Багатії старого міста

Заможні люди завжди перебувають у центрі уваги. Хтось їм заздрить, хтось ними захоплюється, однак лише одиниці намагаються вивчати їхній досвід. Незважаючи на те, що Станиславів був невеликим провінційним містом, тут працювало досить багато успішних підприємців.

Інколи вони ставили інтереси свого бізнесу понад інтереси громади, але все ж розвивали промисловість краю і сприяли його процвітанню. Пригадаймо хоча б деяких з них, пише Західний кур'єр..

«Шкіряний магнат» Якуб Маргошес

Одним з найбагатших людей міста був промисловець Якуб Маргошес (1875—1939), власник фабрики з обробки шкіри. Вона була заснована в 1888 р. і складалася з 10 корпусів, які розкинулися на величезній території на сучасній вул. Ленкавського. Підприємство починало свою роботу з 20 працівників, а в 1939 р. тут уже працювало 300 осіб. До 1939 р. ця фабрика була найбільшим підприємством легкої промисловості у Галичині. В 1927 р. тут відбулася модернізація – збудували новий триповерховий корпус за проектом німецьких інженерів, з’явилася також власна електростанція. Якуб Маргошес був дбайливим господарем і метким підприємцем, але не надто хорошим роботодавцем. Як згадували сучасники, умови праці на фабриці були жахливими – робітникам навіть не видавали рукавички, і їхні руки вкривалися ранами від хімікатів, які використовувалися при обробці шкіри.

У міжвоєнний період завод випускав звичайну шкіру та матеріали для взуттєвих підошов. Свою продукцію підприємство експортувало до великих польських міст і давало неабиякий прибуток власнику. Маргошес одним із перших у місті купив автомобіль, подейкували також, що з приходом радянських військ він утікав з міста на власному літаку. Але ця легенда не має нічого спільного з правдою – Маргошес помер за два тижні до появи радянської армії і був похований на єврейському цвинтарі. Після смерті засновника фірма продовжувала працювати, а в 1949 р. підприємство перетворили на шкірно-взуттєвий завод. У 50-60-х рр. минулого століття фабрику розбудували, спорудили нові корпуси. Пізніше в деяких з цих будівель запрацювали промислові потужності приватної фірми «Плай».

Герман Адлерсберґ –підприємець, який створив себе сам
У вересні 1901 р. в Станиславові була зареєстрована фірма «Брати Адлерсберґи», власниками якої були Герман Адлерсберґ та його брат Еміль. Фірма займалася переробкою деревини, мала лісопилки під Станиславовом і в Отинії. «Середнього зросту, повної статури, що свідчить про його добробут, – писала преса про Германа Адлерсберґа.  – На носі окуляри в золотій оправі, які підкреслюють респектабельний вигляд цього успішного промисловця. В своїй кар’єрі пан Адлерсберґ не належить до щасливчиків. Успіхом він завдячує не багатій дружині чи батькові, а лише власній старанній праці. Коли він починав торгувати деревом, його нерідко переслідували невдачі, але завдяки підприємницькій кмітливості він досяг успіху і зараз належить до найбагатших людей міста. Досягнувши своєї мети у матеріальних статках, він запрагнув також визнання у громадському житті. Зараз він є депутатом міської ради, членом Торгово-промислової палати, а недавно ще й отримав титул цісарського радника».

В роботі фірми «Брати Адлерсберґи» не обходилося без неприємностей – в серпні 1902 р. на лісопилці в Отинії вибухнув страйк робітників, які протестували проти зниження платні. Спочатку їм платили від 10 до 60 центів у день та ще й дозволяли забирати собі деревні відходи. Аж раптом керівництво знизило оплату на 10 центів і заборонило брати деревину, що викликало загальне обурення. Незважаючи на образу, робітники поводилися спокійно й не вдавалися до агресії. Згодом з’ясувалося, що керівництво лісопилки було змушене знизити платню, бо на складах накопичилося багато матеріалу, а покупців не було, тож підприємству бракувало коштів.

У вересні 1912 р. у Станиславові Герман Адлерсберґ відкрив рафінерію спирту. Ця рафінерія, тобто фабрика перегонки, була єдиною в Галичині, яка не належала до місцевої спиртогорілчаної картелі (об’єднання виробників). Фабрика знаходилась на території теперішнього 63-го котельно-зварювального заводу. Преса повідомляла, що рафінерія є дуже важливим для краю підприємством, у яке власник вклав кілька мільйонів корон. Там знаходились величезні резервуари для сировини, вже переробленого спирту та відходів, а процес перегонки проходив за допомогою французького устаткування вартістю близько тисячі корон, яке могло працювати цілодобово і в рік виробляло близько 3,5 млн. л чистого спирту. Поряд власник спорудив також власну міні-електростанцію, склади й невеличкий цех з виробництва лікерів та рому. Для вивозу готової продукції біля фабрики провели власну залізничну гілку.

