«Ми не біженці, а вимушені переселенці»
Саме так поправила мене приїжджа донеччанка в Народному домі «Просвіта», що на вул. Грушевського. В одній із найбільших його кімнат нині приймають людей, гнаних війною з південного сходу України. Проект закону про переселенців визначає громадян цієї категорії як «внутрішньо переміщених осіб». Логіка ж міркувань моєї співрозмовниці щодо її статусу була такою: «біженці» — це коли б вона втекла од війни до нас з якоїсь закордонної території. А до переселенців, очевидно, доля, попри всі нинішні випр
Чоловіки реєструватися не приходять...
Нині часто чуємо, що далеко не у всіх приїжджих зі сходу України наміри благі й чесні. Розповідають про нечуване нахабство декотрих переселенців, чи не першими словами яких у спілкуванні з прикарпатцями є: «Донбас багато років вас годував. А тепер ви нас годуйте!..» Якщо людина, котра мимоволі стала нашим гостем, уже з порога виголошує такі вбиті їй у голову спекулятивні сентенції, то, з одного боку, дуже важко переконати її в протилежному, а з другого — вона не може розраховувати після такого на позитивне до себе ставлення.
Особливе психологічне несприйняття викликають у прикарпатців прибулі зі сходу молоді і здорові чоловіки. Бо виходить так, що вони збираються у нас відсидітися аж до закінчення війни на Донбасі, а за визволення його від терористів мають проливати кров і віддавати свої життя мобілізовані до армії наші земляки, в яких є на утриманні дружини, діти, старенькі батьки.
Втім, того дня, як я сам переконався, зверталися до регіонального штабу з питань соціального забезпечення громадян України, які переміщуються з тимчасово окупованої території та районів проведення АТО, лише жінки з дітьми і без дітей — жодного переселенця-чоловіка молодого або середнього віку, який би підпадав під призов.
— Узагалі-то через наш штаб, — пояснила Галина Гринюк, яка працює в складі його робочої групи, — «проходить» лише приблизно третина приїжджих зі сходу України. А дві третини вирішують питання зі своїм поселенням, працевлаштуванням чи лікуванням без нашої допомоги. Мабуть, у цьому вони покладаються передусім на родичів та знайомих, котрі їх приймають. Багато хто просто не знає про існування регіонального штабу, де щодня чергують психолог, медпрацівник, представники різних обласних відомств. Тут укладають договір про тимчасове проживання переселенця в івано-Франківську. Більшість приїжджих воліє залишитися в обласному центрі й лише дехто відгукується на пропозицію поїхати в район. Той договір між користувачем і надавачем житла засвідчує проживання переселенця саме за цією конкретною адресою. Людям, які мають донецьку чи луганську прописку, це потрібно для соціального супроводу, отримання соціальних послуг в івано-франківських установах.
— То що, не отримають їх ті приїжджі зі сходу, котрі не зверталися до вас?
— Ніхто не має права відмовляти переселенцям у наданні тих послуг. Наскільки знаю, до керівників медичних та освітніх закладів доведено відповідне розпорядження ОДА. Скажімо, якщо прибулій зі сходу України треба терміново влаштувати свою дитину в садок, то вона йде в міське управління освіти з договором про надання їй житлового приміщення в тимчасове користування навіть коли й сама знайшла це житло. Хоча, зазначу, ми в регіональному штабі можемо надати переселенцю житло навіть у безоплатне тимчасове користування та засвідчити це договором — поселяємо людину в муніципальний готель «Бандерштадт». За проживання переселенців у ньому платить міська влада, якій мали б щось відшкодовувати із Держбюджету — відповідну постанову прийняв Кабмін. Також поселяємо приїжджих тимчасово в гуртожитки Центру профтехосвіти №1 і тлумацького коледжу.
Хто що заслужив...
Напевно, кожен із нас не раз переконувався в оманливості першого враження про людину, тим паче якщо спілкувався з нею зовсім недовго. А що вже казати про людей, котрі приїхали в наш край здалеку, з котрими є у нас навіть певні ментальні відмінності. Недавно в інтернеті один український політик висловив думку, що «донбасівці сьогодні мають те, що заслужили». Справді, заслужив багато хто із них, але далеко не всі, вважає Галина Гринюк, з якою розмовляємо про поведінку переселенців:
— Як і серед прикарпатців, серед донеччан, луганців є різні люди. До того ж на поведінку переселенців на новому місці ще довго може впливати пережитий ними шок від розгулу терористів, від бойових дій у їхніх містах. У приїжджих можуть проявлятися сформовані ще там, на Донбасі, комплекси недовіри і щодо нас, галичан. Та й просто трапляються особи з дуже важкими характерами, котрим нічим не вгодиш. Дехто робить нам провокацію тим, що не задоволений жодною з пропозицій щодо умов його тимчасового проживання на новому місці. Цим збурює й інших переселенців. Скажімо, одна жіночка з Донеччини уже вдруге приїхала на Прикарпаття. Мешкала в готелі і шукала сама, як вона казала, екологічно чисте житло. Нічого підходящого для себе не знайшла і звернулась до регіонального штабу, проте і наші всі пропозиції, — точніше, ми їх отримали з районів і міст області, — відкинула. Хоча сам заступник голови Городенківської РДА возив її цілий день на своїй машині, показував хати, де вона могла б поселитися, проте тій вередливій жіночці так нічого й не підійшло: то хата крива, то загалом село не подобається, то дороги в ньому...
