«КамАЗ» їде на схід-2

Продовжу розповідь про поїздку на схід наших активістів із допомогою 5-му батальйону. У понеділок увечері Михайло Бойчук та Олексій Драпак повернулися до Івано-Франківська.

— На першому блокпосту при в’їзді в зону АТО його командир старший лейтенант, довідавшись про мету нашої поїздки, порадив дочекатися якоїсь військової колони і приєднатися до неї, — розповідає Олексій Драпак. — Бо зоною слід пересуватися або в колоні, або маскуючись під місцеве населення. А саме хвилин за двадцять перед нами через блокпост пройшло кілька військових машин. Старший лейтенант зв’язався з кимось із тієї колони, і вони нас дочекалися. Зауважу, що доріг там немає, асфальтне покриття фактично знято траками танків, і якщо наступного разу туди поїдемо, то слід уже брати джип, а не мінівен. У колоні, крім військових, були й цивільні машини. Бо не лише Прикарпаття їде на Донеччину. Скажімо, в одній колоні з нами перебували тернополяни. Що стосується нашого 5-го батальйону, то до них приїжджають і з Бурштина, Надвірни, Богородчан...

Біженці з Донецька

Коли опинилися на першому блокпосту нашого батальйону, то, познайомившись із бійцями, оглянувши, як облаштоване укріплення, зробили для себе висновок, що вони потребують засобів пасивної оборони, — продовжує розповідь О. Драпак. — Тобто мішків із піском, бетонних плит. Одразу почали думати, де це все можна дістати і таке інше. і хоча були доволі змучені, але десь до третьої ночі почергували з бійцями на блокпосту, бо йде постійний потік біженців з Донецька. Тамтешні жителі не хочуть бути живим щитом для терористів. Щоправда, дехто з них був агресивно налаштований і до нас. Та саме через Україну вони втікали до Криму або в Сочі тощо.

— Та більшість все ж була свідома, — долучається до розмови Михайло Бойчук. — Але дивує, наскільки закостеніле їхнє сприйняття. Почувши українську мову та довідавшись, що ми з Прикарпаття, щиро розпитували, наскільки страшні «бендери». Та подивіться на мене, кажу. Найкраще діти на нас реагували. Усміхнешся до якоїсь малечі, агукниш — і вона вже тягнеться до тебе. Знайшов у себе кілька цукерок у кишені, пригостив, то дітлахи були просто щасливі. Дуже шкода було тих людей, бо сонце буквально палило, а значна частина їхала в старих, без кондиціонерів машинах. Декому з них ми давали телефони нашої Координаційної ради надзвичайних ситуацій. Бо були охочі переселитися тимчасово і до нас.

- А в чому полягала агресія тих людей, про яку ви згадали?

— Це не було несприйняття нас як жителів Західної України, — продовжує Олексій Драпак. — Просто будь-яка людина, в свідомості якої закладено європейське мислення, не може сприймати людей зі зброєю. Хоча сам по собі Донецьк — це дуже гарне, підкреслю: європейське, місто. У мене тут чимало друзів. Скажімо, моя дружина з Краматорська. і зауважу те, що коли жителі Донецька втікають від бандитів, котрі прийшли туди зі зброєю, то це теж їхній спротив цим «ДНР», «ЛНР», терору, який вони влаштували. Люди нам казали: «Слава Богу, що ми виїхали, тому що на своїх блокпостах терористи б’ють, забирають машини, змушують там людей чергувати, бути в ролі живого щита». Найбільш свідомі з них пропонували дати їм карту, щоб вони показали, де в Донецьку ті блокпости, де стоять танки, установки «Град». Це казали особисто нам.

Далі хочу зауважити, що там, на Донбасі, по суті існує інформаційний вакуум. Хіба що новітні телефони «тягнуть» інтернет. Та, з другого боку, це зона, яка потрапляє в роумінг, і гроші на телефонах закінчуються дуже швидко. Отож наша розмова з бійцями була фактично обміном інформацією. Найбільше їх цікавило, який у нас тут настрій, яке ставлення до них, враховуючи, що вже на той момент був факт дезертирства з батальйону двох офіцерів. Хлопці питали, чи не будуть після цього вважати боягузами і їх. Їхнє ставлення до тих осіб, які приїхали на Донбас, та потім повернулися, залишивши зброю і не виконавши свого обов’язку перед державою, однозначне. і ставлення на Прикарпатті до тих, хто там залишився,  для них дуже важливе, в тому числі для підтримки бойового духу. Ми  були там, коли ті два офіцери давали в івано-Франківську прес-конференцію. Бійці 5-го батальйону довідалися про неї через інтернет. Вони підходили до нас і просили, щоби ми все зробили, аби їх, повторюся, не вважали тут боягузами, і також казали, що багато що з розповідей тих офіцерів є неправдою. Але я все ж вважаю, що 5-й батальйон відправили в зону АТО цілковито не підготовленим як у матеріальному, так і в психологічному плані...

