Еволюція гідності

А хтось іще пам’ятає, за що мільйони українців не так давно мерзли на морозі, лізли під кулі, за що загинули герої Небесної сотні? Занадто багато всього змінилося з того часу (чи не так?), багато води збігло, і все стало догори дриґом. Але на порозі другої річниці Революції гідності варто б пригадати. Особливо напередодні таких дивних і незрозумілих виборів, які нині перетравлює країна.

Вражаючі зміни, які пережило в ті дні українське суспільство, яким дивувався не тільки світ, а й самі українці, до кінця не впевнені, що вони так можуть, здавалось, навіки перегорнули останню сторінку книги рабства й запустили процес абсолютно нового етапу творення. Адже тоді в центрі Києва й на майданах десятків українських міст йшлося про щось набагато більше, ніж повалення знахабнілого режиму. Це було лише життєвою необхідністю. А от рушієм стала мрія, примітивна й банальна до неможливості, але така природна — бути щасливими.

Приклади самоорганізації, жертовності, уміння змінюватися на очах і долати будь-які проблеми та виклики встигли виплекати ілюзію, що далі піде все як по маслу. Що всі здатні перемінитися, всі разом: хто зі страху, а хто від переконливих свідчень героїзму. Бо ми насправді можемо, якщо хочемо, коли єдині й уперті у своєму пориві.

Що відбувається два роки потому, пояснювати не треба. Де поділися ці ілюзії та мрії, також. Але двічі наступивши на одні й ті ж постреволюційні граблі, суспільство, здається, мало б таки трохи помудрішати і дечого навчитися. Принаймні, що безапеляційно довіряти можна тільки собі й більш нікому, що, почавши справу, ніколи не можна віддавати її довершувати в чужі руки і, тим паче, не можна вірити тим, хто вже хоча б раз зрадив. Якщо, звісно, не хочеться щоразу діставати по чолу й укотре почуватися «розведеним котенятком».

Те, як країна підходить до своїх третіх постреволюційних виборів, багато про що свідчить. Кількість любителів продаватися за гречку мало змінилася, армія сліпців, може, і поріділа, та не критично, банда шулерів суттєво зросла, а загальна маса, яка жила з вірою в те, що якось воно буде й що хтось прийде та все зробить, залишилася, схоже, непорушною у своїй кількості, впевненості та якості. Єдині, хто зміцнів і загартувався, — ті, що не розчарувалися й вирішили нізащо не зупинятися.

Чи змінилося насправді суспільство за ці два роки? Безперечно, так. Воно подорослішало, багато чого навчилося, проявило свої найкращі якості, на які лишень здатне. Але чи є ці зміни такими критичними та всеохоплювальними? На жаль, ні. Правда така, що на 10% активних і прогресивних громадян, готових рвати кігтями землю, завжди припадає не один десяток пасивних, інертних і байдужих співвітчизників. Вони іноді запалюються ідеєю, вливаються в процеси змін, але їхньої енергії вистачає ненадовго, і вони знову повертаються до свого звичного стану існування: «моя хата скраю». А додаймо до цього ще тих, котрі мислять цілком відстороненими категоріями, кому завжди мало або яким усі вин­ні — і все стане зрозуміло.

Виявляється, пролита кров не завжди має таку силу, щоб відформатовувати свідомість усіх без винятку. Люди вразливі, безумовно, піддаються такій корекції — хтось більше, хтось менше. Але ті, хто загартований у цинічних підкилимних боях, знається на мистецтві кастетного чи биткового бою або просто отримав специфічне виховання, на ці речі не зважають. Їхня філософія простіша за мрійливих романтиків: кожну ситуацію в житті треба використовувати для свого блага. І, можливо, саме тому навіть після всього, що пережила останнім часом країна, цей незначний су­спільний прошарок, що йменує себе політичною елітою, досі так вперто та наполегливо не хоче змінюватися, а намагається відновити втрачені позиції, не гребуючи ні способами, ні засобами. Його потуги з дня на день усе комічніші та брехливіші, і рано чи пізно його-таки змусять звільнити приміщення, тільки-от ціна цьому звільненню може виявитися занадто високою.

Монстр під назвою «система» з останніх перипетій все-таки чогось навчився і просто не здасться. Але не лише тому, що готовий захищатися до останнього, а завдяки тому, що, мов казковий змій, має здатність відрощувати все нові та нові голови. Доки існують люди, які вірять у добрих царів, добрих президентів, здатних все змінити, а ще змінитися самим, вірять у чудо перетворення злодія на бізнесмена, а наперсточника — на дипломата, доки є ті, хто гнутиме спину, даватиме, носитиме, принижуватиметься — голови змієві ростимуть як гриби після дощу. Єдиний, хто здатний протистояти цьому й врешті знищити його, це ті, хто досі не перестав вірити у свою мрію. Той, хто кидав «коктейлі» на Майдані, потім пішов з обрізом на озброєних до зубів терористів, нині продовжує захищати Батьківщину, незважаючи ні на що. Той, хто товк бруківку й підносив її на позиції, нині збирає з миру по нитці, взуває, вдягає, годує та озброює своє військо, незважаючи ні на що. Той, хто варив і розносив гарячий чай і канапки поміж барикад, хто просто молився, стояв і не спав, хто не втік, коли було найстрашніше, повернувшись додому, відмовився давати хабарі та відкати, незважаючи ні на що. Врешті, кожен, хто ніс останні гроші, й досі продовжує їх жертвувати, бо знає, що «коли не він, то хто?», незважаючи ні на що. Все насправді залежить від співвідношення і тих, і інших. Рабів і козаків, сліпих і зрячих, байдужих і тих, хто народився, щоб жити, а не жити, щоб ходити до туалету. Наразі воно все ще не на користь мрії, але це лишень питання часу.

А тому нинішнє ставлення еліти до свого народу, нерозуміння найважливішого, що цей народ вже змінився, багато чого навчився, як мінімум самоорганізовуватися та обходитися без неї в критичні часи, рано чи пізно таки недобре пожартує з неї. Нині вона все ще проводить фейкові вибори, вигадливо клеїть дурня, пише всілякі безглузді гасла на бордах, розповідає байки про покращення, реформи, люстрацію та децентралізацію, іншими словами — вважає свій народ повними ідіотами, але, собі на лихо, або не помічає, або не розуміє однієї маленької детальки: хлопчик уже виріс.

Чи бувають насправді люди, готові померти за безвізовий режим з Європейським Союзом? Навряд чи. Чи, може, бувають ті, що готові це зробити за підписання з ним угоди про економічну співпрацю? Дурня. Бувають лише такі, що жертвуватимуть собою заради своєї мрії. І їх хоч ніколи не набирається критично багато, зате завжди достатньо, щоб своєю енергією запалити усіх, або майже усіх, втомлених від брехні, безвиході та безнадії.