«Екологічні терористи» брати Габери
1 жовтня 1900 р. була заснована фірма «Брати Габери і Ґріффель», яка займалася перегонкою нафти. Співвласниками були брати Александер і Бернард Габери та Лейзор Ґріффель. Підприємство розташовувалось у Княгинин-Колонії, а офіс фірми працював у Станиславові. Фірма братів Габерів щодня приносила великі незручності не лише мешканцям Княгинин-Колонії, а й Станиславова. В другій половині дня все місто накривав нестерпний сморід, який ширився з цієї рафінерії. В міській пресі неодноразово писали про цю проблему, рекомендуючи різні шляхи її вирішення. Мешканці міста також скаржилися на підприємство в різні інстанції.

Незважаючи на таке неподобство, продукція фірми братів Габерів була дуже якісною і користувалася великим попитом. Через свій офіс у Станиславові підприємство продавало гас двох ґатунків – «цісарський» по 25 галерів за літр і «салонний» по 24 галери за літр. В рекламі власники наголошували, що їхню продукцію часто підробляли, тому слід звертати увагу на фірмові знаки в червоних і чорних кольорах і кришечку особливої форми, які свідчили про те, що продукція справді походить з підприємства Габерів.

У квітні 1903 р. рафінерія братів Габерів стала причиною справжнього екологічного лиха. Вона не мала де вивезти відходи, що залишилися після очищення нафти. Тому їх вилили до потоку Рудка (він починався у районі сучасного м’ясокомбінату, протікав під колією, минав Майзлі і попри Гірку та Софіївку мандрував до Вовчинця). Тоді, на початку квітня, ще стояла холодна погода, і потік  частково замерз. Нафтові відходи розлилися по сусідніх городах, отруюючи землю, і збиралися калюжами на льоді, що викликало велике обурення місцевих жителів.

У серпні 1911 р. на підприємстві Габерів трапилася прикра пригода. Працівник фірми, касир Йозеф Ердштайн Брюль, від імені фірми зібрав з різних підприємців оплату за товар. Загальна сума виплат складала майже 500 корон. Отримавши цю кругленьку суму, касир зник у невідомому напрямку й на своє робоче місце більше не повернувся. Лише згодом його відшукали у Відні, в одному з другорядних готелів. Частину суми крадій уже витратив, тож при ньому знайшли лише 286 корон. Цю готівку вилучили, а самого винуватця відправили до тюрми.

Бізнес по-українськи

Були в Станиславові й підприємливі українці, хоч українських підприємств працювало небагато. На розі вул. Казимирівської (тепер вул. Мазепи) і Бельведерської діяла крамниця споживчих товарів «Народна торгівля», яка згодом переїхала на площу Ринок. На вул. Карпінського (тепер початок вул. Галицької) був український магазин церковних товарів «Ризниця». На площі Ринок біля катедри працював майстер-українець Дуткевич, який виготовляв церковний реманент. Відомим підприємцем був Северин Снігурович – він володів бляхарським цехом і крамницею власних виробів при вул. Третього мая (тепер вул. Грушевського). Доброю славою користувалися пекарня Команицького, млин Форикевича, з ремісників відомими були коваль Теодор Чернявський, стельмах Полутранка і швець Клиновський. Мали українці й дві фінансові установи – «Зв’язковий банк» на вул. Собєського (тепер вул. Січових стрільців) і «Руська міщанська каса» на вул. Сапєжинській (тепер вул. Незалежності).

У 1921 р. у кам’яниці Гаусвальда (тепер вул. Незалежності, 11) відкрилася популярна крамниця «Фарболь», де продавали господарські товари, побутову хімію, парфумерію й засоби гігієни. Ініціатором створення крамниці був підприємець Юрій Синишин, а серед акціонерів підприємства фігурували такі відомі особи, як лікар Володимир Янович, гімназійний професор Яків Ковальський і адвокат Юрій Олесницький.

У 1922 р. Юрій Синишин очолив ще й кооператив «Надія», створений за ініціативою українських залізничників. Підприємство  торгувало  харчовими продуктами й успішно розвивалося. В 1923 р.кооператив узяв участь в українському ярмарку, який відбувся в Станиславові. «Це був імпозантний показ нашого промислу, торгівлі й ремесла майже з цілої Західної України, – згадує Синишин. – І ми, місцеві купці і ремісники, взяли в ньому участь, побудували кіоски і влаштували виставки товарів та виробів. Ярмарок відбувся в залі і в усіх кімнатах українського «Сокола» (тепер вул. Грушевського, 18 – авт.)».

Хоч тодішні підприємці нерідко порушували правила, давня преса рясніє доказами того, що всі вони жертвували значні суми на добрі справи і охоче брали участь у благодійних та соціальних проектах. Тож сучасним діловим людям є чому в них повчитися.