Місто Галич в роки німецької окупації 1941-1944 рр.

Друга світова війна принесла на українські землі розруху і занепад. А що нам відомо про той період історії Галича, коли місто окупували нацистські війська? Які були умови матеріально-побутового життя населення Галича в 1941-1944 роках? Чим жило княже місто в цей важкий час? Про це та багато іншого піде мова в нашій публікації.

З початком радянсько-німецької війни Галич на деякий час (кінець червня-липень 1941 року) потрапив під контроль угорських військ. Уже в перші тижні існування окупаційного режиму в місті, як і інших населених пунктах, було запроваджено військовий стан і створено комендатуру. Вся повнота влади перейшла до рук коменданта. Однак з початком війни серед жителів містечка поширювалось відчуття неминучих змін, пише Галич.

Українське населення мало надію на щасливе майбутнє. Одним із приводів до цього було проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту відновлення Української державності. Цим Актом український народ заявив перед цілим світом свої наміри про те, що він сам готовий боронити право на вільне життя у своїй власній, самостійній державі.

Рис. 2. Площа Ярослава Осьмомисла в Галичі. Світлина міжвоєнного періоду. 

Вдалось віднайти інформацію про те, як населення галицького повіту сприйняло цю новину. Далі подаємо дослівно текст публікації: «У будинку «Просвіти» повно молоді. На підвищені член ОУН інформує про завтрішнє свято в Галичі. За кілька хвилин на вулиці перед читальнею формуються колони – дівоча та чоловіча. Машеруюють… На другий день – 13 липня з усіх кінців Галицької округи організовано спішать селяни, ніким не гонені, не страхані. Їх кличе якась внутрішня сила. До початку свята ще година часу. Всі вулиці, всі площі маленького Галича заповнені людьми. Давній Княжий Галич ожив. Над містом лунають українські пісні. Над Дністром при перевозі також люди. (Людей перевозять, бо більшовицька навала не лишила моста). На площі відбулося польове Богослуження. Потім відбулося свято проголошення Незалежності України. На цьому святі були присутніх біля 4 тисяч. Була також і німецька делегація. Промовці у своїх виступах вказували, яке величезне значення має для Українців день проголошення Української Держави. Біля 300 років український нарід двигав тяжкі кайдани неволі. Не раз відзивався український Прометей та все мусів уступити московським варварам. Промовці висловили подяку українського народу німецькому народові і його вождеві Адольфові Гітлеру. Промови стихли… і знову вирвалася з грудей. Розходилися люди по домах з новими надіями, з світлими очима… А пісня їх дужа і тверда розповідала про радість будування України!» [4. C.2].

Отож з цієї статті бачимо, що населення сприйняло Акт відновлення як велике свято, як початок нового щасливого майбутнього. Власне відтепер наші предки покладались на допомогу німецького народу. На жаль, сподівання не справдилися. Німецьке командування декілька раз давало зрозуміти, що не має на меті будувати Українську державу. Однак громада не втрачала надії, в перші роки окупації людям все ще здавалось, що життя налагоджується, саме такі настрої ми помічаємо у періодичних виданнях тих часів.

Наприкінці 1942 року в україномовній газеті була опублікована стаття «Нове життя Княжого Галича», з якої нам стає відомо про стан справ у місті. Варто зазначити, що німецьке керівництво не контролювало україномовних періодичних видань, саме тому українське населення мало змогу писати про побутове життя. Проте, такі публікації друкувалися з акцентом лише на позитивні зміни.

Власне, від квітня у місті швидким і нестримним темпом відбувалася перебудова колишньої княжої столиці. Місто переживало реформування. З квітня до території міста долучено Залукву. Галич тепер займає площу у 4000 га. Громадяни Галича сподіваються від Міського Управління та місцевого комітету подальшого приєднання до Галича найближчих сіл, що лежать на території колишнього Княжого Галича.

Також нам вдалось вивчити питання чисельності населення. Станом на початок Другої світової війни за дослідженнями польських вчених у Галичі проживало 4386 осіб, з них 30% українці, 30% поляки, і 20% жиди [2. C.2]. А за даними українських періодичних видань чисельність населення на липень 1942 р. становила 5434 особи, з них 4260 українців, 962 поляки, 107 караїмів, 61 фольксдойчів і 19 райхсдочів. Крім того, в місті було 12 інших німців [3. C.6].

