Григорій Хомишин і сучасні виклики

Святкування 100-річчя Листопадового чину й ЗУНР на Прикарпатті спонукає до переосмислення тих вікопомних подій. Як і до необхідності звірити орієнтири сучасного життя зі славними ділами наших предків. І в цьому сенсі виникає багато запитань. Скажімо, чи вміємо ми належно пошанувати великі постаті минулого, зокрема владики-мученика Григорія Хомишина, одного з творців ЗУНР, його справи і труди?

Проголошення незалежності УНР та підписання Берестейського мирного договору посилило в Східній Галичині український національно-визвольний рух, який очолила Українська Парламентська Репрезентація (УПР). А найвагомішу підтримку її політичному курсові надала УГКЦ: ієрархи та духовенство взяли участь у вічевих кампаніях 3 березня та 21—28 вересня 1918 р., коли народ виступив за створення українського коронного краю в складі Австро-Угорщини відповідно до умов таємного протоколу Берестейського договору. Втім, ігнорування останнього австрійським урядом змусило УПР діяти більш рішуче, і вже 1 листопада влада перейшла до Української Народної Ради. А Українська Греко-Католицька Церква відразу ж підтримала процес національно-державного будівництва ЗУНР, пише газета Галичина. 

За дорученням митрополита Андрея Шептицького, якого затримали польські військові, єпископ Григорій Хомишин звернувся до мирян і духовенства з пастирським листом, в якому «доручив усім священикам згадувати в св. Літургіях президента Євгена Петрушевича, Українську державу, її уряд і її воїнство». В такий спосіб УГКЦ освятила природне право українського народу на самовизначення. Більше того, єпископи і духовенство ввійшли до складу УНР та взяли участь у формуванні місцевої адміністрації…

Згадаємо коротко, що встиг тоді зробити Хомишин – цей великий муж Церкви. Без великої національної шляхти й буржуазії неможливо було швидко підняти до європейського рівня свій безправний і неосвічений п’ятимільйонний народ, який складався з «хлопа і попа» і перед тим жив у кріпацтві, не мав жодного українського університету, а загальна освіта була в зародковому стані. Отож владика заснував першу українську духовну семінарію на Прикарпатті в 1907 р. Будучи душпастирем і навчаючись у Відні, Хомишин зрозумів багатовікову роль монаших чинів як в освіті й ушляхетненні народів, так і у формуванні європейських держав. Звідси його особливо великі зусилля для розвитку як старих, так і нових монаших чинів і згромаджень. Приміром, у липні 1909 року єпископська капітула віддала будинок на вул. Петра Скарги (тепер — вул. Василіянок) у власність сестер василіянок. У ньому монахині відкрили інститут для дівчат, початкову школу та учительську семінарію. Згодом він допоміг їм вибудувати там праве крило будинку, де розмістилися монастир і згадані установи. Коли отець Хомишин став єпископом, було тільки п’ять монастирів, а в 1935 році їх налічувалося вже 41. 

За його порадою і під його керівництвом «Єпархіяльне Товариство Непорочного Зачаття» придбало дві ділянки землі у Станиславові і спорудило там декілька будинків, які потім здавали в оренду, а отриманий прибуток ішов на спорудження церков, шкіл та на інші єпархіальні проекти. Потрібно згадати і про впливовий фінансовий заклад «Lend Lоаn Bаnk», який владика Хомишин заснував разом із митрополитом Андреєм Шептицьким, що сприяв розвиткові українського підприємництва. В такий спосіб єпархія мала можливість отримувати додаткові фонди для розвою Церкви й української громади. Чи не найкраще «порахувала» церковні скарби УГКЦ совєтська влада, яка їх конфіскувала. У постанові НКДБ УРСР про арешт єпископа УГКЦ Г. Хомишина (від 26 березня 1945 р.) зазначено: «…до 1939 года владєл 7 тисячами моргов зємлі і лєса, імєл в Львовском Зємєльном банкє 2 міліона злотих».

Владика Хомишин не стояв осторонь політичного й культурно-просвітницького життя української Станиславівщини. Як зазначають дослідники, він першим з ієрархів УГКЦ привітав окремим посланням проголошення ЗУНР у листопаді 1918 року, в його пастирському зверненні лунав рішучий заклик дбати про Церкву і національну державу. Згадаймо також, що в роки революції в Україні владика Хомишин не лише словом, а й ділом спричинився до розбудови молодої Української держави в найскрутніші її часи. Коли Українська Національна Рада ЗУНР переїхала зі Львова до Станиславова, Хомишин надав її очільникам й представникам приміщення для праці й проживання в фешенебельній будівлі УГКЦ «Австрія» (нині — готель «Дністер» та Центральний народний дім на розі вул. Шевченка і Січових стрільців), де й проголошували акт Злуки УНР і ЗУНР. Ця будівля, як і низка інших, творили тоді українське обличчя Станиславова. Власне, завдяки владиці Хомишину середмістя Івано-Франківська пишається красивими зразками австрійської сецесії, адже це він побудував величні будівлі, які належали УГКЦ: духовну семінарію (тепер Католицька школа ім. Василія Великого) і єпископські палати (тепер — Господарський суд), згадувану фешенебельну будівлю «Австрія» і ще цілий ряд будівель, які й нині залишаються яскравими знаками архітектурної привабливості обласного центру Прикарпаття. Його піввікове служіння в Станиславівській єпархії, яка тоді охоплювала сучасну територію Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей, великою мірою творило з українського поневоленого народу зрілу націю, яка спромоглася двічі відновити самостійну державу в першій половині ХХ ст.