А грошовиті переселенці до регіонального штабу не йдуть, а через рієлтерів орендують помешкання. Такі люди живуть забезпечено, тож дехто й на новому місці дозволяє собі поводитися зверхньо щодо оточення. і цим викликає у наших краян реакцію обурення. Загалом такі випадки поодинокі, але про них говорять, чутка одразу шириться по місту і всій області.
Що ж до переважної більшості переселенців, то, запевняю, вас, картина зовсім інша. Типовий приклад: приїхала до івано-Франківська з Донеччини, де точаться бойові дії, одинока жінка з дитиною. Поселена з нашою допомогою в готелі чи гуртожитку, вона там у перші дні взагалі тихенько собі сидить. А вийде погуляти — знову ж таки старається ні з ким не спілкуватися — можливо, під впливом пропаганди російських телеканалів на Донбасі про загрозу від «бєндєровцев» — побоюється «видати» себе своєю російською мовою; але ж насправді це тільки в їхньому регіоні нині можуть убити людину, яка розмовляє по-українськи. Словом, більшість приїжджих зі сходу воліє, щоб оточення не здогадувалось, що вони переселенці. Звертаються до нашого штабу переважно люди звичайні, адекватні, нормальні, яких просто шкода. Бо цим людям довелося на Донбасі все покинути, аби передусім порятувати од війни своїх дітей, вивезти їх у безпечне місце. У багатьох там залишилися старі батьки, які не захотіли нікуди їхати.
Поставте себе подумки на місце того, хто прийшов до нашого штабу просити помочі: без родичів, знайомих, без житла, роботи. Так, надають переселенцям одноразову грошову допомогу з бюджету івано-Франківщини — по півтисячі грн. на особу. Але і цю невелику суму наразі виплачено лише першим прибулим до нас. Є люди, які приїхали на Прикарпаття зі сходу України наприкінці травня і ще не отримали її. Довга ця процедура, списки таких громадян наприкінці кожного місяця уточнюємо, бо дехто за цей час переїжджає в іншу область. Тепер складаємо списки нових переселенців і не знаємо, чи буде їм виділено з обласного бюджету кошти на таку допомогу, чи вистачить на всіх.
Багатьом ми посприяли в отриманні на новому місці соціальних виплат або пенсії. Здорові ж переселенці працездатного віку, звісно, хочуть влаштуватися десь на роботу. Направляємо цих людей у міський центр зайнятості — там стараються їм допомогти, шукають вакансії, телефонують до роботодавців. Можливо, не зразу, але чимало людей уже знайшли роботу. Є в області відрадні факти: що влаштувалися за своїми чи близькими спеціальностями навіть прибулі зі сходу лікарі, медсестри, вчителі, держслужбовці. А одразу знаходять місце праці ті, хто, зіткнувшись з безгрошів’ям, погоджується на будь-яку роботу.
Не без приємності Г. Гринюк згадала луганчанку, яку поселили в «Бандерштадті», а там ця активна жінка допомогла організувати кімнату для дітей переселенців:
— Ми допомогли їй у пошуку житла й роботи — пішла помічником кухаря в кафе. і, уявіть собі, вчора та жінка завітала до нас, абиѕ почастувати тортом, дуже дякувала нам за допомогу й моральну підтримку.
Людей об’єднує не тільки радість, а й біда
Я й сам розмовляв з переселенцями, котрі того ранку навідались до регіонального штабу. Хто вони, за яких обставин вирішили залишити територію проведення АТО? Далеко не всі, правда, погоджувались давати якесь інтерв’ю пресі, тим більше фотографуватись. Але були й такі, що погодились.