Військова докторина

Олексій Драпак: Хочу ще раз повторити, що наша держава, якщо можна сказати, її військова доктрина, не передбачає забезпечення всіх бійців бронежилетами. Те, що бійці 5-го батальйону опинилися там без бронетехніки, згоден, дуже погано. Але я мав розмову з одним полковником, котрий там перебуває. Він запитав: «Якщо ми тут знайдемо відповідні бронемашини і вам передамо, ви знайдете, чим їх озброїти?» То почув у відповідь, щоби ми наразі нічого не робили, бо до кінця тижня мають отримати десять «бетеерів» 70-х у повній комплектації. Звісно, це застаріла модель, але це краще, ніж нічого. Єдине, що попросили, — знайти для них зварювальний апарат та залізо, щоб змогли наварити на техніку «сітки» тощо. Десь погоджуся, що запитань щодо укомплектування і матеріального забезпечення 5-го батальйону є вже дуже багато, а надалі буде ще більше. Одне з них таке: чому їх везли в зону АТО три доби на шкільних автобусах?..

Держава не була готова до війни

- Попри те чимало родичів наших бійців вимагають повернення їх додому. Тим більше, що на місце 5-го батальйону, підкреслюю, територіальної оборони, який відправили на схід, приїхала аналогічна частина з однієї з південних областей України.

Михайло Бойчук.: Наша держава не була готова до війни. Армію розвалювали протягом доволі тривалого часу. Коли я служив, то нас багато чого вчили. Зокрема, як штурмувати, відходити. Набої, щоправда, були холості, але все ж таки ситуація була більш-менш наближена до бойової. Потім це все закінчилося. Зокрема, після 1998 року, коли я звільнився в запас. З армії почали звільняти тих людей, котрі реально знали свою справу і могли хоч чогось навчити. Коли ми з Олексієм приїхали на наш блокпост, одразу побачили всі плюси і мінуси. Реально там є багато необстріляних хлопців. Але щоб дати життя воїну, він має пройти свій шлях.  Є така річ, як природний відбір. Хтось може бути гарним розвідником, хтось — тиловиком...

Олексій Драпак: На одному з блокпостів я зустрів свого колишнього вчителя фізкультури. Він перебував на кухні, готував їсти. Але хочу наголосити на іншому. Об’їхавши всі пости, побачив, що бойове злагодження у батальйоні відбулося.  Немає якогось розриву між офіцерським складом, сержантським чи рядовим. Хлопці підтримують один одного, допомагають, діляться тим, що мають.

Але, з другого боку, маємо протест частини батьків і дружин бійців. Причому їхні аргументи — це те, що вони почули від своїх чоловіків, синів, які перебувають під Амвросіївкою.

Олексій Драпак: Бійці розповідають щиру правду. Думаю, що жоден син не брехатиме мамі, а чоловік — дружині. Можливо, батьки все це сприймають занадто емоційно, трохи перебільшено. Скажімо, десь пройшла інформація в газеті і, здається, схоже прозвучало на прес-конференції тих офіцерів, які повернулися, що бійцям доводиться пити воду з калюж.  Та на той момент це не відповідало дійсності. Адже із 20 тонн вантажу, який ми привезли в батальйон, значна частина його — вода. Бо реально в тій місцевості з нею справді проблеми. Вода завізна.

Хоча в перші дні, коли наші бійці приїхали на місце дислокації після трьох діб добирання на шкільних автобусах, зрозуміло, питна вода вже закінчилася. Але йшли дощі і, ймовірно, доводилося пити і дощову. Та ще раз наголошую: тепер там ситуація значно краща, ніж була тиждень тому. Самі бійці про це кажуть. Зокрема, налагодили співпрацю з місцевим населенням. Скажімо, на момент нашої розмови, 16 липня, ще не було централізованого забезпечення харчуванням бійців, бо їх чомусь не було там зареєстровано. Тож їжу приносять місцеві люди, так само приносять і цигарки, шоколадѕ Коротко кажучи, хто що має, те і несе.

