На кіноекрані Porto Franko
Про існування міфічного порту в місті Івано-Франківську стало відомо не так давно. Цей курорт популярний в мистецьких колах, омивається Карпатським морем, а відкритим для всіх стає кожного року під час фестивалю Porto Franko.
Цього разу гавань діяла з 14 до 18 червня. Любителі мистецтва «рухомих картинок» могли щодня пришвартуватися до кіно-музичної пристані кінотеатру «Люм’єр», де двічі на день відбувалося занурення в глибини кіноекрану. У спеціальній програмі Porto Franko Music Docs (кураторка Надія Парфан) було представлено вісім документальних кінострічок із різних країн на музичну тематику. Деякі кіноісторії, присвячені конкретному музиканту чи гурту, відображали становлення та позакулісне життя кумирів без сценічного образу й гриму. Решта показують музичне мистецтво з неочікуваного боку, або ж використовують його для творчих експериментів, пише Zбруч.
Стартував напрямок з фільму «Gogol Bordello Non-Stop» (реж. Маргарита Хімено, США, 2008), що, з одного боку, розповідає про Юджина (Євгена) Гудзя і його унікальний панк-фолк колектив Gogol Bordello, а з іншого – показує життя в еміграції. Гудзь народився під Києвом, після вибуху на ЧАЕС проживав на Закарпатті, а на початку 90-х з родиною емігрував до США. Певний час виступи його колективу, де перепліталися українські, російські, білоруські, циганські мотиви з театралізовано-карнавальною подачею, в пресі називали несмаком. Тепер своїм враженням про гурт діляться вже відомі музиканти нью-йоркської сцени.
Екстравагантна, вульгарна, непрофесійна, нудна та інфантильна – так характеризували критики творчість музикантів, яким присвячена стрічка «GIMME DANGER: Історія великого Іґґі Попа та The Stooges» (реж. Джим Джармуш, США, 2016). «The Stooges» – один з найвідоміших рок-н-рол гуртів усіх часів. Колектив перевернув музичний світ кінця 60-х через мікс року, блюзу, R&B та джазу, що дало початок панку й альтернативному року. Режисер працював над фільмом понад 6 років. В результаті вийшла не помпезна історія з глянцевого журналу про стрімкий злет і запаморочливу кар’єру, а глибока і правдива розповідь про звичайного хлопця Джеймса Остерберга, більш відомого як Іґґі. Стрічка насичена багатьма важливими деталями – від улюбленого з дитинства персонажа, який побудив музиканта писати короткі тексти пісень до 25 слів, першої конкуренції, і до визнання, переоцінок, довгої паузи та Залу Слави рок-н-ролу. І здається, що один з секретів успіху – в постійному пошуку. Пошуку нового звучання, назви гурту, стилю, сенсу, міста, але в незмінному прагненні жити музикою.
Героїнею фільму «Панк-співачка» (реж. Сіні Андерсон, США, 2013) стала Кетлін Ханна – ікона американського панк-року, солістка гурту Bikini Kill і денс-панк тріо Le Tigre. Саме вона придумала назву «Smells like teen spirit» для Курта Кобейна. Її впертий голос став символом riot grrrl та відправною точкою «третьої хвилі» фемінізму. Критики Кетлін мріяли, щоб вона нарешті замовкла, а шанувальники сподівалися, що цього ніколи не станеться. Коли в 2005 році вона раптом перестала співати, мало хто міг зрозуміти, що відбувається. За допомогою архівних концертних записів, відвертих розмови зі співачкою та її середовищем фільм розповідає про крутий поворот у житті цієї безстрашної жінки.
Кінострічка «Jamala. UA» (Україна, 2016) знята незалежною режисеркою Анною Акулевич. Авторка хотіла показати сучасну Україну в новому ракурсі, розповісти реальну історію, цікаву для Європи. Вона зізнається, що впродовж чотирьох місяців шукала героя для кінороботи: «Я не була знайома зі співачкою, але була впевнена, що вона відчуває своє призначення. Цієї мотивації мені вистачило, щоб приступити до роботи. Маючи високий рівень самоорганізації, вимог до себе, оточуючих, та до музики, яку вона створює, Джамала цілеспрямовано працювала. Хоча співачка написала пісню, за її ж твердженням, «занадто особисту для цього конкурсу», вона була почута... і отримала справжню славу і популярність».
Фільм насвітлює своєрідний бекстейдж та показує проміжок часу в творчому шляху співачки від підготовки до національного відбору до міжнародного тріумфу. На момент старту зйомок ніхто ще не знав, що саме Джамала стане представницею України на конкурсі й повернеться з першим місцем. Це скоріше не фільм-портрет переможниці Євробачення, чи такої собі національної героїні, а історія людини, яка віддана своїй справі. У фільмі немає очікуваних кадрів з доленосного виступу в Стокгольмі, не відображений контекст в якому формувалася майбутня співачка, нема жодних політичних висловлювань. Ми не дізнаємося нічого нового про її минуле, натомість бачимо, як кожного дня, крок за кроком, героїня просувається вперед, не зраджуючи собі. Фільм також показує, що шлях до вершини не обов'язково пов'язаний з жорстокістю, агресією. «У фільмі немає ‘прийомів-подразників’: нецензурних слів, скандалів і розбитих предметів. Просто в Джамалі цього немає», – додає Анна Акулевич.