Донеччанка ірина, інженер-будівельник за фахом:
— Я належу до тих, хто виступав за єдину Україну, проти режиму, який тоді на Донбасі вже спинався на ноги при потуранні, а то й явній підтримці місцевої влади. Мені, скажімо, в голову не вкладалося, як це дозволили на першому поверсі міськради розміститися так званим ополченцям. Неодноразово телефонувала на місцеву «гарячу лінію»: «Ті люди з автоматами — небезпека для мирних громадян, які щодня з різними питаннями приходять у мерію. Чому міськвиконком не вимагає від ополченців покинути його приміщення? Якщо ж вони не погоджуються піти звідти по-доброму, то чому б не викликати муніципальну міліцію, аби вказала їм на двері?». Я називала телефонним співрозмовникам на їхнє прохання справжнє своє прізвище, ім’я, по батькові, свою адресу — і, як невдовзі зрозуміла, дарма.
Перед Великоднем я разом з іншими віруючими різних конфесій молилася за єдину Україну. Ми зібралися на мітинг у Чистий четвер, уважно слухали виступ гостя з Києва — народного депутата Олега Ляшка. Разом зі мною були і дочки — найменшенька, трирічна, і вже доросла, працівниця облдержадміністрації. Хоча, зізнаюсь, перед тим я довго вагалась, чи безпечно нам іти туди, на площу Леніна. Адже на попередньому мітингу в центрі Донецька, на якому я не була, багато хто постраждав. Тоді, якщо пам’ятаєте з випуску теленовин, учасники акції за єдність України принесли великий синьо-жовтий прапор, а на протилежному боці площі зібралися їхні політичні опоненти з «колорадськими» стрічками і російськими триколорами. Саме звідти зненацька «просочилися» крізь шеренгу міліціонерів екстремісти і кинулися на проукраїнських мітингувальників — били людей, одного активіста зарізали.
Утім, голова ОДА Сергій Тарута запросив по телебаченню донеччан взяти участь у новій акції на підтримку єдності України — запевнив, що тепер про безпеку людей таки належно подбають. і справді, цього разу все відбулося порівняно спокійно. Хоча коли ми були біля будинку торгового центру, на якому розвівався український прапор, то власник того закладу сказав, що «антимайданівці» погрожували зняти прапор, якщо він сам цього не зробить. Навпроти стояла машина — на ній приїхали ополченці так званої «ДНР», їхні обличчя були закриті масками. Ніяк не реагували на присутність тих підозрілих осіб міліціонери, а спокійно стояли собі біля своєї машини. З цікавості я підійшла ближче, й один із них сказав мені: «Ви тільки подивіться, що вони роблять — не дають зняти український прапор». Я не стрималась: «і правильно роблять — ми ж не в Росії, а в Україні. Ви самі за кого?» — «Я — за Росію», — почула відповідь і була нею дуже сильно пригнічена. Тут хтось із людей пояснив мені, що донецька міліція вже перейшла на бік ополченців.
Коли ми залишали площу, молодики з легковика фотографували усіх, хто прийшов на мітинг підтримати українську владу. Буквально через кілька днів після мітингу я, взявши Анечку у візочок, —11-річна Оксанка була в цей час у школі, — пішла до відділення Ощадбанку заплатити за квартиру. і, уявіть собі, раптом під’їжджає те саме авто, з якого на мітингу молодики нас фотографували, й зупиняється навпроти мене. Я якраз заходила до відділення банку і вирішила, що не вийду звідти, доки вони не поїдуть геть. Обпекла думка: «Вже й мене переслідують, як інакомислячу» Це стало вирішальним моментом усвідомлення навислої над нами небезпеки: або я могла втратити донечку, або ж вона могла втратити маму. Бо, з усього було видно, молодики хотіли «розібратися» зі мною, користаючи із того, що вулиця на ту хвилину зовсім спорожніла. Отже, залишатися в Донецьку я більше не могла.
Особисто для мене альтернативи не поставало: я за європейський вибір України, хочу не назад у якийсь реанімований «совок», а щоб мої діти, які тут разом зі мною, жили краще, ніж ми. Я з Анечкою та Оксанкою в івано-Франківську вже третій тиждень, нас запросили до себе знайомі, маємо добрі умови проживання. Спочатку ж ми приїхали на Львівщину, до Червонограда, де живе моя троюрідна сестра, у мене і бабуся була з Радехова. А наша квартира в донецькій багатоповерхівці закрита, я залишила ключі сусідам — уже старшому подружжю. Позавчора телефонувала їм і почула, що в сусідній будинок залетів снаряд. Мої сусіди після цього занервували: як би і їм виїхати кудись із міста. Дуже переживаю за найстаршу дочку, щоб її не «вирахували» терористи, щоб часом не постраждала внаслідок бойових дій. Найкраще, звичайно, було б, якби вона теж приїхала сюди.