Без взаємодії

- Знову ж таки, повернуся до претензій, які висловлюють батьки. Зокрема, що поряд розташована бригада регулярних військ, а допомоги від них фактично ніякої.

Олексій Драпак: Реально взаємодії військ дуже мало. Бо, скажімо, навіть на момент нашого приїзду не було радіозв’язку між блокпостами. Далі. Вже повернувшись до Івано-Франківська, отримали звідти інформацію, що коли попросили сусідню бригаду дати бронемашину для нейтралізації спроби терористів атакувати командний пункт батальйону, в цьому відмовили. Тому наразі спостерігається якась конфліктна ситуація між командуванням нашого батальйону та керівництвом сусідів, до речі, у віданні яких і перебувають наші бійці. Хоча загалом до хлопців із Західної України ставляться там нормально. В тій же бригаді служать хлопці з Тернополя, з якими ми познайомилися. Найімовірніше, непорозуміння виникло просто між командирами батальйону та  бригади.

До речі, у нас бесіда із комбатом, як би це правильно сказати, не дуже склалася. Тому що ми по приїзді об’їхали всі блокпости й намагалися хлопців підбадьорити, що за нами їде фура з водою, продуктами, передачами з дому..,
Михайло Бойчук: ... то у хлопців тоді аж очі засвітилися. і, зауважу, отримали інформацію, що всі передачі, які передавали з нашою фурою, дісталися до адресатів. Бо раніше були випадки, коли такі посилки з якихось причин не потрапляли до тих бійців, яким були надіслані. Можливо, надалі треба буде змінити логістику перевезення вантажів. Не везти все скопом, а скажімо, в одній машині зібрати цільові передачі, в другій — щось інше.

- Повернуся до того очевидного факту, що ви поїхали на Донеччину, де далеко не всі лояльні до нас, без усякого супроводу, охорони. Добре, що ви люди екстремальні...

Олексій Драпак: Ніякі ми не екстремали. Ми не їхали туди за якимись гострими відчуттями чи адреналіном. Ми так само боялися. Але страх є конструктивний і деструктивний. Якщо він деструктивний, то людина все кидає і втікає. В іншому разі, вона робить так, щоб цей страх допоміг їй виконати обов’язок. Що стосується нашої поїздки, то так, була потреба щодо конвоюванню вантажу. Законних механізмів для цього не так уже й багато, а вирішення усіх необхідних питань забрало б багато часу. Скажімо, військовий комісар мав би цей вантаж якось облікувати, взяти на баланс, передати тиловим службам. Вони, своєю чергою, мали б також передати далі по інстанціях. За нашими підрахунками, всі ці погодження забрали б тижнів три. Але ж ми знаємо, що наші бійці потребували того, що ми везли, негайно. Тож за півгодини зібралися і поїхали.

Хочу зауважити, що допомоги потребує не лише 5-й батальйон. Наскільки нам відомо, івано-франківська «Самооборона» теж зібрала якийсь вантаж і повезе його в іншу частину. Адже хлопці з Прикарпаття служать у різних місцях.

Більше галасу — більше користі

- Ми все ж якось не висвітлили питання стосовно кількаденних протестів і пікетувань ОДА та облвійськкомату родичами бійців 5-го батальйону.

Олексій Драпак: Чим більше буде галасу, тиску і впливу громадськості на нашу владу, як цивільну, так і військову, тим більше наші хлопці там отримають гуманітарних вантажів та інших необхідних речей. Тим швидше зникнуть деякі нюанси щодо командування батальйону. До його командира дуже багато запитань, у тому числі і в нас із Михайлом. Зокрема, претензії виникли, коли ми побачили, як облаштовані блокпости і поспілкувалися з бійцями. Зауважу, що оте бойове злагодження, про яке дуже полюбляє говорити нам військовий комісар ігор Павлюк, у них уже відбулося, як і говорив. Але не за рахунок полігону, коли вони ще перебували в Делятині, як мало би бути, а вже у зоні АТО під час реальних бойових дій.

- І який загальний підсумок можете зробити зі своєї поїздки?