Часи Берлінського муру, під яким виникла творча Мекка для різних суб-, контр- і поп-культур відображено у «B-Movie: звук і пристрасть у західному Берліні» (реж. Йорг Гоппе, Клаус Мек, Гайко Ланге, Німеччина, 2015). Фільми категорії «Б» традиційно є малобюджетними і відзначаються відсутністю зіркових постатей. Ця робота відповідає тільки першому пункту. Адже фільм є своєрідним відеоархівом меломана Марка Рідера, який приїздить до західного Берліна з Манчестера. Вражений розмаїттям і свободою іммігрант починає фільмувати все, що бачить. Стрімкий колаж архівних кадрів затягує та просто гіпнотизує, адже тоді в одному часі та місці каталася на велосипеді Тільда Суінтон, поки поруч прогулювався Девід Боуі, Нік Кейв перечікував свої «погані часи», а піонери техно та нойзу шукали натхнення. На екрані поєдналося непоєднуване – екстравагантний стайл бунтарської молоді та сувора форма військових, аристократичні білі сорочки й відверті оголені тла. Фільм показує інший бік відомого муру – кордон, який повинен був розділяти, натомість спровокував неочікувані синтези в альтернативній музиці 80-х.
Мабуть багатьом знайома ситуація, коли музику можна почути навіть у її відсутності – в крапанні води, співах пташок, шурхоті паперу... Розширити арсенал подібних інструментів спробували двоє музикантів – герої кінострічки «Мелодія шуму» (реж. Гітта Гселл, Швейцарія, Німеччина, 2016). Автори вважають, що аби творити хорошу музику не обов’язково потрібна скрипка Страдиварі, вистачить і залізного лому. Вони прагнули показати, як багато цікавих звуків ми просто не помічаємо кожного дня та загострити слухове сприйняття глядачів. Музиканти у фільмі застосовують традиційні інструменти в нетипових умовах (барабанять паличками об мох), записують звуки й шуми оточуючої природи, залучають овочевий оркестр та примушують звучати навіть те, що зазвичай мовчить. У кінострічці присутні і захопливі музичні сцени (наприклад, виступ швейцарського бенду), і неприємні, подразнюючі звуки, які сплітаються в неповторну звукову партитуру.
Герої кінострічки «Від станції до станції» (реж. Даг Ейткен, США, 2015) впродовж 24 днів проїжджають всю територію США на потязі, який має вигляд рухомої світлової скульптури. Під час мандрівки від Атлантичного до Тихого океану потяг робить 10 зупинок в різних містах. Щораз відбувається музичний хепенінг, до якого на кожній станції долучаються нові учасники: музиканти, художники, архітектори, письменники та пересічні люди, небайдужі до творчості.
Кіноробота складається з 62-х однохвилинних фрагментів, які змінюються так швидко, як миготить ландшафт за вікном вагона. Це калейдоскоп звуків, картинок та вражень, а не типовий лінійний фільм. Кожен епізод – це зустріч з новою людиною та її історією, які в сукупності сприймаються як пазли однієї мозаїки, що відображає збірний образ Митця. Випадкові герої проголошують короткі монологи – свої творчі кредо, життєві погляди та спостереження. «Помістіть митця у незнайоме місце, і він обов'язково прокинеться»,– говорить у фільмі письменник Саша Фрер-Джонс. Так і пасажири поїзду створили та записали більшість музичного матеріалу безпосередньо під час поїздки, щораз надихаючись новими місцями і людьми, з якими стикалися. В результаті трохи більше, ніж за годину глядач отримує концентрат, в якому під музику різних стилів переплітаються ідеї,світогляди, ландшафти.
Єдиним фільмом програми, сюжет якого безпосередньо не пов’язаний з музичним мистецтвом, став «Одинадцятий» Дзиги Вертова (СРСР, 1928). Головна ідея кінострічки зовсім непоетична – пропаганда курсу СРСР на індустріалізацію та електрифікацію. Але показ цього німого фільму перетворився на справжній музичний перфоманс. Сеанс супроводжувався виконанням наживо авторського музичного оформлення, яке створив київський композитор Антон Байбаков. Кінохроніка відображає процес видобування вугілля в шахті, виплавку сталі, змальовує важкі умови праці чоловіків та жінок. Документальний фільм знімався без сценарію, як говорив сам режисер, «перо сценариста замінив кіноапарат». Стрічка вийшла новаторською та авангардною за операторською роботою, технікою монтажу, завдяки яким кадри вийшли напрочуд живописними. Подібним був і склад обраних композитором музичних інструментів – рояль, препароване фортепіано та перкусія, партії яких вплітаються в електронну партитуру. Цікаві тембри, майстерно виписані музичні звороти тонко взаємодіють із візуальним рядом, доповнюють його і посилюють сприйняття. Таке актуальне та емоційне звучання звукового простору наблизило фільм до сучасного глядача.
