На Прикарпатті «гірський» чоловік живе без світла, газу, телефону та людей

Під час новорічних свят, як і в дитинстві, хочеться вірити в дива, здійснення всіх мрій, писати листи Дідові Морозу та чекати подарунків від Миколая. Ми зустріли “свого” Миколая на гірських стежках рідних Карпат. Він хоч і не святий, проте деякі наші бажання все ж здійснив. Знайомимося?

Отож, останній суботній день 2013 року ми вирішили провести в горах: відпочити від робочих буднів, набратися позитиву та зарядитися святковим настроєм. До того ж, здавалося, і погода сприятлива.

Гірку, на яку вирішили піднятися, вибрали невисоку — Кінь Грофецький. Тож зранку — тригодинна дорога розбитою трасою до села Осмолода Рожнятівського району, невеликий “перекус”, і — в путь.

Майже одразу, ще на рівній дорозі, гори почали перевіряти нас на витривалість: не стежка, а суцільний лід, притрушений легеньким снігом. Тож кожен сам вів лік своїм падінням і радів, коли вдалося їх уникнути. Почасти природа наче давала перепочити — виводила трохи на заболочену трасу, і знову — на лід. Тож хоч гора і невисока, всі добряче повтомлювалися: кілька разів зупинялися задля перепочинку і мріяли про одне — дістатися туристичного притулку, що під горою Кінь.

До речі, цій самій хатині, за інформацією громадської організації Івано-Франківської регіональної фундації “Карпатські стежки”, — вже більше 40 років. Кілька років тому її частково відреставрували.

Після втомливої дороги так хотілося до хатинки нарешті дістатися. Ми сподівалися, що в хатині є хтось з туристів: тоді там — піч запалена, можна напроситися на теплий чай та на щиру розмову. І наші бажання здійснилися. Підходимо ближче, а біля хатинки — чоловік: високий, кремезний, з довгою рудою бородою та такого ж самого кольору довгим волоссям. Як з казки! Порається біля хатини, миє посуд та гостинно запрошує до господи.

ШАМАНІЗМ, САМОРОБНИЙ КАЛЕНДАР І ДИВА

Переступаємо поріг будинку. Від останнього перебування тут багато що змінилося. Видно, хатинка обжита: на поличках — книжки, зверху під стелею підвішені особисті речі: рюкзак, змінний одяг тощо, а на столі — посуд та їжа. А ще — нарешті тепло та затишно: розпалена пічка, на чай закипає вода. Хоча, чесно кажучи, книжки на кшталт “Шаманізм”, “Давні віруваня” та інші спочатку насторожують. Але хлопець поводиться приязно, що заспокоює.

«Приїхав я з Володимира-Волинського, — розповідає Микола. — У туристичному притулку ще з осені. Для життя все необхідне є: дерев’яний лежак замінює ліжко, пічка — газову плиту. Дров вистачає, та й вода майже поруч із будинком».

Восени юнак назбирав трав, ягід і грибів, яких цього року було вдосталь. Єдине, каже Микола, доводиться зрідка прикуповувати крупи, бо відчуває, що організмові потрібні вуглеводи. Та й туристи “підсобляють”: практично кожен, хто відвідує будинок, щось залишає для Миколи.

А є такі, розповідає хлопець, що вже приходили кілька разів. Саме від туристів юнак дізнається останні новини держави, світу, деколи — погоду на найближчі дні. Хоча вже давно навчився “розрізняти” її за сонцем та зорями, які в горах здається, ближче, аніж будь-де.

Раніше у Миколи в хатині був єдиний постійний співмешканець — маленьке ручне мишеня, а ось уже кілька днів тому з’явився ще один — різнокольоровий… метелик. Де він узявся живий посеред зими в будинку — дивно. Як і дивно те, що хлопець, якому, до речі, 31 рік, з легкістю обходиться у житті без електрики, газу, побутової техніки, мобільного телефону. Каже, рідні, яких у нього не так багато, вже звикли до його “дивацтв”, тож не шукають, а коли вкрай необхідно, можна позичити в когось на кілька хвилин телефон. До речі, юнак до недавнього часу жив і без годинника, лише нещодавно якийсь турист подарував йому свій. А календар… а календар намалював сам. Повністю розписав усі місяці і дні 2014 року. Проте, каже, живе далеко не за годинником чи календарем.

«Лягаю з першими зірками спати, прокидаюся з сонцем, — продовжує Микола. — Тому й електрика не потрібна. Єдине — не вистачає книжок, бо скільки їх набереш із собою в рюкзак, тож ті, що привіз, вже давно прочитав, тепер хіба перечитую. Шкодую трохи, що нема до кого зрідка в гості ходити. На подібній хатинці, що під горою Грофа, мав зимувати чоловік, здається, з Одеси. Ми вже з ним познайомилися, він був у мене. Але чоловік не витримав усамітнення, тож, коли я нещодавно прийшов до нього у гості, побачив лише записку з повідомленням, що плани змінилися, і він поїхав в інше місце».

Це вже не перше таке усамітнення Миколи в горах. Хлопець розповідав, що об’їздив гори Криму, був на Уралі. Щоб заробити копійчину, допомагає людям: комусь у будівництві, як цього року, комусь — по господарству, на городі. “Калим” бере грошима, харчами, одягом. Каже — людині для щастя багато не треба.

«Чому такий спосіб життя? — наче сам у себе запитує юнак. — А так простіше мені зараз. Є час подумати, осмислити своє життя, людське життя в цілому, наше призначення. Узагалі я прийшов до висновку, що все необхідне Бог для людини дає безкоштовно. Тож, якщо жити на природі цілий рік, можна вдосталь запастися їжею, якої цілком вистачає, щоб перезимувати. І яка їжа смачна, “не пара” купованій».

А й справді, ніякі магазинні “принцеси” ніколи не зрівняються з карпатським чаєм, а свіжі сушені на сонці грибочки — з ресторанними делікатесами. В цьому з допомогою Миколи ми вкотре переконалися.

Юнак планує в горах побути до березня-квітня, а там, як каже сам, поїде грітися до Криму. А зараз облаштовує і прикрашає хатинку до зустрічі Нового року, адже там збирається щороку чимало бажаючих усамітнитися. Все ж тягне людину ближче до природи, до зірок, подалі від мирської суєти. Туди, де здійснюються бажання, відпочиває тіло і душа.

 Джерело: Вікна