Олексій Драпак: Чим більше наразі допомагатимемо нашим хлопцям, які вже перебувають у зоні АТО і яких ще тільки формують для відправлення на схід (отримали інформацію, що військкомат взявся за формування ще одного батальйону та двох рот охорони), тим міцнішим буде їхній бойовий дух. і тим краще зможуть виконувати вони поставлені завдання.

Михайло Бойчук: Ми шукали бійця, котрому передали невеличку посилку з дому. і коли, нарешті, він прийшов, змучений після чергування, в бронежилеті, зі зброєю і набоями, і це за спеки в понад 30 градусів, та почув про передачу, то аж виструнчився, а очі засвітилися справжнім щастям. Отож потрібно, щоб бійці знали: їх люблять, підтримують, чекають. і чим більше ми туди будемо їхати з такими ось передачами, тим більш захищеними вони почуватимуться. 

Олексій Драпак:  Хочу підкреслити, що вирушаючи у такі поїздки, не ставимо якоїсь політичної мети. Ми поза політикою. Наше завдання — захистити державу. А коли це зробимо, вже розберемося, хто чим займався у ці дні. Дуже класно якось сказав Лесь Подерев’янський стосовно української ідеї. Вона полягає в трьох словах: «Відстаньте від нас». і усі ми хочемо, щоби це сталося якомога швидше. Тож хай мами і далі ходять під «білу хату», вимагаючи, щоби там поміняли комбата, відправили в батальйон справді бойових офіцерів. і не треба казати, що вантажі з Прикарпаття в зону АТО виходять «золоті». Мовляв, ту ж воду можна купити значно ближче, наприклад, у Запоріжжі. Але не забуваймо, що тут її дають підприємці безплатно. Та разом з тим везуть і посилки від родичів, які є конче потрібними для бійців, на чому ми неодноразово наголошуємо.

Зауважу також, що було дуже важливим і наше безпосереднє спілкування з бійцями. Наприклад, другу роту постійно звинувачують, мовляв, бійці там п’ють, не хочуть виконувати завдання. Ми з ними змогли переговорити, коли разом з головою обласної ради Василем Скрипничуком зайшли за територію командного пункту, бо перед тим нас туди чомусь не впускали. Іпоспілкувавшись з бійцями, зробили висновок для себе: все, чого не вистачає хлопцям, — це нормального справжнього командира. До речі, сьогодні розмовляв із заступником військового комісара полковником Віграновським, який з власної ініціативи поїхав у місце розташування 5-го батальйону підтримати бійців, щось їм порадити. А телефонував, бо надійшла інформація, що якусь частину під Амвросіївкою обстріляли з «Граду». Як з’ясувалося, не наших. Та почув, що саме бійці другої роти знищили російського снайпера. Це їм вдалося завдяки тепловізору, який був серед вантажу, що ми привезли. і полковник також підтвердив, що хлопці з другої роти — цілком нормальні бійці, яким потрібен лише добрий командир.

Михайло Бойчук: Додам, що ми були просто шоковані, коли побачили, що у хлопців на блокпосту лише чотири лопати: одна совкова і три саперні. і одна розбита сокира. Невже не можна було забезпечити їх відповідним шанцевим інструментом одразу, коли відправляли в зону АТО?!

Олексій Драпак: Не знаю всіх підводних течій відправлення 5-го батальйону. Можливо, пішла вказівка згори: негайно відправити частину. Але і рідні бійців, і громадськість мали надію, що військовий комісар дотримає свого слова і доможеться того, що хлопці все ж нестимуть службу тут. Хоча, можливо, це були наївні сподівання.

Михайло Бойчук: Фактично всі бійці, з якими ми спілкувалися, передавали нашому комісарові великий привіт і пообіцяли, що по поверненні завітають до нього. Вони реально казали: коли ще раз будете їхати до нас, то привезіть його, нехай і в багажнику. Навіть про комбата хлопці говорили з меншою агресією, ніж про військкомісара. Командир начебто вже змінився на краще. Ми отримали інформацію, що вчора, вперше за два тижні, він нарешті побував на всіх блокпостах. Зрештою, там реально є ще багато різних проблем і питань, які ми ще не вивчили. Але, думаю, надалі знайдемо на все відповіді, бо якби все було організовано відповідно, то не мали б усього того ажіотажу, який відбувається тут, в Івано-Франківську.

Галичина