Доку не до відпочинку. Франківець Василь Чудик про медиків на війні

Франківець Василь Чудик три роки рятує життя наших військових на Донбасі. Він начмед 66 мобільного госпіталю в Покровську. Каже, там у лікарів своя передова, а за зброю – ліки та скальпель.

Василь Чудик родом із села Лужки Долинського району. Закінчив медучилище у Франківську, потім військово-медичну академію, пройшов шлях від солдата до полковника. Має 40 років вислуги. Він вже давно на пенсії, але у 2016 році знову призвався у Збройні сили, аби допомагати бійцям і лікарям, пише Репортер.

Пану Василю вже 60 років, три з них на війні. Каже, старших за нього тут, здається, нема, тому його називають або Батя, або Док.

«Я їм тут і за керівника, і за батька з мамою, бо ж багато геть молоденьких, – каже чоловік. – Скільки матиму сили, стільки й допомагатиму».

У госпіталі кожна людина може бути пот­рібна у будь-яку хвилину, адже працюють цілодобово, майже на передовій, зовсім не далеко від лінії фронту.

«Наш сектор медичного забезпечення – від Авдіївки і аж до моря, – говорить Док. – Є передові групи, які розташовані в інших місцях – лікарські й сестринські бригади біля лінії фронту. Вони забирають поранених і доставляють нам, а ми оперуємо і звідси відправляємо на «велику землю»: до Києва, Дніп­ра, Харкова, Львова. Там госпіталі третього й четвертого рівнів. Вищих уже нема. Ми тут працюємо на другому рівні та два плюс».

Військово-мобільний госпіталь у Покровську, тоді ще Красноармійську, запрацював з лютого 2015 року просто у наметах. Через кілька місяців військовим медикам виділили маленьке крило колишньої залізничної лікарні. Вони й сьогодні сусідять з цивільними лікарями.

В обов’язки Василя Чудика входить організація усієї лікувально-діагностична роботи, евакуація з передової, допомога лікарсько-сестринській бригади і тут, у госпіталі, а потім відправка поранених на «велику землю».

За його словами, найгарячіші часи були у 2015 році, а також частині 2016 і 2017. Під час загострень на фронті поранених везли потоком – до 50 людей за день.

Василь Чудик з колегою, хірургом Юрієм Царюком з Чернівців

«Коли додому їду, то молоді колеги кажуть: «Батя, ви нам тут потрібні, надовго не відпускаємо», – посміхається через слухавку. І справді, у відпустку пан Василь приїздить дуже рідко. Недавно був, перед Великоднем, лише кілька днів.

«Не можу довго бути. Усі думки на фронті, там, з хлопцями. Іноді діти, дружина самі кажуть – бачимо, що тобі вже треба їхати, – розказує Док. – Це вже в голові закладено, що там у будь-яку секунду може бути потрібна моя порада чи допомога. Нема спокою, не до відпочинку».

А коли приїздить на мирну землю, то дуже дивується байдужості людей, які не бачили війни.

«Я не можу змусити людей, аби всі вони жили війною. Воно й не треба, але якось має бути по-іншому, – говорить лікар. – Звісно, мають бути весілля, мають народжуватися діти, життя мусить продовжуватися! Але треба й пам’ятати, що на сході йде війна і гинуть люди».

Оксана Білозір приїздила до них у госпіталь з концертом

У Дока завжди при собі три телефони по дві карточки і дві рації. Каже, навіть цього не завжди вистачає.

«Тільки хлопця витягують з передка, а я вже знаю, яку бригаду туди треба – травматологічну, хірургічну, судинного хірурга», – пояснює медик.

Додає, що пораненого до їхнього госпіталя доставляють за годину-дві. Є запас, аби підготувати все до операції, аби потім не втрачати ані хвилини.

«Пригадую молодого солдата, років 25-27. Йому повністю ампутували обидві кінцівки по середній третині стегон. Через добу отямився і говорить «Навіщо ви мені вернули життя, як мені зараз жити, я не хочу! – розповідає лікар. – Я не міг стриматися, покотилися сльози, бо такий юний міцний хлопчина, десантник. Почав говорити з ним, що постараємося все зробити, аби були добрі протези… А він: «Зробіть так, аби я вернувся назад, до Бога, де я майже був». Коли заходиш у реанімацію і бачиш хлопців без рук, ніг і вони не бачать сенсу життя і говорять такі слова… Серце крається».

Багато розказує про церковцю на території госпіталю, яку минулого року побудували спільно з волонтерами. Каже, гуцульська – дерев’яна і вся вишивана. Названа ім’ям Святого Пантелеймона, бо цей святий – покровитель лікарів.

«Вона відкрита цілодобово. Приходять хлопці, ми приходимо помолитися, свічку запалити, – говорить Док. – Ми, лікарі, не все можемо зробити, не все у наших руках. Після операцій ідемо і просимо Господа, аби поміг вернути життя тому хлопцю. Молимося, ставимо свічку, а ранком чи через добу, через п’ять діб бачимо – недаром молитва пройшла. Людина приходить до себе. Лікарі лікують тіло, але важливо полікувати й душу».

Церковцю побудували власними силами та  з допомогою волонтерів 

Щонеділі й на великі свята сюди на відправу приїздить священник Іван Василенко. Він, до речі, з Надвірної. Років 20 тому приїхав з батьками на Донеччину і зараз тут, у містечку Мирноград, має свою маленьку греко-католицьку парафію.

З отцем Іваном Док познайомився випадково – впізналися по говірці. Пан Василь каже, що отець Іван вчився з їхнім священником із Угринова – отцем Олегом Зеленським. І так через нього вони передають один одному вітання.

На всі свята Док навідується у дитячий притулок. Каже, аби хоч трохи побути їхнім дідусем

«Наш священник з Угринова започаткував таку добру традицію і вже три роки поспіль плащаницю у Страсний тиждень у селі виносять лише атовці, – розказує Док. – Він спеціально на Хресну Дорогу збирає хлопців, які служили в АТО. Я теж був в той час вдома».

Василь Чудик вибачається, що не може далі говорити. Є дзвінок по іншому телефону – везуть пораненого.