У площині міжнародного права…

Отож, чи належно ми ставимося до матеріального спадку Церкви, який репрезентував свого часу владика Григорій Хомишин? Як під цим оглядом живе цивілізований світ і чого досягла тут наша влада? Нагадаємо, що реституція майна — це відновлення колишнього власника в правах власності; повернення колишньому власникові майна, яке було відчужено незаконно. Питання реституції церковного майна, націоналізованого в роки радянської влади на території України, або належної його компенсації, наразі, як і раніше, залишається невирішеним. До речі, входження будь-якої країни в ЄС передбачає насамперед узгодження законодавства тієї країни із законодавством Європейського Союзу. У рекомендаціях №1556 (2002 р.) Рада Європи закликала гарантувати релігійним інституціям, власність яких було націоналізовано в минулому, реституцію цієї власності в належні терміни. У резолюції №1466 (2005 р.) та у рекомендаціях №1722 (2005 р.) Рада Європи укотре офіційно закликала Україну провести грунтовне реформування національного законодавства, що регулює сферу державно-конфесійних відносин, задля забезпечення узгодження його із загальноєвропейськими стандартами. Не менш відомою є й резолюція ПАРЄ під №2076 від 15 вересня 2015 року., яка визначає, що держави «повинні прагнути знайти справедливу рівновагу між конфліктуючими інтересами у зв’язку зі здійсненням свободи думки, совісті і  релігії, інших прав людини та основних свобод».

У цьому сенсі показовий приклад посткомуністичної Чехії. Провівши експертизу церковного майна, наявного у 1948 р., урядова комісія оцінила його в суму близько 5,2 млрд. євро. З цієї суми 83 млрд. крон (близько 3,2 млрд. євро) держава виплатить у грошовій формі, а решту становитимуть натуральні реституції. Передбачено виплату зазначеної суми проводити протягом 60 років. Щорічно до виплачуваної суми буде додаватися відсоток, що компенсує можливу інфляцію (4,85% на рік). Отже, повний обсяг державних виплат чеським церквам за 60 років становитиме близько 270 млрд. крон (понад 10 млрд. євро).

Указ про уніфікацію українського законодавства з європейським ще 2002 року видав тодішній президент Леонід Кучма, але його так і не реалізували. Видається, що Верховна Рада зігнорувала досвід посткомуністичних країн Східної Європи у сфері реституції церковного майна.

…Чи за сценарієм прикарпатським або чи почаївським?

Здавалося б, за майже 30-літню історію сучасної Української держави можна було повернути власниці принаймні знакові будівлі, збудовані УГКЦ. Натомість ми щось бачимо зовсім протилежне. З 2017 року будинок згадуваної колишньої «Австрії», який є архітектурною пам’яткою і будинком-символом єднання всіх українців і який нині реставрують, став набирати нових обрисів і форм, не зовсім властивих, образно кажучи, оригіналові… Наскільки те вмотивоване, важко сказати. Та в будь-якому3 разі можна б було,  піднявшись вулицею Шевченка трохи вище і побачити на прикладі Католицької школи або ж семінарії УГКЦ, як правильно зробити реконструкцію відповідно до міжнародних стандартів. Пасувало би й порадитись з церковною владою в особі управління Івано-Франківської архієпархії УГКЦ як правонаступницею цього будинку...

Тим часом маємо й «русскій мір» на Тернопіллі, тобто Почаївську лавру, де хазяйнує РПЦ МП. Схоже, всім в Україні байдуже, що Синод Вселенського патріархату в рамках надання в найближчому майбутньому томосу для України скасував юрисдикцію Російської церкви над українським єпископатом. Більше того, недавно споруди Почаївської Лаври передали в користування УПЦ МП до 2052 року, чого навіть не змогли зробити за Януковича! Тобто, два великі собори, монастирські келії, дзвіниця, архієрейський будинок — загалом шість споруд лаври загальною площею більше 7 тис. кв. м, що належали державному заповіднику, опинилися в користуванні РПЦ. Зауважте, що журналісти звернулись із запитом до Міністерства юстиції про те, наскільки законні дії держреєстратора. Але там відповіли, що перевірку можуть здійснити тільки тоді, коли отримають скаргу від особи, що вважає свої права порушеними.

Чи потрібно змінювати таке ганебне становище у відносинах між державою й Українськими Церквами та Церквою загарбника? Напевно, вже настала крайня пора.