швецією, Молдовою, Волощиною, Семиграддям) і розірвав відносини з Москвою, остання почала підбурювати козаків на повстання – мовляв, гетьман має наміри «продати Україну Польщі». Січова голота почала грабувати хутори статечних козаків на півдні Київщини, а потім проти Виговського (ясна річ, на московські гроші) піднялися козаки Полтавського й Миргородського полків під проводом полковника Мартина Пушкаря та частина січовиків на чолі з кошовим Яковом Барабашем. До них пристали і так звані «дейнеки» з числа сільського і міського плебсу. Це повстання Івану Виговському за допомогою кримських татар удалося придушити, але потім він внаслідок зусиль Москви і промосковських сил таки втратив булаву…

Я навів цей історичний приклад для того, щоб сьогодні не зачудовувалися паралелями між Січчю і Майданом; Січ була різнорідною, і коли в похід з неї виходили ударні, так би мовити, сили, а залишалися переважно гультіпаки, які не могли справити собі військовий обладунок, то вона, бувало, ставала об’єктом маніпуляцій з боку зовнішніх сил. Бо за гроші й чарку січова голота (принаймні, її більша частина) готова була піти хоч за чортом. А найчастіше – за Москвою. Не випадково радянська пропаганда у всіх своїх формах – від кінофільмів і романів до начебто наукових монографій – високо підносила цю голоту і так поносила статечне козацтво, яке насправді було опорою (в тому числі економічною) як Січі, так і Гетьманщини.

От що варто було би враховувати сьогодні політикам.

Газета День