Цвинтар Гамлета у Франківську
У підвалі Івано-франківського драмтеатру оселилися духи королівської родини Данії, адже вже другий місяць поспіль в театрі йде прем’єра неоопери-жаху відомої всім трагедії Шекспіра – Гамлета.
У незвичній локації поміж колон і бетонних плит, коли драма перетинається з оперою, музика проникає під шкіру, а гра акторів робить тебе спільником історії, котра нічому не вчить – це вже привід спуститися з реального світу у підземний. Режисером жаху, трилеру, сімейної драми, яка переростає в драму суспільну, а то й державну, став худкерівник цього ж театру Ростислав Держипільський, пише Збруч
На трубах висить червоно-біла стрічка, якою огороджують заборонені чи небезпечні місця. Перший сигнал насторожив. Кілька кроків – і ти бачиш бетонну плиту-саркофаг, на якому лежить чи то мрець, чи то вампір. Жрець-монах-учень Мефістофеля подає тобі руку на сходах, щоб ти часом не приєднався до компанії мерців і не загримів у пекло по-справжньому. Далі знову лежить чи то мертва, чи то в сонному забутті королівська сім’я. Гасне світло, всі засинають, прокидається Гамлет.
В перші секунди темрява виїдає очі, а в голові – думки про те, чи взагалі можливо вкотре переосмислити Шекспіра? Думку обриває шепотіння ериній десь з-під землі, хоча, здавалося б, куди вже нижче? Починає грати контрабас. Макбетівські еринії чи то жриці, або, швидше за все, це давньогрецькі мойри, що стають свідками всієї кривавої історії. Хоча вони вже і так знають про долю кожного члена королівської сім’ї, і тільки час від часу підіграють окремим персонажам, коли потрібно. Вони вже кличуть Гамлета. Але котрого, привида-батька, мерця-сновиду Принца, чи того, хто приходить у часи неспокою?
Підвал театру, себто, за сценарієм – кладовище або ж дно, створює відчуття балу смерті. І таки справді – це був бал, де кожне па – підлість, кожен новий ритм і тембр – ошуканство, якщо ти змінюєш партнера – то відразу зраджуєш його. А ще дійство скидалося на кіно, окремі сцени, як окремі кадри з фільму чи з його трейлеру. Деякі мізансцени були занадто покраяними, і їх пов’язувала хіба що відома всім фабула. Можливо, це такий режисерський хід, щоб посилити загадковість, всіх остаточно заплутати, створити хаос, в якому ніхто не розуміє, звідки береться джерело зла і всіх смертей, або чому помутнів розум Гамлета? Не обійшлось без «стьобу» в якості селфі на кожному кроці від Полонія.
Герої, завдячуючи адаптації Юрія Андруховича, говорять живою, сучасною мовою зі сленговими та діалектними словами – тобто, так, як ми говоримо на щодень. Тут, в королівстві Данському, всі всіх зневажають, не мають за людей, ніхто нікого не любить, любов тут прирівнено до борделю, дружби тут теж немає. Тож Гамлет в цій драмі самотній: без Гораціо, без Розенкранца і Гільденстерна, він лише намагається вивести всіх на чисту воду, привести до тями, прислухатися до себе і нарешті прокинутись. Режисер демонструє драму, яка вже не є драмою, це звичне явище для теперішнього суспільства.
Музика грає самодостатню роль. Вона тут не тло і не супровід, вона – канва душ королівської родини: починається там, де закінчуються слова для пояснень, або коли слова взагалі нічого не пояснюють. Тож контрабас стоїть по центру, на ньому грає привид батька Гамлета. Цей персонаж присутній впродовж всієї вистави, аби налаштовувати внутрішній слух глядачів, бо контрабас у виставі є першим, хто попереджає про небезпеку. Саме музика та ексцентричні голоси ериній і хору чорних монахів, що то виють вовками, то шепотять голосами привидів, то викрикують, ніби їх ріжуть, – надає виставі настрою трилера і жаху більше, аніж сама гра акторів. Музика, яку написали композитори Роман Григорів і Ілля Разумейко, на тонких матеріях відчуває густину вистави. А коли безумство досягає апофеозу, коли смерть вкорочує всім життя і зводить з розуму, божевільний ритм танцю стає дисонансом, що у такий спосіб демонструє наше сприйняття смертей і трагедії, як цирку.
