“Будеш погано вчитися, станеш двірником”. Як виставка картин біля смітника прославила двірника

Фото Леоніда Бурковського біля “Вернісажу на смітнику” розлетілося українськими соцмережами і привернуло увагу музею-майстерні І. П. Кавалерідзе на київському Подолі, пише ВВС.

Відколи галерея на Андріївському узвозі виставила його роботи, життя Леоніда Бурковського сильно змінилося.

“Багато інтервʼю, прямі ефіри, я уже почуваюся потрібною людиною у суспільстві, - це головне”, - розповідає він.

У день закриття, 7 травня, музей підсумовує: це була одна з найуспішніших їхніх виставок, а художник коротко ділиться, що відчуває “якийсь сум”.

"У двірника внутрішній світ багатший, ніж у більшості"

Леоніду Бурковському зараз 72, а малювати почав у 52. Робив це після роботи двірником, використовуючи кухонний ніж, кахлі, залишені на смітнику дитячі фарби, зворотній бік настінного календаря.

Та коли він походжає між своїми картинами у порожній галереї в останній день виставки, визнає: ішов до цього з дитинства.

У художника вже було кілька спроб показати публіці свою творчість - він орендував приватні галереї, але жодна експозиція не увінчалась успіхом. Чому ним зацікавилися тепер, пояснити не може, і переконує: не знає, чиє фото зробило його популярним в інтернеті.

Але відвідувачі виставки мають кращу відповідь на це питання. “Батьки говорять: якщо ти будеш погано вчитися, станеш двірником. А тут виходить, що у двірника внутрішній світ багатший, ніж у більшості з нас,” - коментує 21-річний кінорежисер Єгор Гармаш.

Він гуляв із друзями Подолом, звернув увагу на афішу і зрозумів, що чув цю історію в новинах. Його друзі погоджуються: історія цього художника є не менш важливою за роботи, а може, й основоположною.

“Ця виставка говорить про те, що багатство внутрішнього світу - це не привілей еліт, повʼязаних із мистецтвом,” - підсумовує Гармаш і додає: можливо, якби автор мав художню освіту, то це було би просто “ще одне сучасне мистецтво”.

"Глядач повинен відчути потребу розвиватися"

Сучасне мистецтво Леоніда Бурковського настільки безжальне до глядача, що картини не мають ні назв, ні дат створення, ні інформації про матеріали. На зворотному боці деяких робіт, поміж датами календаря, видно написані маркером назви і роки, але художник відмахується: це в музеї попросили так зробити.

“Кожна людина в тому, що відтворено на цьому просторі, повинна побачити щось своє - на рівні свого розвитку. Або відчути, що треба розвиватися. Тому я й не даю назв в принципі”, - пояснює Бурковський.

А коли я зауважую, що назви допомагають хоч якось зрозуміти абстрактне мистецтво, автор реагує швидко і демонструє, можливо, найяскравішу емоцію за всю розмову. Він відрізає: “Ну так треба виходити із цього дитячого стану!”.

У музеї ж зрештою відмовилися не тільки від ідеї дати картинам назви, але й залишили за експозицією практично домашнє оформлення.

Левова частка робіт підвішена до стелі мотузочками на старих деревʼяних прищепках або пришпилена канцелярськими кнопками до стіни, посеред зали стоїть стіл, на якому картини скидані стосом - відвідувачі присідають і розглядають їх, як сімейні фотографії.

Завідувачка відділення музею Олександра Савенок пояснює: “Конкретно у цієї виставки - трішечки дворовий антураж. Я досить велику частину життя була і в Криму, і в Одесі. І коли заходиш у дворики, там усе на таких старих деревʼяних прищепках. Мені це і згадалося: художник такий простий, як хлопець з нашого двору”.

"Якщо на полотно плюнув Малевич чи Пікассо - то воно і коштувало"

Простий, як хлопець із двору, художник не продає картини і готується до наступних виставок. Він пояснює, що для продажу потрібно визначити ціну - а з цим поки що складно.

Зависоку ціну він називає неподобством, занизької боїться, бо в іншій своїй роботі - двірником - бачив, як картини опиняються на смітнику. “Такі речі викидають, бо люди не цінують, що вони дешеві. А якщо на полотно плюнув Малевич чи Пікассо - то воно і коштувало.”

Коли виставку демонтують у музеї Кавалерідзе, роботи Бурковського чекатимуть на Володимирській, 18 та у барі “Малевич”. А за рік - знову в музеї-майстерні Кавалерідзе, де художнику тепер обіцяють виставки щороку.

Тоді Бурковський планує демонструвати не тільки картини, але й принести іоніку і виконувати власні мелодії - як данина іще одній дитячій мрії - займатися музикою, яка досі не здійснилася.

Наостанок я запитую, навіщо Бурковський усе це затіяв.

"Я хотів своєї досконалості, по-перше. І мабуть, я чогось досяг, але це ще не стеля”.