Історія Героя АТО з Коломийщини: Найважче – це сидіти в окопі й чекати удару

“У моєї жінки існує одна заборонена тема для розмови, – це АТО. Табу. Про війну на сході ми в сім’ї не говоримо ніколи. Мої дівчата (жінка й дві доньки. – А.М.) за рік, що я воював, перехвилювалися набагато більше за мене. Хоча телефонував додому регулярно, заспокоював, як міг. Тепер психологічної реабілітації потребують, можливо, вони, а не я…”

Так міркує учорашній гранатометник у зоні бойових дій, а нині – завгосп школи села Воскресинці Сергій Шкомар. Сам немісцевий, родом з-під Мукачевого. У Воскресинцях одружився і вже чимало років тут його друга батьківщина, пише Дзеркало Коломиї

Мобілізували чоловіка на початкових етапах війни з Росією влітку 2014-го і записали гранатометником до 128-ї Мукачівської гірсько-піхотної бригади. На полігоні в Ужгороді згадав армійські навики стрільби з АГС та специфіку бойової машини піхоти, командиром якої проходив строкову службу в армії.

28 серпня підрозділи бригади виїхали до кордонів віроломного північного сусіда, аби стримувати його агресію. Перші зіткнення з ворогом пройшли успішно. Райцентр Попасна, що на Луганщині, взяли майже без бою. І рушили під Дебальцеве до місць дислокації 101-ї бригади охорони Генштабу. Один раз по українських позиціях ударив “Град”.

“Страшна зброя, – пояснює Сергій, – усе навколо січе на капусту, а від прямого влучання не врятує жодне бетонне укриття. У такі моменти стає направду страшно: сидиш в окопі, як паралізований, і молишся…”

– Ми зайняли позиції на роздоріжжі трьох автомагістралей – на Донецьк, Харків і Ростов-на-Дону. Розгорнули намети на території покинутого асфальтового заводу. Сепари били з артилерії по Дебальцевому. Часом їхні снаряди прилітали й до нас. Так при одному обстрілі ми втратили відразу чотирьох бійців. У січні 2015-го почалася серйозна “м’ясорубка”. Наша група виїхала до села Нікішине на допомогу бійцям, які ніяк не могли взяти цей знищений і залишений місцевими населений пункт. Саме село – це декілька вулиць, одна з них уже наша, на інших сидять сепари, їх буквально видно й чути за пару метрів. Почали по нас лупити мінами.

Командир гукнув: “Пацани, он там на даху – їхній навідник!”. Наш гранатомет прицільним і точним пострілом зніс дах разом з навідником. Потім розвідка передала по рації, що неподалік збилися докупи не менше 200 бойовиків. А нас – 40-50 бійців. Тоді Саня, командир танка, каже: “Хлопці, почекайте, я їх зараз накрию”. Заїхав своїм танком збоку й усіх “накрив” на віки вічні. Саня потім загинув в оточенні в Рідкодубі. Я навіть не знаю його прізвища.

“ТАРГАНИ” В РІДКОДУБІ

Бійці відійшли до села Рідкодуб. Там потрапили в пастку. Бойовики підірвали дві наші БМП з пораненими.

– Цю місцевість утримувала в більшості 128-ма бригада, а не 25-й батальйон Тероборони “Київська Русь”, як показували в сюжеті новин по телевізору. Хлопці з двадцятьп’ятки нам тільки допомагали, хоч і героїчно. Бойовики під Рідкодубом утратили багато своєї техніки і живої сили. Але оточували нас грамотно. Вороже кільце навколо села було настільки міцним, що українські танки не могли до нас прорватися. Міна поцілила в склад з боєприпасами. Ми залишилися майже без набоїв, постійно під обстрілами. Вже не було ні техніки, ні їжі. На щастя, залишилася в селі одна уціліла криниця, яка гамувала спрагу. Рятувало хлопців Провидіння, інакше, як чудом, це не назовеш: ледь не кожен метр прострілюється, осколки мін свистять поруч, а більшість вояків цілі й неушкоджені. Щоправда, декілька наших загинули при зачистці Рідкодуба. Але в цілому ряди не ріділи. Хлопці почули по рації, як сепари називають нас тарганами: “Этих тараканов невозможно выкурить оттуда! Все лезут и лезут”.

– Несподівано з поля підійшли нам на підмогу бійці 30 бригади з танком і трьома БМП, одну з яких сепари підбили. Наш командир Станіслав дав команду прориватися з кільця. Так 8-го лютого ми вибралися з оточення. При прориві два бійці загинули. А 18-го лютого всі українські підрозділи почали відступ з-під Дебальцевого вглиб країни. Село Миронівське, відтак – Артемівськ.

Війна залишилася позаду.

– Питаєте, що давалося найважче? Найважче – це сидіти в окопі й чекати удару. Тоді страшно. У Рідкодубі ми вели вуличні бої, бігали від хати до хати, відловлювали бойовиків. Хто чинив опір, або намагався втекти, розстрілювали на місці. Кожен міг нарватися на кулю. Так загинув хоробрий танкіст Саня, вічна йому пам’ять. Страху нема, лише злість і холодний розрахунок. Місяцями спав по 2 – 3 години на добу. Буває, ти ще спиш, а ноги вже побігли…

Повернувся Сергій додому “до своїх дівчат”. Коли наслухався, що пережили вони, цілими днями молячись за його життя, подумав собі, що за власну безпеку переживав мабуть менше. Пролежав якийсь час у госпіталі – лікував контузію. Тепер здоровий, лише часом голова поболює.