«Накрохмалена» данська шляхта деградує на очах відповідно до реалій деградованого суспільства, а наступної миті перетворюється й поготів на монстрів, адже психофізика актора і персонажа є десь на межі божевілля, страху, жаху, вампіризму, і навіть фрейдизму. Особливо це стосується королеви і Полонія, які хочуть всіх чи то вбити, чи то зґвалтувати. Глядач спостерігає за двома вимірами гри, адже дії відбуваються паралельно у режимі реального часу і в часі сновидіння: коли королівська сім’я вдається до підлих рішень, які сняться принцу, і навпаки, коли Гамлет викриває хиби батьків, які сплять у своїх гробницях. Принц, що прокинувся через кілька століть, і, відповідно, вже знає, як все буде відбуватись, сміється і «стібеться» над усіма. Час втратив тут свою первинну здатність текти, він накладається шарами і може повторюватись, зникати і з’являтись, тому ця постановка виглядає позачасовою і божевільною.
Олексію Гнатковському – Гамлету – вдається перетворюватись на оголений нерв, надягаючи маску безумця, арлекіна, маску страху і моторошності, або ж не одягаючи жодної маски, бути самим собою і розмовляти вже з глядачами про суспільні проблеми і про те, що йому болить. Йому вдається бавитися і шити в дурні королівську родину та їх придворну шляхту, демонструючи, що всі тут клоуни, і з ними інакше не можна, ніж ставати дурнем. Кам’яна плита-ложе принца Гамлета під час вистави стає у різних вимірах своєрідним місцем правди і сповіді для всієї сім’ї. Гамлет ніколи не покидає це місце правди, запрошує до свого «престолу» висповідатись, помолитись, визнати своє лицемірство. Втім, практично вся сім’я, відходячи від правди, простує через цвинтарні двори до своїх покоїв, які затуляють колони. Саме вони створюють загадку, площину, яку нам не потрібно знати.
Хробаки, шашлик з Полонія, який смажиться, палиця-меч, трон-унітаз, череп, яким копаються, що переходять з вербальної у матеріальну якість, створюють такий собі асоціативний діалог метафор та реалій, в якій ми живемо. Репліки з репертуару театру абсурду «London is a capital of Great Britain» чи «I have mother, father, sister, brother…», які в іронічній радості викрикує Гамлет, нагадують добірку репортажів з життя «золотої молоді» та їх батьків-олігархів, які мають проблеми з законом. Король, якого зіграв Юрій Хвостенко – тюхтій і дурник. У нього немає твердої позиції і немає власного я. Він є дзеркалом хворого суспільства, в ньому живуть власні демони, режисер зробив його практично другорядним персонажем у цій грі. Протягом вистави він не може знайти собі місця і йому ніхто не дає слова бовкнути. В одній зі сцен Гамлет називає його мамою. І не тому, що обмовився, а тому, що король перетворився на жалюгідного підкаблучника.
Королева Гертруда – яка в п’єсі Шекспіра була ні рибою, ні м’ясом – тут маніпулює всіма, перебирає на себе роль та інтонації чоловіка-правителя і здійснює свої бажання за допомогою короля, який є тільки інструментом. Вона є уособленням влади і жадоби на межі проституції. Одяг повії зі стажем, червона помада, захриплий голос, хрест на голові – це вона. Головна в королівстві, вона домагалася короля-Гамлета, і начебто його вбила з допомогою Клавдія, і ним же гралася як лялькою вуду, одночасно домагаючись Полонія. Вона нацькувала всіх один на одного і заплутала своєю павутиною, як чорна вдова. Ірма Вітовська вдало зіграла роль жінки, якою заволодів диявол, і жодні ритуали екзорцизму і правди не допоможуть цій німфоманці.
Полоній (Дмитро Рибалевський) є спільником і коханцем Гертруди-королеви, тому він їй підкоряється, тому і його діти, Офелія зокрема, схожі на королеву. І саме через це він забороняє доньці будувати долю з Гамлетом, адже це вже був би акт інцесту. Офелія (Анастасія Блажчук) і Лаерт (Іван Бліндар) безтурботні, наївні і ще не надто розумні, тож з них легко зліпити кого завгодно. Дитяче піаніно – символ їхнього дитинства і щирості. Протягом вистави Офелія, за логікою, мала б тягтись до жадоби влади, як Гертруда. Втім, у її діях це важко помітити, і, хоча в її характері починають розвиватись певні риси підступу і хитрощів, але цьому процесу перешкоджає карнавал смерті. А її брат – уособлення слабкості, він блідне, плаче і нечітко вимовляє слова.
І вже наприкінці, коли вже смерть, отрута, проколоті серця розіграли свої карти і всі врешті загинули, на землю данську прийшов Фортинбрас. Такий собі сучасний політик, що придивився до цієї картини трупів, виголосив свою промову і пішов. Приклад данської драми буденності є наглядною моделлю драми суспільства, як мінімум українського сучасного. Так чи інакше, підлість принесе смерть, інколи каяття може не врятувати, якщо не змінити свої життєві принципи та ідеали. Залишаються тільки еринії та бідний Йорік, який бубнить у свій тромбон. Це ж цвинтар. Помста гусне біля цвинтарних плит. І в тому смороді задихаються люди.