У регіональному штабі я не вперше — зверталася, щоб допомогли дітям ліками, і нам не відмовили. Тепер привела мене сюди побутова проблема — коцики для дівчаток потрібні. Отримала я вже тут, на новому місці, і соціальну допомогу на дитину-інваліда...
Ще одна донеччанка — Олеся, економіст за фахом, свого часу закінчила Донбаську національну академію будівництва та архітектури, що в Макіївці. Розмовляла вона зі мною по-українськи:
— Коли 26 липня під’їжджала я з дочками — 11-річною Олександрою та семирічною Віленою — до залізничного вокзалу, то вибухи лунали такі сильні, що спрацьовувала сигналізація припаркованих поруч на площі авто. Залізничники навіть хотіли скасувати рейс нашого поїзда, бо частину колій було підірвано. Зрештою, пустили його в об’їзд цієї ділянки. Отож ті, кому потрібно було до Красноармійська, цим поїздом уже не змогли туди дістатися і там на вокзалі чимало людей чекали на нього даремно. Отак їхала я з дітьми у напівпорожньому вагоні, до Тернополя ми прибули з чотиригодинним запізненням. Переселенців зустріли «еменесники», супроводили до готелю, де ми пробули кілька днів. Після того я вирішила скористатися запрошенням і приїхала з дочками до віруючої родини в Івано-Франківськ. Про неї дізналася від іншої сім’ї, котра живе в Надвірні і на початку літа прийняла на місяць моїх дітей, щоб порятувати їх від війни. Потім я забрала дочок назад до Донецька — думала, все минеться. Але не так сталося, як гадалося.
Оскільки була небезпека для життя моїх дітей, я й приїхала сюди. Цілком можливо, що навіть коли вона мине, залишимось тут — такий визріває у мене намір. Для цього продам помешкання в Донецьку, а тут у вас придбаю. Наразі проблему із житлом для мене і дітей на якийсь час вирішено. Вже домовилася про те, що мої дочки 1 вересня підуть до 11-ї школи в івано-Франківську. А в регіональний штаб сьогодні звернулася, щоб допомогли мені працевлаштуватися. Батьки мої залишилися в Донецьку...
Обидві мої співрозмовниці, за їхніми словами, — розлучені. Колишній чоловік однієї з них, який має інвалідність, нині теж перебуває в нашій області.
У регіональному штабі я застав заступника головного лікаря ЦМКЛ Володимира Вовчука. Він поінформував, що тут чергують щодня дві медсестри з поліклінік міста, у їх розпорядженні є певний запас ліків. Тож можуть одразу й надати переселенцю першу медичну допомогу, знімають у людей стреси, радять, як діяти далі, куди звернутися, особливо тим, хто має якусь патологію й перебуває на диспансерному обліку. Якщо такий приїжджий зі сходу України поселився в обласному центрі, то повідомляють про це у поліклініку за місцем його тимчасового проживання: протягом двох днів переселенець має пройти обстеження. Переселенців — дорослих і дітей — «прикріплюють» до дільничних лікарів, які за результатами флюорографії та обстеження в разі необхідності направляють приїжджих до стаціонарних медичних закладів, зокрема спеціалізованих.
Того дня у регіональному штабі також чергували головний спеціаліст — юрисконсульт департаменту соціальної політики ОДА Василь Павлів і головний спеціаліст відділу дошкільної та загальної середньої освіти департаменту освіти, науки, сім’ї, молоді та спорту ОДА Василь Палійчук, який розповів, що вони вже створили базу даних про охоплення дітей переселенців дошкільною і загальною середньою освітою:
— Навіть попри те, що є чималі черги івано-франківських дівчаток і хлопчиків у дошкільні заклади, мусимо допомагати переселенцям у цей скрутний період їхнього життя. За останніми даними, на Прикарпатті влаштовано в дитсадки 18 дітей переселенців, у школи — 53. і ЗНО проходили у нас такі приїжджі учні.
Справді, не від добра люди із Криму й Донбасу опинилися далеко від рідного дому — у декотрих війна вже перетворила його на руїни. От і на Прикарпаття доля привела переселенців у час вельми тривожний для всіх нас, а для них — особливо. Пам’ятаймо ж, що вони — наші співвітчизники й співгромадяни, і простягнімо їм руку допомоги як свідчення нашого розуміння, співчутливості в їхній біді, милосердя й підтримки. Вони просять називати їх не біженцями, а вимушеними переселенцями. Отже, вірять у те, що й далі матимуть єдину з нами Вітчизну, навіть якщо ми розмовляємо різними мовами і є між нами відмінності в ментальності, у релігійних та політичних поглядах. Українська Голгофа, яку всі ми нині спільно переживаємо, має сконсолідувати, об’єднати весь наш народ. Бо люди гуртуються не тільки в радості, а й у біді.