Однак, як відомо, німецька окупаційна влада активно винищувала жидів. Не були винятком і галицькі жиди. Нам стало відомо, що у квітні 1942 р. зліквідовано «жидівську проблему» [3. C.6]. Власне тому, в місті вже не було жодного мешканця-жида.

Як бачимо, дані з польських досліджень та українських джерел щодо кількості населення у місті суттєво відрізняються. Бачимо, що частка польського населення є суттєво завищеною.

Рис 3. Загальний вигляд Галича, 1935 р. 

Щодо благоустрою міста, то колишню ринкову площу з 1942 року вкривають травники з квітниками, а сама площа в той час носила назву Площа князя Ярослава Осьмомисла. В місті закінчують розбирати старі пожидівські халупки, "щоб очистити отак усе місто від решток жидівського бруду". Зірваний в 1941 році під час воєнних дій міст на Дністрі уже відбудований і допущений до пішого руху.

Рис. 4. Площа Ярослава Осьмомисла в Галичі. Світлина австро-угорського періоду. 

В місті існувала велика 7-річна народна українська школа, до якої ходили 520 учнів. Однак все ж відчувалась в місті та в околиці потреба організації в Галичі українських фахових шкіл. В 1942 р. станиславівський УОК і місцевий Український Повітовий Комітет готували до відкриття українську фахову школу в Галичі.

В Галицькому повіті працювало в літі 1942 р. 23 дошкільних заклади. З того часу працював дитячий садок, який нараховував 50 дітей, він розміщений у будинку Українського Повітового Комітету.

Також добре розвивалася у місті книгарня УОТ, яка постійно мала на складі всі старі і нові книжкові видання, пресу, канцелярське та шкільне приладдя.

Вся торгівля в Галичі була (поза німецьким склепом «Ганзи») в українських руках. Харчові крамниці в місті (5 крамниць) вело Кооп. «Народна Торгівля». Крім того в місті функціонували всякі інші українські приватні крамниці з мішаними, залізними, галантерійними та різними товарами. А ще було 3 українські ресторани і 1 аптека.

Рис 5. Дім сокола в м. Галичі. Початок ХХ ст. 

На думку, автора публікації «Нове життя Княжого міста», життя в Галичі у 1941 р. покращилося. Міським Управлінням тоді керував посадник п. Дмитро Олійник. Головою місцевого Українського Повітового Комітету був п. Семен Салига.

Рис 6. Загальний вигляд на місто. Світлина 1908 р. 

Насправді «нове життя» Галича не було таким прекрасним як це описано в тодішніх періодичних виданнях. Дослідниці Мар’яні Мосорко вдалось поглиблено вивчити умови матеріально-побутового життя містечка. Завдяки чому, маємо численні відомості про вище зазначений період історії міста.  Відомо, що за обставин військового стану життя в Галичі суворо регламентувалось. Під страхом кари від населення вимагали здавати зброю, радіоприймачі, забороняли зібрання, мітинги, виїзди та в’їзди без спеціальних перепусток. Було встановлено комендантську годину від 22:00 до 08:00 год., дотримання якої потребувало додаткової уваги і певною мірою ускладнювалося відсутністю годинників, з яких ручні, зокрема, вважалися предметом розкоші, і дозволити собі їх міг далеко не кожен. За порушення цього розпорядження карали кримінальною відповідальністю з імовірністю відправлення у концентраційний табір. За таких обставин міщани, вважали за краще залишатися вдома, а на роботу прагнули дістатися якнайкоротшим шляхом.

Рис. 7. Загальний вигляд Галича. Світлина міжвоєнного періоду. 

Перехід влади від військової до цивільної адміністрації регламентував декрет 17 липня 1941 р., яким передбачалось включення Галичини на правах окремого дистрикту до складу Генеральної губернії. Відбулися зміни і в адміністративному поділі. Згідно із розпорядженням генерал-губернатора у Кракові про встановлення єдиних назв для територіально-адміністративних одиниць від 24 вересня 1941 р. дистрикт ділився на повітові старости (округи) та ґмінні комісаріати (повіти). Галич став центром повітового староства. Повнота влади в самому місті перейшла до рук міського старости.

Рис. 8. Площа Ярослава Осьмомисла в Галичі. Світлина міжвоєнного періоду. 

Запровадження цивільної адміністрації в місті не припинило дії введених раніше розпоряджень, зокрема щодо потреби дотримуватись комендантської години. Та обмеження у пересуванні. Перехід з одного населеного пункту в інший вимагав наявності нових посвідчень особи. Такі документи радянського зразка з установленням німецького окупаційного режиму припинило дію. Від 1 січня 1942 р. ввійшло в дію розпорядження від 17 грудня 1941 р. яке зобов’язувало всіх громадян генерал губернаторства (ГГ) віком понад 15 років «легітимізуватись на урядове визнання». За невиконання розпорядження передбачалось покарання. Щороку посвідчення особи оновлювали. Крім того, кожен мешканець міста був змушений зареєструватись за місцем проживання. Надавати притулок особам, що  не мали реєстрації, заборонялось. Аналізуючи повсякденне життя населення Галича, значну увагу варто приділити матеріально –побутовому життю, умови якого визначились особливостями політики окупаційної влади  в соціально-економічній сфері. Суть її зводилась до збереження державного контролю над великою промисловістю. А так як в Галичі промисловості як такої не було. Галич в той час нагадував населений пункт сільського типу, в якому з «промислових об’єктів», були закусочні, крамниці, ремісничі майстерні, перукарні, тощо. Всі ці заклади перейшли під контроль Промислової палати, яка видавала карти – дозвіл на ведення підприємницької діяльності.

Рівень матеріально–побутового життя пересічного мешканця Галича визначався розмірами його заробітної плати.  Починаючи з 12 липня 1941 р.  з огляду на воєнний час і, як наслідок, брак робочої сили постановами тимчасової управи  в місті впроваджували обов’язок примусової праці всіх громадян.  Він поширювався на населення працездатного віку –  чоловіків від 18 до 50 і жінок від 18 до  40 років життя. Звільнялися від примусової праці хворі й непрацездатні; вагітні жінки (від п’ятого місяця вагітності) і ті, що годували немовлят; власники крамниць та засобів виробництва, котрі зареєструвались у міському фінансовому відділі.

Були також і зміни в правилах трудової дисципліни. Суворішою стала система найму. Німецьке законодавство не тільки примусово зобов’язувало населення до праці, а й забороняло змінювати її місце.  1 січня 1942 р. в Галичі, як і  в інших містах вступило в дію розпорядження генерал-губернатора, за яким заборонялося приймати  на роботу працівника без дозволу так званого уряду праці. Що ж до умов праці, то на території міста було впроваджено восьмигодинний робочий день з 8 до 16 години. Вихідними визначалися неділі та християнські релігійні свята. Однак не існувало чітко встановленого трудового тижня, оскільки свою роботу часто треба було виконувати навіть у неділю. Окупаційна політика позначилась і на розмірі заробітної плати.  Максимальна зарплата для чоловіків становила 700 злотих на місяць, а для жінок на 10  % менше. Мінімальна  - 127.5 злотих. Вчителі отримували по 2 злотих в день. Працівники залізниці від 150 до 250 зл. Хоча іноді зарплату видавали харчами. Ще гіршою була ситуація з пенсіями і соцвиплатами. Найменша допомога становила 60 зл, а найбільша – 200 зл. Передбачались соціальні допомоги для дітей інвалідів. Грошові допомоги виплачували також у зв’язку зі смертю когось із членів сім’ї або тим , чиї родичі перебували на роботі в Німеччині.

Зрозуміло, що при середній зарплаті 250-300 зл. і максимальній пенсії 200 зл.  Умови життя населення були не найкращі, оскільки за тогочасних цін такі доходи прирікали мешканців на напівголодне існування.

Німецька торгівельна політика мала свою специфіку. Така політика передбачала встановлення максимально допустимих цін на сільськогосподарські товари. Вони були нижчим, ніж в Рейху й інших дистриктах ГГ. Що давало німцям можливість масово скуповувати дешеві продукти харчування. Також існувала нелеґальна торгівля, функціонував чорний  ринок, який диктував власні ціни відмінні від урядових.

Ситуація ускладнилась після запровадження карткової системи. Яка передбачала опис всього населення, обмеження запасів товарів, призначення окремих крамниць і продаж товарів на картки. Відповідно до карткової системи населення поділялось на кілька категорій, кожна з яких отримала визначену кількість продуктів харчування, яких, як правило, не вистачало. Так, станом на серпень 1941 р. пересічний громадянин отримував щодня півлітри молока, 2 кг хліба та 200 г м’яса щотижня 200 г жиру (смальцю, масла, олії) і 400 г цукру раз на місяць. Ситуація погіршилася наступного року, ще більше загострилась продовольча криза взимку 1941-1942рр. Населення зверталось до закладів суспільної опіки, репрезентованих в Галичі структурними підрозділами Українського центрального комітету (УЦК) та Головної ради опіки (ГРО) з центром у Кракові. Делеґатура в Галичі була незначна, оскільки складалася в Галичі з двох осіб – М. Шипули і С. Черкавського та підпорядковувалась безпосередньо Комітетові опіки у Станіславові. Завданням комітетів протягом всього періоду їх існування було:
- організація харчування для дітей, молоді та дорослих шляхом формування спеціальних польових кухонь;  
- утримання будинків для сиріт і людей похилого віку; 
- надання населенню матеріальної та медичної допомоги; 
- грошові виплати;
- надсилання пакетів допомоги в’язням концтаборів;
- допомога при працевлаштуванні.

Делеґатура в Галичі не розвинула широкої діяльності. Її опіка обмежилась на опіці дітей, інвалідів, людей похилого віку, а також польської інтелігенції. Загалом їх діяльність охопила 90 сімей де було 275 осіб. Фінансову допомогу по 60 зл. отримали 26 родин. Ще 16 отримало продукти харчування. Складним було питання помешкання. Тепло і світло вважалося розкішшю, не тільки тому, що не вистачало коштів для сплати комунальних платежів, а ще й через недостатню потужність електростанцій Галичини вводилися обмеження на використання електрики і газу. 
Актуальним видом транспорту вважався гужовий. Підводи курсували вулицями міста і отримували за це платню. Так, пара коней отримувала за день 15 -18 зл. Велосипед теж вважався розкішшю. Такий транспортний засіб потрібно було реєструвати в управі міста, де видавали спеціальні номери.

На території галицьких міст діяли спеціальні правила дорожнього руху 25 листопада 1941 р. було введено в дію «Тимчасове розпорядження про порядок руху в окрузі». Відповідно до нього підводи мали їхати правим боком. Рух лівим боком заборонено. Недопустимими були зупинки на середині дороги. В темну пору доби, та в умовах недостатньої видимості на на всіх підводах між задніми колесами потрібно було вивісити ліхтар. Велосипедисти мали рухатися один за одним. Їхати поряд заборонялось. Пішоходи могли ходити лише правим боком дороги. За порушення правил на перший раз штраф 20 зл., а з кожним наступним разом – 50 зл.

У 1942 р. відновився залізничний рух. Однак для пересічних громадян залізничний транспорт був обмежений. Скористатись проїздом можна було лише за наявності перепустки, які не видавались для приватних потреб. Залізницями могли користуватися військові та високі державні урядовці. У разі спротиву члени залізничної сторожі  могли застосувати зброю.

Ще одним стратегічно важливим моментом є пошта. У Галичині з 20 липня 1941 р. почала працювати Німецька східна пошта. Керівниками поштових установ були тільки німці. Робота на пошті давала можливість уникнути примусової депортації до Німеччини. Найближчими до Галича поштовими відділеннями були в Станіславові та Рогатині. Однак поштою могли користуватися лише громадяни німецької національності.

Складними були санітарно-гігієнічні умови життя населення. Звичним явищем були інфекційні хвороби. У 1942-1943 рр.  значного поширення набрав вірус плямистого тифу. Впродовж зими 1942-1943 рр. люди хворіли краснухою. Обов’язковим стало проведення щеплень. Були також захворювання на черевний тиф, туберкульоз, дифтерію та скарлатину.

Рис.9. Площа Ярослава Осьмомисла в Галичі. Світлина 1911 р. 

У місті були проблеми з медичним обслуговуванням. Не визначало медичного персоналу. Туберкульозний диспансер, що діяв у місті, мав лише одного лікаря. Також станом на 1942 р. в лікарні працювала лише одна акушерка. Звичним явищем був дефіцит ліків та обладнання. Система охорони здоров’я виглядала зруйнованою.

Отже, у період нацистської окупації повсякденне життя населення Галича змінилося далеко не найкраще, що зумовлювалося особливостями політики офіційних владних структур у соціально-економічній сфері. Карткова система та  численні обмеження в галузі торгівлі призвели до ускладнення продовольчої ситуації і наростанням голоду.  Погіршилася ситуація і у житловому забезпеченні, де далася взнаки низка проблем, зокрема згубне для населення право конфіскату та різка зміна внутрішнього інтер’єру житлових приміщень. Через військові дії занепав санітарно-гігієнічний стан міста. Певних руйнацій зазнала система комунікацій, а залізничний транспорт і велосипеди залишалися великою розкішшю.